Закарпаття багате на цікавих і незвичайних людей! (ФОТО)

Закарпаття багате на цікавих, незвичайних людей, спогади та розповіді яких про своє життя приголомшують. Саме така розмова відбулась із нашим краянином, Георгієм Івановичем Турянчиком, життя якого було сповнене різними пригодами та дивами.
Георгій Іванович народився у 1947 році в с. Чинадієво Мукачівського району Закарпатської області, там і мешкає по нині, де з ним у його оселі я і познайомився наприкінці літа цього року. Не буду описувати стандартні події з біографії цього заробітчанина. Зупинюсь тільки на тому, що здивувало, примусило замислитись.

«Снігова Королева» та її «слуга»

Село Чинадієво розташувалося в цікавих історичних місцях, де з одного боку старовинний замок Сент Міклош, з іншого – санаторій «Карпати» з колишнім обійстям графа Шенборна. Тому і багато в цих місцях різноманітних історій про людей та події, які їх об’єднали. З цієї причини і не дивує та обставина, що один із епізодів, пов’язаних із печерою з відомого кінофільму «Снігова Королева», знімався саме в цих місцях.
Перша подія, яка трапилася із Георгієм, припала на його дитинство, ще задовго до зйомок відомого кінофільму для дітей про Кая та Герду.
Одного літнього дня юнак відправився до Шенборнського лісу по гриби. Блукаючи в хащі, хлопчик несподівано відчув на собі чийсь уважний погляд. Він настільки давив на потилицю, що Георгій зупинився та оглянувся. Побачене примусило його затаїти подих…
Високо над землею, на товстій гілці дуба, зігнувшись, сиділа велика патлата тварина, схожа на чоловіка. Але більш за все хлопця вразили червоні очі на людському обличчі, покритому густим волоссям. Саме цей різкий погляд і злякав його. Георгій відвернув голову. Коли за мить повернув її, то істоти на гілці вже не було. Вдома розповів батькам, потім друзям. Хтось із старих людей згадав, що в їх лісах в різні часи людям доводилося бачити лісового чоловіка. Нині його називають Йєті.

Тайни минулого

Трудове життя Георгія Турянчика почалося на шахті в Донецьку, 24, де він з 1965 по 1969 роки, до служби в армії, пропрацював машиністом шахтного електровозу.
На все життя йому запам’яталася 29 шахта, ствол якої сягав глибини в 700 метрів, а далі йшли ще три розрізи під кутом 45 градусів довжиною кілометр кожний. От і виходило, що працювати доводилося на глибині більш як два кілометри.
В той час там використовували і коней, бо застосування техніки несло із собою ризики вибуху метану від іскри. Коні там під землею і жили, ніколи не бачачи світла. Були сліпі, з білими очима. Однак за роки праці на такій глибині в них розвинулося відчуття перешкод. Рухаючись по тунелю, вони в потрібному місці, щоб не вдаритись, нахиляли голову.
В штреку було 2 електровози. На роз’їзді чекали, хто кого пропустить. Під час перевозу вугілля багато чого цікавого довелося побачити хлопцеві на зрізаних пластах вугілля, починаючи від відбитків трави, схожої на папороть, завершуючи відбитками крил птахів, скелетів риби. А одного разу прохідники знайшли видовбаний із суцільного дерева човен довжиною шість метрів і шириною три метри. Він був чорний як вугілля. Його, щоб вивезти на поверхню, розрізали на 4 частини, поклали на стійки для перевезення кріплення, і так підняли. Зі слів керівництва, забрали в історичний музей в м. Донецьк.
Найбільш цікавою знахідкою, яку випало щастя побачити Георгію, виявилася наступна. На тій же самій глибині шахтарі у вугіллі знайшли плиту сірого кольору, схожу на камінь, але це був метал товщиною 5 сантиметрів і розмірами метр на метр. На ній були чіткі зображення куль, шлангів, які вели до машин, схожих на заправники. Біля них стояли люди в скафандрах. Далі – незрозуміла техніка. Все це було не вибито, а нагадувало лиття. Негайно доповіли керівництву. Згодом прибули люди у білих касках. Як Георгій зрозумів, що з КДБ. Шахтарям сказали, що цю плиту також забрали до музею. Хоча потім її ніхто не бачив і не чув, і до музею вона в ті часи та і нині у жодному випадку не потрапила. Воно і зрозуміло. Це не вигідно. Така знахідка, тим паче на такій глибині, перекреслює теорію еволюції людини Дарвіна, суттєво зачіпляє і релігію… Перш за все це свідчить про те, що на землі жили люди сотні мільйонів років до нашої цивілізації. Інакше появу у вугільних пластах на глибині більше кілометра цих предметів не пояснити.

