У резиденції Мукачівських єпископів шедеври Йосипа Бокшая повертають до життя

Духовність – вічна. Речі, які її відображають, – тлінні. Їх псують, знищують, ховають та забувають. Однак приходить час, коли вони відроджуються, повертаються з небуття. Час відродження прийшов і для забутих духовних фресок, створених колись на стінах резиденції Мукачівських єпископів великим закарпатським майстром пензля Йосипом Бокшаєм.
16 вересня у резиденції Мукачівських єпископів, що на площі Андрея Бачинського в Ужгороді, відбувся День відкритих дверей для всіх охочих побачити відреставровані шедеври відомого художника. Післяобідньої пори владика Мілан показав усім запрошеним гостям та бажаючим побачити нещодавно відреставровані приміщення місця перебування духовенства. Огляд розпочався з найбільшої консисторійної зали, котра призначена для офіційних зустрічей та урочистих прийомів.
«Дякую всім, хто долучився до реставрації, та всім, хто прийняв запрошення й завітав на День відкритих дверей, аби подивитися, що вдалося врятувати після комуністичного лихоліття. Ви можете особисто пересвідчитися із фотографій, що розміщені на стендах, як забуті образи з небуття повернулися до буття», – говорить Преосвященний владика Мілан.
Для реставрації «забутих образів» запросили знавців із Львівської національної академії мистецтв, ректором якої є Андрій Андрійович Бокотей. До слова, пан Андрій народився у с. Брід Іршавського району та є сином священика. До кропіткої роботи долучилися також науковці, архітектори, меценати та люди, яким не байдужа доля духовної спадщини Закарпаття, зокрема, пан Андрій та пан Назар.
«Академія відповідально поставилася до такої можливості: взяти участь у реставрації залів. Через багатолітні нашарування, виконання відновлювальних робіт наштовхувалося на певні труднощі. Тому для реставрації було сформовано той колектив, який викликав довіру щодо професіоналізму, відповідального ставлення до своєї роботи. Велику вдячність висловлюю усім тим людям, які долучилися до реставраційних робіт. Також щирі слова подяки висловлюю ректору Львівської національної академії мистецтв пану Бокотею, який дав нам можливість долучитися до цієї безцінної справи. Зазначу, що для ректора та нашої Академії це відповідальний та важливий момент. Адже саме Львівська академія мистецтв удостоєна брати участь у відновлені закарпатського храму», – зауважує проректор Львівської національної академії мистецтв.
За словами владики Мілана, після 1949 року приміщення Мукачівських єпископів було передано під бібліотеку тодішньому Ужгородському державному університету. У найбільшій консисторійній залі знаходився читальний зал. Про настінний живопис Йосипа Бокшая, який був захований у залах під шарами побілки, ніхто не говорив, а більшість людей навіть і не підозрювали про приховані шедеври.
«Відкриття того, що залишилося під побілкою, розпочалося, коли приміщення було повернуто Мукачівській греко-католицькій єпархії. Фактично, це 2 роки тому», – розповідає Мілан Шашік.
І ось, через декілька місяців, побілені стіни, через які проглядалося частково авторське малярство, стали полем роботи для запрошених реставраторів.
«Я пам’ятаю той день, коли Владика нас запросив до кімнати, яка була повністю біла. Один її кутик був трішки обдертий шпателем майстра. Під білим покриттям проглядалося частково авторське малярство. Через декілька нанесених нашарувань, які ми поступово змушені були знімати, реставрація відбувалася доволі складно. Тільки останні три місяці робота тривала над відтворенням авторського живопису. Місцями він був втрачений. Ось так, крапочка за крапочкою, ми максимально намагалися врятувати весь живопис, зберігши його автентичність. Якщо б ми малювали суцільними лініями, то робота виглядала б площинно, гладко», – зауважує пан Андрій.
