Плідна ера берегівських мерів...

Хто, скільки і як керував м.Берегово протягом майже сімох десятиліть

Міські голови прикордонного Берегова – “некоронованої” столиці закарпатських угорців... Їхнє керування від повоєнних років і до сьогодення: що спільного й що відмінного у “начальницьких” діях уже майже забутого в часі Юрія Данча й нашого сучасника Золтана Бабяка – через майже 70 літ... Хто вони та звідки родові корені, як малися, творили, які “екзамени”, випробування припали на їхню “мерську” каденцію, яку долю в майбутньому приготувало їм життя – ретроспектива і погляд з висоти сьогодення журналіста Михайла Папіша. Долучилася до цієї справи і завідувачка міського архіву Віра Бочкай, систематизувавши прізвища, роки “правління” усіх без винятку голів міськради периферійного містечка. Пошуковій роботі у обласному Держархіві в м. Ужгород віддала кілька днів. Звісно, аби краще пізнати стиль роботи колишніх мерів, автору довелося поспілкуватися з їх рідними, знайомими, колегами, очевидцями тієї вже історичної хроніки, розшукати в сімейних фотоальбомах світлини, навіть "заглянути" в поокремі трудові книжки тощо.

Минувшина того чи іншого регіону, окремої постаті, родини завше вабила і нині цікавить, інтригує пересічного (і не тільки!) читача, слухача, глядача. Тож до журналістів нерідко звертаються городяни з проханням розказати, хто управляв тим чии іншим містом у минулому, хто формував його обличчя, розбудовував, створював діловий імідж, рейтинг, славу, популярність тощо. Цікаво й те, як живуть-поживають колишні градо­начальники нашого прикордонного поселення (щоправда, багато з них уже пішли від нас назавжди), їхні рідні та близькі. Звісно, долі всіх знати достеменно не можемо, нехай детальніше цією справою займаються історики, дослідники, краєзнавці. Однак скажемо, що за останні майже 70 років, починаючи з 1945-го, найзахіднішим районним центром України, а з 2001 р. містом обласного значення, керували шістнадцять очільників. Це були різні особистості – за національністю й родом занять, за характерами і вдачами, за уподобаннями й поглядами, світосприйняттям і філософією, діловою хваткою тощо. У кожного за плечима була своя школа життя – мудра й сувора, жорстка й нелегка, трудна й непроста, нерідко заплутана та перевита ланцюжками різних перипетій. Але твердо можемо сказати, що усіх наших міських керманичів об‘єднувало бажання зробити якнайбільше корисного для свого рідного “града”, його людей.

Коли взяти до уваги, що місто багатонаціональне, а до 1944 року воно почергово було під чехословацькою та угорською владою (26 жовтня цього ж року його визволила Червона Армія й із усім Закарпаттям берегівчани почали будувати нове життя в складі України, що входила до тодішнього Радянського Союзу), то цей чинник також має вплив на його соціально-економічний розвиток і духовний розвій. Доречно наголосити, що всі перші особи міста (району в тому числі) були закарпатцями, істинними патріотами Берегова й усієї провінційної території. Якщо й не “ходили” в лідерах, то й останніми в краї ніколи не були.

До речі, у Берегсазі  1786 р. мешкало 1689 людей, а вже у 1870 – понад 6 тисяч (через 40 літ, у 1910, їх кількість подвоїлася й склала 13 тисяч осіб). Протягом наступних двох десятиліть число населення зросло до 19 тисяч (1930 рік). Схоже, у міжвоєнні часи перепис не проводився, тож даних від 1930-го і аж до 1958 р. немає. У 1959 р. берегівчан налічується 25730, тобто майже стільки, скільки їх у місті проживає тепер. У 1970 р. Берегово активно розбудовується і його населення складає 27 308 осіб, у 1979 – 29 013, але піковим стає 1989-й – тоді нас було зареєстровано 30 157. Із того часу в історичній динаміці берегівського народонаселення пішов спад: у 2001 р. зафіксовано 26 735 осіб, а ще через 11 років – усього 24 505.

