ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Родзинка Закарпаття, - гірський водоспад Шипот, потерпає від сміття

    20 листопада 2018 вівторок
    Картинка користувача Гость.
    Кожен, хто приїздить на Шипот, змінюється на краще

    Міжгірське село Пилипець раніше вражало своєю убогістю, здавалося, що час тут зупинився ще сто років тому. Але за останній час цей населений пункт просто квітне на очах - навколо будуються котеджі, пансіонати, курорти. Причина таких перемін – туристичний бум.

    Пояснити його просто: ця місцевість надзвичайно приваблива і навколишні пейзажі немов самі просяться на картину. Окрім того, тут знаходиться один з найгарніших закарпатських природних водоспадів Шипот. Нещодавно на підході до нього спорудили гірськолижний підйомник, тож туристів буває вдосталь і взимку, і влітку. Із архітектурних пам’яток приваблює увагу дерев’яна церква 18 століття.

    Рівно 15 років тому – у 1993 році живописну галявину, що розташована вище водоспаду облюбували так звані неформали, і відтоді щороку збираються туди на свою тусовку. Але якщо на початку це були переважно з десяток хіпі – музикантів та художників, які рушали у гори аби відпочити від цивілізації, то зараз про Шипотський неформальний фестиваль знають далеко за межами України. Неабиякий сплеск його популярності спричинила і книжка Любка Дереша "Трохи пітьми", що вийшла на початку року. Ось тільки завсідники фесту вважають, що молодий письменник значно викривив дійсність. Утім, письменникам це робити дозволяється. А от від навали чисельних туристів Шипот і справді може втратити своє привабливе обличчя...

    Навіть панки долучаються до прибирання

    Працівник лісового господарства Іван каже, що щодня привозить сюди декілька возів банок, пластикових та скляних пляшок та іншого мотлоху, який залишається після відпочиваючих. Часом пляшки кидають просто у потічок, що значно ускладнює завдання прибиральника. На жаль, сміття з гір вивозити просто нікуди, до того ж немає для цього і потрібного транспорту. Тому непотріб закидали шаром гравію. “Тут буде автостоянка”, – каже Іван.

    Перше, що кидається в очі – це величезна купа сміття біля дороги, що веде до водоспаду.

    Поруч знаходиться турбаза “Під водоспадом”, побудована з смерекових колод. На подвір’ї стоїть декілька новеньких джипів. Деякі машини, незважаючи на шлагбаум їдуть майже до самого водоспаду через мілкий потік.

    Автівки нахабно їдуть через потік до водоспаду

    Ще гірша ситуація на самій галявині, до якої веде непридатна для легкових машин роздовбана стежина. Наверху поруч з віковими ялицями зустрічає справжнє сміттєзвалище, що займає площу більше двадцяти квадратних метрів. Все це залишилося після фестивалю, апогей якого припав на Івана Купала. Тут ще є декілька наметів, але основна маса народу вже роз’їхалася.

    "Цього року було дуже багато людей, – розповідає постійний "шипотець" білорус Батя. - Ми нарахували близько 450 наметів. Було б і більше, але мабуть декого налякала кількаденна злива".Батя буває залишається тут і на місяць, тому знає все, що коїться навкруги. Він схожий на великого гнома, бо має округлу бороду. Каже, що його також бентежить купа сміття, що псує весь вигляд. І виявляється, що неформали постійно слідкують за порядком на галявині. А більшість пляшок залишається ... після "цивілізованих" туристів, які приїздять на день-два.

    Ужгородець із волоссям заплетеним у стилі “дред-локс” на прізвисько Вухо разом із подругою практично щодня здійснюють своєрідний рейд з очищення місцевості. І роботи вистачає – зустрічаю їх з повними і важкими пакетами. "Несемо все це донизу, бо іншим це, мабуть, зробити важко", – роздратовано каже він. На рахунок тих, хто приходить на природу з метою тільки добре випити і закусити, а потім залишити після себе купу лайна, має свою досить нецензурну думку.

    Насправді молодь, яка тут збирається намагається зробити все, аби не зашкодити навколишній природі. Принаймні ніхто не рубає молодих дерев, не розводить вогнищ де завгодно. А тих, хто намагається порушити ці неписані правила поведінки одразу зупиняють. Навіть панки , які ходять з гребнями-"ірокезами" і яким нібито начхати на суспільну мораль, змушені підкоритися. А насправді більшість з них – це звичайні підлітки, а за їх дивакуватою маскою ховається часом щира душа.

    Місцеві мешканці вже звикли до строкатого натовпу і не відчувають ніякого дискомфорту від нашестя молоді. Навпаки мають з цього зиск – продають їм хліб, молоко, і, що гріха таїти, дешеве вино та самогон. Останній, до речі, дуже низької якості і цього року в деяких заїжджих поляків сталося отруєння ’ не звик їх організм до таких міцних напоїв.

    До речі, літо для мешканців Пилипця – пора неабияких заробітків. Вже декілька тижнів вони ледь не всім селом вирушають на полонину за яфинами (чорницями). Встають о першій годині ночі, і за допомоги ліхтариків торують собі шлях наверх. Пообіді вертаються назад – з повними відрами за плечима.