Краса живопису заворожує. Могутні колони, прикрашенні золотими елементами, впираються в небеса. А там, вгорі, літають ангели, прославляючи Марію Терезію, яка свого часу приклалася до того, щоб Мукачівська єпархія перенеслася з Мукачева до Ужгорода. Для цього імператриця подарувала їй пустуючу єзуїтську церкву та приміщення, яке стало резиденцією. Також Марія Терезія подарувала єпископу Андрію Бачинському дорогий церковний одяг, церковні предмети, серед яких і дороге обладнання для єпископського екіпажу. Урочисте освячення Хрестовоздвиженського соборного храму відбулося на день іменин цісарівни Марії Терезії 15 жовтня 1780 р. єпископом А. Бачинським, який з цього часу на постійно замешкав у своїй резиденції. Знаком вдячності та пам’яті про велику жінку Марію є її герб, що нині оновлено величає над середнім вікном зали, та її портрет в одній із відреставрованих кімнат.
Крім усього цього мистецького шедевру, знаходяться тут старовинні двері, вікна. Вік останніх – близько 160 років. Двері оригінальні барокові. Мали вони й позолоту. До консисторійної зали повернута й столітня піч, яка була перенесена за радянських часів у сусідню кімнату. На її місці стояла більш сучасна радянська кахельна піч. Пан Назар із своєю командою доклав велике зусилля до того, щоб перенести керамічний витвір мистецтва на її рідне місце.
«Піч побудована ще австрійцями. Реставрувати її було дуже складно, адже нині в кераміці не використовуються ті технології, які в той час застосовували австрійці. Нижня частина – зроблена австрійцями, а верхня, напевно, була створена трішки пізніше. Нижня частина карнизу була, практично, знищена. Верхня частина – була злитою бронзою, яку нам не вдалося зняти. Тому частково піч потемніла. Але зараз, оновлена, вона є білосніжною», – розповідає пан Назар, який в подарунок приніс нещодавно виготовлену майстрами керамічну заглушку для печі, що є копією старої.
Щодо відреставрованої єпископської каплиці диякон Сергій зауважив, що значного пошкодження вона свого часу зазнала через прорив труби. Тоді гаряча вода залила її стіни. Однак нині каплицю вдалося відновити. Зараз вона освячена на честь св. апостола Петра. Вітраж із зображенням цього святого можна побачити на її вікні. А на стіні каплиці відтворено біблейський епізод передачі ключів Господом святому Петру.
«Багато символів можемо знайти в цій каплиці. Зокрема, рибу і хлібини та напис латинею: «Ісус Христо Божий Син Спаситель». Риба – у ранньому християнстві була прийнята як символ Христа, хлібини – це символ Святої Євхаристії. Бачимо на стелі також зображення 4 церков – 4 напрямків світу. Деревяні церкви – бойківський, лемківський, готичний та гуцульський стилі. Свого роду Йосип Бокшай так відобразив культурну та духовну спадщину нашої єпархії, нашого краю», – повідомляє диякон Сергій.
Наразі відновлювальні роботи ще тривають. Закінчено реставрацію найбільшої консисторійної зали, кімнати, яка буде єпископською канцелярією, та єпископської каплиці. Приміщення між майбутньою канцелярією та залою відреставровано частково.
Мілан Шашік висловив своє сподівання та бажання, що відновлені зали та кімнати стануть ужгородською галереєю Йосипа Бокшая.

Тетяна Горянка,
Вікторія Попович

Довідка. Другою за значенням архітектурною пам’яткою Ужгорода вважаютьКафедральний Хрестовоздвиженський Греко-Католицький соборта Єпископську резиденцію. Історія будівництва собору почалась тоді, коли правитель Янош Х Другет запросив до Ужгорода у 1640 р. чернечий орден єзуїтів. Він щедро наділив монахів землею і видав багато грошей на будівництво святині. За це ченці зобов’язались молитись за свого доброчинця. Попри різні пригоди і труднощі, а також смерть у 1645 р. самого Яноша Другета, його дружина, хорватка за походженням, Анна Якушич зробила все можливе, щоб у 1646 р. святиня була готова до урочистого відкриття. Спочатку колегіальна церква Воздвиження Чесного Хреста була невеликою. У 1732-1740 рр. її перебудували у стилі бароко. У 1773 р., після едикту папи Климента XIV про ліквідацію чернечого ордену єзуїтів, монахи залишили Ужгород. Після недовгого поневіряння приміщення храму передали у власність греко-католицької єпархії. Архітектор Ф. Гілебранд до 1779 р. закінчив його перебудову як кафедрального собору. Саме тоді в інтер’єрі з’явився теперішній вівтар (майстер Франциск Тек, 1799 р.) та инші предмети декору.