Не будемо аналізувати умови, які спричинили такий рух “униз”, але, починаючи з горбачовської перебудови, дуже багато місцевого населення виїхало на свою історичну батьківщину – до сусідньої Угорщини. Між іншим, і нині немає такої вулички, де б не продавалися два-три будинки, а на великих міських “авеню” вже роками чекають своїх нових господарів десятки осель. Низька народжу­ваність, висока смертність – це також важливі фактори цієї помітної суспільної проблеми. Вона, зрештою, притаманна й іншим малим, середнім і великим містам у всій Україні! Та, попри всі плюси й мінуси, Берегово й надалі залишається впливовим соціально-економічним і культурним центром нашої області – крайньої на землі  демократичної суверенної держави, столицею її угорськомовної громади. Разом із "індустріальними" Ужгородом і Мукачевом воно входить до трійки-четвірки лідерів, раз по раз “ділячи” винагороди (показники, грамоти, вимпели) з Хустом і Виноградовим. Також радо констатуємо, що в цей суворий для України час наше старовинне містечко залюбки надало притулок десяткам родин, що покинули обжиті місця на фронтовому Донбасі та переїхали до мирного й тихого європейського прикордоння.

Прізвища та імена перших мерів

А тепер – про найперших, тобто повоєнної когорти міських голів. Тоді посадовою особою в щойно визволеному місті став Юрій Данч – відповідно до Декрету Народної ради Закарпатської України від 15 лютого 1945 р. він очолив Народний комітет у м. Берегово. А 22 січня 1946 р., тобто рівно через рік, на підставі Постанови ВР СРСР цю структуру перейменували у виконком міської ради депутатів трудящих. У області тоді від імені партії та облвиконкому керував і “говорив” Іван Туряниця – до 1951 р. Уже потім були Щербак, Ільницький, Бандровський та інші очільники незалежності. Один коротенький штрих до портрета цієї неординарної людини: він не тільки вимагав від підлеглих працювати творчо, але й сам старанності, чіткості вчився на ходу, бо й епоха були непростою, ще дихала війною. Отже, на такому відповідальному посту, до того ж у такі тяжкі й складні роки, Ю. Данч працював до 25 грудня 1950 р. Цього зимового дня перша сесія міськради обрала своїм ватажком 37-річного кравця Юрія Мошколу, якого 2 березня 1953 р. змінив Юлій Копин. Після нього в 1955 р. на цей пост заступив Іван Когутич. Відтак сесія міськради 5-го скликання у 1957 р. вдруге дору­чила  йому ке­рувати Бере­говом. Як ві­домо, голови міськ­виконкомів спершу призна­чали­ся за вказів­кою зверху, відтак у залі депутати ще й голосували за них. Отже, у 1959 р. це крісло зай­няв Павло Пушкаш, який 14 березня 1961 р. знову передав портфель градоначальника Юлію Копину (дружина останнього живе у Берегові й дотепер). Старожили кажуть: завдяки своїм організаторським даним він зумів пожвавити міське життя у всіх сферах – від економіки до культури. Активним у громадсько-політичному бутті міста залишався до останніх років  життя.

У Берегові ще й зараз мешкають родичі перерехованих очільників, зокрема, донька Ю. Мошколи, 75-річна Марія (за чоловіком Гмитра). Між іншим, ця зичлива та приязна жінка з вул. Араня Яноша, що працювала у харчовій сфері, оповіла, як батько з матір‘ю перетинали кордон у Карпатах у 1939 р., відтак у Радянському Союзі по­тра­пили за грати й си­діли у в‘яз­ниці в Дніпро­петровську. Там у берегівського подружжя народився син. Реабілітація прийшла вже після визволення. За її слова­ми, батько був надзвичайно ерудо­ваний, багато читав, умів спілкуватися з людьми. Помер у 1986 р. У нашому місті живуть також близькі та родаки Ю. Копина, який довгі роки директорував у Берегівській вечірній школі.