    13-річний Василько каже, що збирає яфини на рівні із дорослими. Іноді визбирує за допомоги спеціальної "грабалки" і по десять кілограм соковитої ягоди. Минулого тижня заготівельники давали по 18 гривень за кіло. Тож родина може за сезон отримати до 5 тисяч гривень і навіть більше, бо ціна на яфину тільки зростатиме. Тільки жаліються пилипцівці на львів’ян, які також не втрачають можливості добре заробити і заходять на "нашу" територію. Тому намагаються не пропустити жодного дня, тільки у неділю дають своїм ногам трохи перепочити. Тим більше, що далі – сезон брусниці та білих грибів. Кажуть, що дари природи відправляють у Швейцарію і Австрію.

    "Зараз вже мало хто з села рушає працювати за кордон, – кажуть хлопці-збирачі. – Роботи вистачає вдосталь, одні ходять за ягодами, інші – працюють на будівництві". У Пилипці майже на кожному подвір’ї кипить бурхлива діяльність. Деякі ділянки викуповують грошовиті кияни. Ось тільки будинки дуже різні за своїм стилем – поруч з архаїчними хатами зводять кам’яні палаци, і іноді з дерев’яних колод. Найгірше, коли стару хату покривають зовні білою пластиковою ламберією. Біля підйомника височіє рожева будівля гірськолижного курорту. Тут працюють майстри з Австрії. Після роботи вони п’ють пиво на відкритій терасі у барі “Плай”. Одягнуті просто, на ногах мають шерстяні носки і великі гірські чоботи. З місцевими найчастіше розмовляють мовою жестів. “Дас іст бетонірен, фундамент ніхт капут”, – намагається порозумітися з іноземцями наш будівельник. Австрійці голосно сміються. В одного з них навіть гаманець падає під стіл.

    З іншого боку потічка дві невеличкі хати з євробруса жовтого кольору. На них однаковий надпис – “Кімнати не здаються”. Кажуть, що сюди іноді приїздить відпочивати Віктор Ющенко. На подвір’ї стоїть автомобіль з київськими номерами.

    До речі, нагодою підзаробити користуються і деякі з молодіжної тусовки. Наприклад, панк Грізер з Івано-Франківська вже має неабиякий досвід у "тихому полюванні".

    Минулого року сховав у хащі "грабалку" і тепер планує мешкати у наметі аж до осені. Щоправда гроші в нього довго не затримуються – разом із друзями спускається у село, а ввечері повертається з порожніми кишенями. Інші навпаки мають в планах назбирати трохи грошей і вирушити з Шипота на якийсь інший фестиваль.

    Москвич Дорсет такими дрібницями не переймається. Він приїхав у гори для того, аби отримати позитивний заряд натхнення. Каже, що тут справді унікальне місце для роздумів та очищення душі. Вдома займається перекладами книжок з англійської та іспанської, насамперед таких, що раніше перебували під забороною. Саме на Шипоті він декілька років тому переклав "Щоденник мотоцикліста" – автобіографічну повість Че Гевари. Працював у видавництві Іллі Кормільцева, але той нещодавно помер.

    До Закарпаття з Москви хлопець діставався переважно автостопом, витратив на це три дні. З собою привіз мандоліну та сопілку, коли сумно сідає у тіні старого в’язу та награє кельтські мотиви. На думку Дорсета вони дуже органічно звучать саме у Карпатах, адже природа тут чимось нагадує шотландську.

    Посередині галявини – глиба, що вросла у землю, її називають Великим Каменем і влаштовують імпровізовані концерти. Неподалік місце для вогнища – на Івана Купала тут розпалюють велетенську ватру і танцюють. Якщо піднятися ще вище, то можна побачити вказівник, на дощечках зо два десятки різних міст та містечок з яких приїхали люди.

    Біля лісу стоять два намети, схожі на індіанські вігвами. Але їх справжня назва – “тіпі”, вони споруджуються за допомоги довгих жердин, а зверху покриваються брезентом. Всередині розпалюють вогнище, обкладене камінням, дим виходить наверх через дірку на даху. Прихильники індіанської культури – це найчастіше росіяни або чехи. У гори часто беруть маленьких дітей, найменшому всього декілька місяців. Поблизу від води вони спорудили також собі “парну” – вкопані у берег стовпчики накрили клейонкою, під нею саморобний камін. А після розігріву одразу пірнають у холодний потік. Більше 15-20 секунд у воді знаходитись важко, навіть у спеку ноги тут одразу зводить від холоду...

    "Кожен хто приїздить на Шипот змінюється на краще", – цю думку я чув від багатьох. А ось трьох днів проведених тут було явно замало. З галявини ми спускалися вниз з гарним і трохи сумним настроєм, бо приходилося повертатися до звичайних турбот. Окрім рюкзаків та складених наметів мали у руках по декілька пакетів із сміттям. Бо в горах непотребу робити нічого – там має панувати тільки гармонія.

    Молодь хвилюється, що на галявині почнуть будівництво якогось туристичного комплексу і тоді відомому фестивалю прийде кінець. Хоча саме він привертає увагу багатьох людей і вже став своєрідним символом Закарпаття. Були думки надати фесту статус офіційного, навіть брати за вхід гроші. Але більшість погоджується, що робити цього не слід, інакше вся його родзинка – свобода та щирість – втратить всякий сенс.

    ("Старий Замок Паланок")

    Рейтинг: 

    Пунктів: -2

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Загрузка...