Імператриця Марія Терезія щедро доклалась до підтримки святині, подарувавши єпископу Андрію Бачинському дорогі шати і предмети церковного вжитку. Саме на її честь відбулось освячення храму 15 жовтня 1780 р. – у день народження монаршої особи. Над додатковим оздобленням храму почергово працювали єпископ Василь Попович (1846 р.), художник Фердинанд Видра. Найбільші зміни було впроваджено з ініціативи єпископа Івана Пастелія. У 1812 р. велика гроза пошкодила одну з дзвіниць. Попри те, до 1877 р. роботи під керівництвом архітектора Ласло Фабрі були завершені. Зовнішні зміни у вигляді прибудованих коринфських колон і годинників на вежах наблизили будівлю до стилю пізнього бароко. У 1939 р. над оздобою плафону «Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста» і шести круглих фресок «Отці церкви» працював відомий закарпатський художник Йосип Бокшай, який водночас є автором вітражів у вікні захристії і виконаної у сецесійному стилі каплиці єпископа.
З шести бічних вівтарів два прикрашені образам роботи Бокшая («Пресвята Богородиця»). Вівтар «Святе Серце Христове» виконав Юлій Віраґ. На свято Воздвиження у 1926 р. були посвячені три нові дзвони, вилиті фірмою «Акорд». Влітку 1928 р. провели оновлення обох веж і позолотили хрести. Ще раніше у лівій вежі встановили дзвін «Іван» вагою в одну тону, а у правій – тритонний дзвін. Після ліквідації Греко-Католицької Церкви храм було передано Православній Церкві. За часів радянської влади багато пам’ятних таблиць зруйнували, поховання пограбували. Лише 7 січня 1991 р. після кількарічної боротьби храм повернувся до давніх господарів.
Зараз у криптах храму спочиває багато достойників Греко-Католицької Церкви. 28 червня 2003 р. тут перепоховали мощі єпископа Теодора Ромжі. Після приєднання Закарпаття до СРСР влада змушувала його зректись віри, однак владика рішуче відмовлявся. Тоді на нього вчинили замах, інсценізований під автомобільну аварію. Однак, єпископ вижив. Вже у лікарні, за особистим розпорядженням найвищого керівництва, до нього підіслали «медсестру», яка за допомогою отрути кураре вбила його. У 2001 р. під час свого візиту в Україну папа Іван Павло ІІ беатифікував Теодора Ромжу як мученика за віру.
Поряд з Кафедральним храмом стоїть будинок Єпископської резиденції. Його будівництво розпочалось за рішенням Яноша Х Другета майже водночас із церквою. Фундамент заклали у 1641 р. Тут розташовувалась єзуїтська колегія і школа – перший вищий навчальний заклад Закарпаття. За своїм освітянським значенням його порівнюють із знаменитою Києво-Могилянською академією.
У 1644 і 1685 рр., коли ворожі війська плюндрували місто, важкі випробування випали і на долю колегії. Однак, кожного разу її відбудовували. У 1773 р. будівлю колегії передали державній скарбниці і вона стояла пусткою. 1 серпня 1775 р. вже новий власник – Мукачівська греко-католицька єпархія перейняла приміщення і цінну бібліотеку. З часом резиденція була багато оздоблена (арх. Лука Фабрі, 1878 р.) і вражала відвідувачів своїм інтер’єром. У її приміщенні відбувались важливі події. Одне з останніх оновлень будівлі і прилеглої до неї території проводилось у 1937 р. будівельником Дезидерієм Боніславським за проектом Еміліана Еґреші.
Окрему цінність становила бібліотека колегії з 1858 книг. Єпископ Андрій Бачинський оточив її особливою турботою і постійно поповнював. Перед Першою світовою війною збірка налічувала понад 20000 томів. У 1949 р. приміщення будівлі займали органи НКВС. Пізніше бібліотеку передали Ужгородському державному університетові.