Плідна ера мерів Аврелія Берені та Імре Деяка

Відтак у 1963 р. розпочалося сходження Аврелія Берені, якого призначали, а депутати, голосуючи, чотири рази обирали міським очільником. Крісло мера він “покинув” 17 червня 1971 р. Певно, цього комунікабельного керівника поважали як в Ужгороді, так і в нашому прикордонному місті – за його працелюбну натуру, непідкупний гумор, уміння ладнати з людьми та швидко знаходити правильні рішення тощо. За часи його «правління» зведено чимало соціально-культурних об‘єктів, на вул. Мужайській з‘явилися обриси нового мікрорайону багато­поверхівок, зароджувалися вулиці, започатковувалися цікаві традиції тощо. Що вже казати про будівництво навчально-спортивного комплексу із готелем “Закарпаття”, який своїм тер­мальним джерелам став нині відомим на всю країну – фундамент цієї знакової споруди також “заливали” в часи Берені (у райкомі партії тоді керували Микола Семенюк, якого змінив Гаврило Вереш, а у райвиконкомі – Іштван Уйфалуші, Віталій Власенко). Берегівський готель, що в складі комплексу став візитівкою не тільки нашого містечка, але і всієї Срібної Землі, урочисто відкривали в часи керів­ниц­тва Лайоша Гала. Між іншим, А. Ю. Берені мало вболівав за кар‘єрний статус, любив життя, а свою енергію спрямовував у розквіт рідного міста. Дбав і про розширення його меж, тож у 1965 р. райвиконком на основі відповідних законодавчих актів, постанови Ради Міністрів України в тому числі, затвердив рішення про адміністративне приєднання до Берегова таких населених пунктів: Чопівка (103 га), Буча (89 га) і Затишне (44 га). Отже, минає рівно півстоліття, як мешканці цих присілків – чопівці, бучани та затишнянці стали берегівцями. Цю дату також бажано не забути – активісти поселень, міські, районні депутати від названих територій запросто могли б долучитися до проведення небучних, але святкових заходів, аби нагадати сучасникам, що в нашому житті й таке було.

Городяни знали: у міськраді, яка за керівництва А. Берені “переїхала” з Мукачівської (1-й поверх теперішнього медичного коледжу) на вул. Б. Хмельницького, 7, можна знайти підтримку в будь-якій справі. Як відомо, у ті часи всім керувала компартійна влада, вона тримала віжки й у кадрових пи­таннях. Тож А. Берені, який пройшов “обкатку” в міськвиконкомі, відтак доручили очолити райміжколгоспшляхбуд – новостворену фірму, яка прокладала, асфальтувала, опоряджувала дороги, путівці в сільській місцевості. Він і тут, у шляхо­будівельній сфері Бе­регів­щини, зробив чи­мало корис­ного, виховав ці­лу плеяду мо­лодих керівни­ків, які також залишили свої трудові автографи в міській та районній економіці. Отже, ера цього мера-”старогвардійця” тривала найдовше. Народившись у 1932 році, він помер 12 грудня 1993 р. – у день народження свого онука Себастьяна (ще в дитинстві хлопчик із сестрою Аврелією, батьком Юлієм і мамою Катериною – понад 20 літ тому – виїхав у сусідню Угорщину й зараз мешкає в Будапешті). А дружина А. Берені – Лідія Олександрівна, уродженка Великоберезнянщини, працювала вчителем української мови та літератури в ЗОШ № 1, вона, до речі, трохи пережила свого чоловіка.

Розкажемо також про його наступника, колоритного Імре Деяка – уродженця Квасова (1929 р. н.). Міську раду він очолив у розквіті фізичних і духовних сил, «набивши» доти руку в райкомі партії, де завідував відділом промисловості. “Мерське” крісло посів у тому ж сімдесят першому році. До слова, керував шість років – це немалий термін для міського голови, щоби себе якнайкраще показати, людей і проблеми пізнати, продемонструвати фаховість тощо. Квасівчанин для міста зробив достатньо, а результатами своєї діяльності завше пишався. Він аж сяяв харизмою, умів тримати співбесідника в полоні симпатій, знав активізувати в людях прекрасні почуття, підняти дух. Славився чудовим голосом, гарно співав і своєю доброзичливістю, людяністю “заводив” будь-яку компанію. Привітністю затямилися і його дружина Марія, яка працювала в торгівлі, а також син Федір, який був одружений з донькою місцевого прокурора, та дочка Катерина (обоє вже відійшли у потойбіччя), яка в Мукачеві очолювала міський загс. Недарма казали, що за часи каденції Деяка пів-Квасова якщо не переїхало в Берегове, то вже точно знайшло в райцентрі роботу (молоді фахівці Емерік Пешпекі, Юлій Сегляник, Володимир Білкей, Йосип Черешня вдало поженилися й осіли в місті). Можливо, що це так просто жартували...