«Бандерівець»

З Донецької шахти, де Георгій пропрацював майже чотири роки, він був прикликаний до лав Радянської Армії. Але спочатку на нього чекало навчання – «учебка», де на хлопця очікували нові пригоди та враження.
Саме там він вперше у житті побачив силу гіпнозу. Юнак з Білорусії навіяв командиру підрозділу, майору, який до того муштрував їх на плацу та дозволив собі принизити солдатів, що солдат є генералом, а він його підлеглий. Примусив офіцера доповідати йому, під регіт солдат ходити стройовим кроком.
Але шоу гіпнотизера тривало не довго. До вечора хлопчину забрали в особливий відділ, звідки, за чутками, він потрапив в ГРУ СРСР. В подальшому доля цього юнака йому не відома.
Там же, в «учебці», до Георгія причепилися офіцери. Мовляв, він із західної України, і там одні бандерівці… Хлопець не став сперечатися, сказавши, що так, він бандерівець і сокирою б’є білку в око...
Командир взводу вирішив перевірити. Надів капусту на гвіздок на дверях сараю, дав сокиру, мовляв, покажи на що здатен.
Георгій вже встиг себе не раз посварити за те, що так невдало пожартував. Довелося згадати дитинство з іграми в опришків, які супроводжувалися метаннями сокири… На диво, він влучив у середину качана капусти. Але офіцер на цьому не заспокоївся. Він протягнув Георгію другу сокиру. Молодому солдату нічого не залишалося, як кинути її вдруге. І цього разу відбулося диво. Сокира врізалася в древко першої сокири… На цьому Георгія лишили у спокої, ставилися з повагою.
В подальшому, беручи сокиру в руки, він не раз пробував повторити ті кидки, але більше йому в житті цього ніколи не вдалося.

Стратегічні війська

Після «учебки» службу проходив у дивізії ракетних стратегічних військ, яка була розташована в Амурській області на Далекому Сході.
Служба була таємною, що обумовлювала техніка, яку вони обслуговували. Але часи минули. СРСР вже немає, а, відповідно, і таємниць, про які він зобов’язувався не розголошувати. Тому і розповів про те, що тоді його як лякало, бентежило, так і надихало гордістю.
На той час в стратегічних військах на бойовому чергуванні стояло три типи ракет: твердопаливні, рідкопаливні та ампульні (паливо знаходилося в ампулах). Уся їх різниця полягала не тільки в паливі і складності збирання, а й у часі, який необхідно було витратити на підготовку ракети до пуску.
На підготовку до пуску рідкопаливної ракети витрачалося дві години. На твердопаливну – 40 хвилин. Ампульна, зі слів Георгія Івановича, готувалася до запуску всього шість секунд, що було дуже суттєвим. При своєму позитиві – виграші у часі, – несло і свій негатив. Ці ракети, у випадку помилки керівництва держави, вже було не зупинити… На випадок помилки при пуску було приготовлено кулеметну точку на знищення. На все тільки останні дві секунди з шести…
Ці ракети мали три ступені та ядерну боєголовку. В ракетній дивізії, в якій Турянчик служив і яка розташувалася в Амурській тайзі, налічувалося 10 таких ракет. Одну ракету – точку – обслуговувало 5 солдатів. На якій з точок знаходиться ракета із ядерною боєголовкою, окрім командуючого дивізією та ще декількох офіцерів, ніхто не знав. Після регламентних робіт, які проводилися раз на рік, коли ракета ставилася на бойове чергування, то 10 тягачів на ракетному майданчику виконували складні маневри, щоб максимально приховати ту одну, заради якої робилося все це дійство.
Навколо ракетної точки знаходилися мінні поля та захисні системи. Георгій, як старший сержант, особисто відповідав за міни. Знав схеми їх розташування. Адже коли на ній підривалась тваринка, то він виходив на місце вибуху і ставив нову міну. Міни були різні. Здебільшого пластмасові «жаби».
Захисні системи також були різними. Одні мали напругу у 600 вольт. Інші – як павутиння. Їх навіть в день не видно. Тільки зранку, коли на системах осідає роса. На них подавалося 1600 вольт постійного струму… Були і такі, що реагували на дотик, ємкість та розтягування.