Юрист Лайош Гал: з прокуратури в мерію

Але рекорд свого попередника цей завжди веселий, дотепний і акуратний очільник (йдеться про Імре Деяка), подолати не зміг, бо 23 червня 1977 р. поступився посадою молодому «про­курорському» працівнику Лайошу Галу. І хоча тільки три роки на цій по­саді трудився теперішній 73-річний адвокат, але слід зумів залишити до­стойний. Дуже цікаві жит­тєві сходинки цього чоловіка, який одним із перших з-серед берегівських угорців у другій половині 60-х здобув вищу юри­дичну освіту в Харкові, а нині його син, Лайош-молодший, очолює райсуд. Ось кілька штрихів з його “мерського” поступу: у місто наприкінці 70-х було подано довгоочікувану питну воду з підземного родовища с. Геча, зведено декілька багатоквартирних житлових будинків, довершено спорудження готелю “Закарпаття”, відкрито також Будинок урочистих подій (пізніше його безпідставно, але “успішно” ліквідували), розпочато створення ритуального будинку та комплексу очисних споруд. Деякі з цих життєво важливих об‘єктів і нині служать людям – вірно й надійно. А Лайош Гал із гордістю розповідає, як складалася його мерська дорога-каденція в Берегові, як він намагався поламати стереотипи, але, на жаль, «зверху» не завжди "давали" на це "добро".

А пан Гал, який фактично опинився на своєрідному вододілі між “старими” очільниками міста й новими, ось уже 33 роки займається адвокатською діяльністю. Радий, що і в мерії працював, а також належно відремонтував будівлю міськради, "прорізав" в’їзд на подвір‘я з боку колишньої вулиці Слов’янської тощо. Не перерахувати всього корисного, що вчинили ці очільники “не третього, але й не четвертого міста в області”. Маємо дякувати за багато добрих справ саме цим мерам – п. п. Данчу, Копину, Мошколі, Когутичу, Пушкашу, Берені, Деяку. І хоча давно немає їх серед живих, але пожильці згадують добрими, незлими словами їхні конкретні справи. До речі, сам саме про дует двох останніх трудяг-очільників міста й з‘явився та пішов по світу «гуляти» народний анекдот, що походив від унікальних прізвищ цих чиновників. По-особливому він звучав би нині, коли на всіх рівнях триває боротьба з корупцією. Тоді в бесіді про міського голову жартома запитували: “Бере чи ні?”, що в повному варіанті означало прізвище Берені. І вже стиха відповідали: “Де і як!”, тобто Деяк – мер із квасівськими коренями. Обидва вони знали, що ходить такий анекдот і ставилися до цього  з гумором. Бо були мудрими…

Василь Желізник із Лохова, Михайло Товт із Запсоня

Але окремішньо у списку мерів значиться Василь Желізник (1943-2009 р.р.). У кріслі міського голови вершив “конкретні” берегівські справи з березня 1980 р. і аж до 30 червня 1987 р. – стільки ж часу, як і один із попередників – І. Деяк. Інженер за фахом (1943 р. н.), який по завершенні навчання у Львівському “політесі” працював на заводі точної механіки партійним секретарем, у мерії також залишив по собі гарні спогади. Цей міський керівник (родом із Лохова, що на Мукачівщині) навіть за складом свого характеру не міг бути грубіяном чи стати хабарником, його знали як чесного, порядного, скромного, безкорисливого. Пан Василь, як правило, утримувався від вольового диктату, моральною цитаделлю для нього була родина – дружина-вчителька (філолог), син Ігор і чарівна донька Наталія (вони вже мають свої сім‘ї). Коли ж розвалився Союз, В. Й. Ж., опинившись без роботи і грошей, бо не вписався у тодішні вимоги реальності, став за базарний прилавок. Місто гуло: «Колишній мер 30-тисячного міста торгує на базарі!». А він не соромився (а може, й так?), бо не заробив лівих статків. Не хотів? Не зумів? Скоріше всього, не бажав цього. Із життя пішов так само тихо й непомітно. Молилися за його упокій на подвір‘ї багатоповерховго будинку, що належав одному із заводів (тут була квартира скромного, тихого та порядного мера). Цікаво те, що й дружина п. Маргарета, учителька української мови та літератури в ЗОШ № 1, була уродженкою села з унікальною назвою Лохово. Найімовірніше, його у владу "протежував" дуже впливовий на той час Гаврило Гонак, директор меблевого комбінату, теж уродженець Мукачівщини.

Після “семиріччя” Желізника за міський капітанський штурвал «узявся» виходець із комунальної сфери, інженер-залізничник Михайло Товт (1954 р. н.), теж з сільської місцевості – із Запсоня. У міськраді так «загартував» себе конкретними ділами, що згодом керував інженерною службою в облкомунгоспі, а невдовзі його призначили представником Президента України в Берегівському районі, відтак виборов мандат (але дещо згодом і в другому турі) народного депутата України (ВР 2-го скликання – 1994-1998 р.р.), де займав посаду голови підкомітету з питань нацменшин, етнічних груп і корінного населення Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. І це був зоряний час для молодого політика-господарника із дипломом залізничного вишу в Дніпропетровську (1972-1977 р.р.). Відтак пан Михайло трудився в торгпредстві України в Будапешті, а нині, маючи звання кандидата юридичних наук, працює науковим співробітником Інституту держави і права НАНУ ім. Корецького в Києві, очолює Всеукраїнську асоціацію зеленого туризму. Але з політики не пішов. До речі, за мерства М. Товта прикордонне містечко значно подолало кризу з водопостачанням і водовідведенням, яка, на жаль, дає про себе знати й дотепер. Наш земляк уособлював новий стиль роботи, молодечі практичність і прагматизм, а його енергійність, запал і натхнення пам‘ятаються й нині. Він активно та завзято співпрацював із тодішнім головою райвиконкому Іваном Іванчом, який, не зважаючи на молодість, також займався розбудовою, прогресом, поступом міської господарки, фактично був своєрідним «куратором» мерії.

Відтак вісім років (дві каденції поспіль) мером був уперше “всенародно» і демократично обраний уродженець с. Косино Іштван Потокі: у часі це початок 90-их і аж до 1998 р.р. Доти начальникував у ЖЕКу і був “замом” міського голови (до речі, у М. Товта). Виборцю імпонували його порядність, простота, контактність, також вражала скромність – він не соромився їздити на службовій малолітражці «Таврія» (опісля на сесії ключі від цієї машини йому дісталися навічно). Така поведінка мера тільки додавала йому авторитету. Саме тоді розпадалися економічні зв‘язки по всіх “радянських” паралелях, тривали інші непопулярні акції, що нерідко гальмували міський розвиток. Саме при ньому в нашому місті однієї ночі було скинуто пам‘ятник В. Леніну в центрі, в цій акції "постаралися" націоналісти на чолі з А. Саусом та окремі патріотично налаштовані угорці. Тож ми стали піонерами у декомунізаціїї, прощанні з комуністичним минулим (до слова, пам‘ятник вождю спорудили за часів мерства І. Деяка). З-серед усіх міських голів він чи не єдиний так і не збудував або ж не придбав власний дім, а залишався у двокімнатній квартирі до самої кончини (нар. у 1948-му й помер 2010 р.). За словами дружини Габріелли, оселю на дуже скромній вулочці вона із сином Іштваном, учителем географії ЗОШ № 4 ім. Л. Кошута, купили буквально кілька років тому від Іштвана Ровжи, власника ресторану «Чологань» й колишнього очільника міськкомунгоспу.