Події на Даманському

Під час служби довелося Георгію Івановичу побувати і в зоні збройного конфлікту на Даманському. Вірніше, вже після нього, коли розвідкою було отримано інформацію, що китайці ретельно готують чергову провокацію. Одразу усі ракетні точки було підсилено до 10 осіб та переведено на постійне бойове чергування. Згодом керівництвом ракетної дивізії було прийнято рішення про направлення в зону конфлікту бійців з кожної точки. Їхня участь в цій операції пояснювалася тим, що усі вони пройшли диверсійну підготовку. Після пуску ракети виконували завдання як диверсійні загони. Саме з цієї причини, заздалегідь створені групи, під легендою допомоги колгоспу в районі села Пояркове, були перекинуті ближче до кордону, в третю лінію оборони. З кінця вересня були переведені на підвищену бойову готовність. На другій лінії знаходилися танки та міномети, інша військова техніка. Там вперше довелося Турянчику побачити командно-штабний танк, пристосований до участі в зоні застосування ядерної зброї. Велика важка машина. Там же вперше довелося побачити установку, яка вбивала струмом. Вистрілювалася на кілометр сітка, яка накривала скупчення піхоти, а потім підключався високий струм… В подальшому сітка змотувалася на барабан.

Хвора рука

Після закінчення служби Георгій Іванович постійно їздив на заробітки за межі області. Працював під Мурманськом. Виконував роботи, пов’язані із заготівлею лісу. Там побачив відголосся сталінських репресій. Одного разу біля поселення Кирта він звернув увагу на те, що на поверхні невеличкого озерця плавають чічки. На березі стоять старі чоловіки та жінки. Він поцікавився причинами. У відповідь почув, що раніше на цьому місці знаходився вхід у шахту, яку було затоплено з усіма працюючими. З чим це було пов’язано, Турянчик так і не дізнався.
Коли роки взяли своє, то остаточно повернувся додому. Це припало на перші роки незалежності. В цей же час несподівано стала боліти права рука. Як Георгій Іванович її тільки не лікував і що тільки не робив – усе марно. Не допомогли ні втирання мазів, ні трави, ні голкова китайська терапія. Рука все одно боліла і погано працювала.
Несподівано для себе вилікувався у сні, де відбулося спілкування з представниками інопланетної цивілізації, які були схожі на людей, але на руках мали по три пальці.
Під час спілкування, на запитання Георгія, чи вистачає їм три пальці, прибулець відповів, що цілком і торкнувся ними його хворого плеча. На цьому вони розсталися. Коли Георгій прокинувся, плече та рука вже не боліли, рухи були вільними. Із сну запам’яталося твердження одного з прибульців, що вони ще побачаться…
Так і живе Георгій Іванович в с. Чинадієво, іноді згадуючи минуле, очікуючи на майбутнє.
Записав Михайло Темнов, м. Ужгород.