Йосип Жупан – хрещений батько газети «Берегово»

А далі чергових вісім років містом керував славнозвісний Йосип Жупан, який на виборах легко переміг своїх конкурентів і миттєво “пересів” у міськвиконкомівську “Волгу” ГАЗ-3109. Прийшовши до влади в квітні 1998 р., двохметровий на зріст екс-директор радгосп-заводу “Берегівський” і зять колишнього голови колгоспу “Дружба” в Оросієві Йосипа Сірчака, заново свій пост здобув уже в епоху зрілого кучмізму – у 2002 р., коли влада та опозиція змагалися не тільки в сесійних залах, але й на вулицях і площах. Щось подібне творилося і в Берегові у 2004 р. – близько двохсот активістів і мітингарів з демократичними гаслами прийшли до мерії, вимагаючи змін. Але владне крісло цей керівник за собою зберіг і покинув його аж у 2006 р. Отже, за дві каденції п. Жупана місто набуло статусу обласного значення. Це – неабияке досягнення! У цьому здобутку також за­слуга й немалий внесок то­дішніх нардепів України В. Шепи, І. Миговича, М. Ковача, І. Ба­ран­чика, губернатора В. Ба­логи, голови облради І. Іванча та інших впливових осіб дер­жави. Між іншим, за це “бе­ре­гівське” питання спершу голосували на обласній сесії, тож наш земляк, керівник облради І. Іванчо щиро вболівав і зробив мак­симум, аби закарпатські обранці спрацювали відповідно. Також пригадується, як сяяли від щастя лиця городян, коли сповістили, що ВРУ прийняла постанову про віднесення Берегова до категорії міст з обласним статусом. Сталося це в травні 2001 р., коли спікером був (на сьогодні, на жаль, уже покійний) Іван Степанович Плющ. Питання кілька разів відкладалося і нарешті таки “пройшло”! Хтось навіть жартував, що за такий чудовий подарунок у Берегові мав би стояти пам‘ятник “мікрохвонцю” І. Плющу. Звісно, пам‘ятник – це занадто дорого, а ось меморіальну дошку на міськраді з цієї нагоди таки варто встановити, і личило б приурочити цю скромну акцію до Дня міста. Підкреслимо: Й. Жупан – “хрещений батько” часопису “Берегово”, перший номер якого з‘явився рівно 15 весен тому і його 10 років редагував журналіст Михайло Папіш (нині в часописі урядує його колега, закарпатський екс-власкор «Голосу України» Микола Горват). Отже, невдовзі й газета, що стала істинним хронописом міських новин та подій, буде мати міні-ювілей!

Далі. Саме при ньому центр, яким колись (у часи Берені та Деяка) їздили автомобілі й де була АЗС, виклали бруківкою, з‘явилася липова алея, заводську будівлю “точмеху” передано угорському педа­гогічному інституту (президент Ілдіко Орос), а депутатський корпус зріс удвічі – з 18 до 36 осіб тощо. Прикро констатувати, але тоді перестали битися серця двох очільників міськкомунгоспів, патріотів М. Ломаги та І. Носенка. А ще в місті “презентували” один із найкращих на Закарпатті ринків (власник Володимир Маргітич). Набирала ходи тотальна приватизація. Зараз пан Жупан, батько двох синів, у статусі пенсіонера мешкає в Берегові, але серед містян з‘являється вкрай рідко. У цьому переліку не можу не згадати міських активістів Іллю Поповича, Юрія Рояка, Валерія Повода, Єву Кондрич (сорок років вона завідувала загальним відділом, який слугував штабом міськвиконкомівськоого життя), Людимилу Романович, Гейзу Товта й інших посадовців.

Що віщують зірки меру Золтану Бабяку?

Зовсім інший, новітній і сучасний стиль запровадили два останні мери – Іштван Гайдош (екс-нардеп 4-го скликання ВР й списочник ПР 6 років тримав у руках головне берегівське кермо) і Золтан Бабяк, який чоловим прикордонного Берегова став 22 місяці тому – у червні 2013 р. Їхня ера – це розвиток футболу бізнесу, підприємництва, співпраця з європейськими колегами, розгортання інших знакових напрацювань, ідей, позицій тощо (фірми “Карпатвіз”, “Берег-Вертікал”, створення та функціонування ОСББ) і так далі. А якщо найближчим часом розпочнеться будівництво найсучаснішого і найпривабливішого в країнах Центральної Європи аквапарку, у чому вельми заці­кавлений не тільки інвестор-мільйонер Йосип Вайс, але і всі городяни, то в серцях вдячних земляків житимуть ці керівники довго-довго. Уже не кажучи про сміттєпереробний завод, який за кошт європейських грантів має постати неподалік с. Яноші. Добрих справ на їх рахунку немало, хоча поговорити про здобутки міста останніх років нагода випаде ще не раз. Саме цих міських голів берегівчани знають найбільше. Якщо ж конкретніше, то їхня щоденна робота – у всіх на виду: преса, інтернет, телебачення, радіо. Хоча, безперечно, є чимало проблем, особливо у такий складний час, однак слід сподіватися, що вони тимчасові, і новій команді під силу справитися з новими викликами й завданнями, що стоять перед берегівською громадою.

Отже, ера міських голів за попередні десятиліття була плідною. “Мерські” рекорди побили очільники Берегова радянської “епохи”, зокрема, А. Берені, І. Деяк, а також В. Желізник, І. Потокі та Й. Жупан. Натомість чинний міський голова З. Бабяк лишень готується до своїх перших справжніх виборів, які, слід сподіватися, таки пройдуть восени – найближчим часом буде розроблено новий законопроект і до травня ц. р. депутати Верховної Ради за нього голосуватимуть. Адже попередні, як відомо, були для пана Золтана позачерговими (тимчасово протягом шести місяців обов‘язки голови міста виконував тодішній секретар міськради Віталій Кайнов). Та навіть за цей час мер сповна відчув, що міська влада – це не легкий хліб, а неабияка відповідальність, а шапка градоначальника – украй важка ноша. Мер зобов‘язаний не тільки знати все, що стосується цілодобової життєдіяльності міста, але й повинен мати певну стратегію його поступу: на день, тиждень, місяць, рік. Без цих, здавалося б, прописних істин, успіхів не здобути.

 

 ***

Звісно, боротьба точитиметься за кожного виборця, за кожен голос, бо й кандидатів очікується ціла гвардія, серед яких будуть активісти, бійці-патріоти, себто ті, які пройшли АТО. Відчуємо реальну, якісну ціну революційних змін, бо тільки в конкретному протиборстві можна здобути першість й завоювати найго­лов­нішу булаву Берегова. А ще тямімо: життєві манівці 16 його керманичів не завжди були встелені рушниками й квітами, виникали й проблеми, бо є вони у всіх, хто працює. Однак кажуть, що усе подолає той, хто діє! Міські голови із січня 1945 року й аж до сьогодення – це не тільки пізнання минувшини, зокрема післявоєнної, але й бере­гівської історії. Бо йдеться про знакових людей, з якими берегівчани працювали, контактували, товаришували, ходили на каву тощо. Можливо, комусь стане не до вподоби ця історична ретроспектива про керівників міста, яка охопила дещицю, невелику мізерію усіх їхніх справ за сім десятиліть. Однак знати всіх поіменно – не тільки цікаво, але й корисно, бо в кожного була якась родзинка, щось неповторне... Без сумніву, міські очільники в міру своїх тодішніх можливостей, здібностей, завдяки навикам, лідерським якостям, дбали про розквіт Берегова, його красу, охайність, дарували людям щасливі миттєвості труда й відпочинку. Тож цінуймо те, що зробили для нас попередні покоління. Хоча роботи попереду – хоч відбавляй! Та, не знаючи історії рідного краю, станемо німими, глухими, незрячими, не усвідомимо його завтрашнього. Не хотілося б уподібнюватися до неуків, які не визнають свій учорашній день. Будьмо мудрими, розважливими, толерантними, не губімо того, що вже зуміли надбати.

МИХАЙЛО ПАПІШ, журналіст