Закарпаття. Були львів’янки – стали росошанки! (ФОТО)

Сіючи у душах дітей добре, розумне та вічне, вони не забувають про своє материнське покликання, поспішають до внуків і є істинними патріотками своєї незалежної держави

Дзвінок до вчительки

Схоже, сам Бог у ці новорічно-різдвяні дні своїм невидимим духом „спонукав” мене зателефонувати у Росоші, аби поспілкуватися з ветераном педагогічної ниви, колишньою вчителькою французької мови Марією Михайлівною Пітрою і молодшою її колегинею Марією Павлівною Мигович. Бесіда як з однією, так й із другою виявилася не тільки зичливою та приязною, бо у кожному слові співбесідниць бриніли доброта, привітність, святочні настрої, веселість тощо, але й своєчасною та доречною. Справа в тому, що січень  для обох –місяць  іменний. Перша із них день народження уже відзначила, а в другої „іменна” забава ще попереду. Щодо прізвищ, то для Свалявщини вони у них традиційні, навіть суто росошанські, хоча колись були галичанські. Бо тут, у цьому селі, кожна друга-третя родина є носієм цих благозвучних фамілій.

Її приїзд у Дусинську школу

Зізнаюся: освітянку-пенсіонерку М. Пітру знаю понад сорок п’ять років, тобто з того часу, відколи вона у 1972 році прийшла працювати у Дусинську середню школу. У райвідділі освіти отримала важливе завдання:  „поширювати” знання французької мови у маси, навчити вітатися „бонжур” і відкланюватися „оревуар” дітей передгірських сіл, які об’єднані в однойменну сільраду. Для сотень школярів чотирьох сіл, де вчили досі німецьку, поява вчительки-француженки викликала неабиякий подив, навіть ажіотаж у переміжку із легким стресом. Доречно сказати, що, крім неї, у той період сюди прибули вчителювати випускники вишів географ Іван Сойма, філологині Магдалина Гудачек, Леся Сайлер, фізичка Олена Гонак (Метенько), математики Ольга Клешня (Годя), Василь Пітра й інші. А директорували у цей час у десятирічці Роман Гуляй, якого змінив Федір Готько, та Василь Мигович.

Вони мають багато спільного

Про цей аспект питання – у іншій статті. А наразі – про вчительку М. Мигович, з якою познайомився випадково позаминулої весни. Тож коли нашу розмову, почуті факти, нашвидкуруч записані подробиці почав аналізувати, то виявилося, що багато спільного у своєму життєписі мають ці дві жінки. І в професійно-освітньому плані, і в родинно-побутовому розумінні. Свалявське село Росоші стало для них рідним сімейним гніздом у різні періоди минулого століття. Обидві, як уже вище писав, – Марії, їхня мала батьківщина – сусідня Львівщина: екс-учителька французької мови М. М. Пітра (у дівоцтві Жук) народилася в одному з сіл Золочівського району, а заступник директора місцевої ЗОШ І-ІІ ступенів М. П. Мигович (із дому Цибуляк) – у Маткові на Турківщині. Сподіваюся, ці регіони добре знайомі читачам нашої райгазети.

Січень – їхній місяць

Крім усього іншого, як уже наголошувалося, народилися в січні: Марія Михайлівна – 14 числа, а Марія Павлівна – 29-го. Тобто, перша іменинницею була саме на Старий Новий рік і на Василя. А друга свою чергову дату народження святкуватиме теж у знаменний день, коли нинішній глава української держави Петро Порошенко висуватиме свою кандидатуру на черговий президентський термін. Можливо, що цей нюанс пропустив би мимо, але ж суть у тому, що саме з БПП „Солідарність” вона пов’язала останні чотири роки свого політичного життя. Мабуть, читачам не треба навіть нагадувати, що заступниця директора дев‘ятирічної школи у Росошах – депутатка райради та член провладної фракції. Зважаючи на сьогоднішню внутрішньо-політичну ситуацію та передвиборну кампанію, прошу мою публікацію не вважати агітаційною та пропагандистською – це абсолютно випадковий збіг обставин.

Висока місія іноземного мовника

Стосовно жінок-педагогів, то обидві – великі патріотки, понад усе люблять незалежну Україну, як і всі галичанки, готові виконати будь-який шмат роботи в ім‘я її соціально-економічного та духовного розквіту. У їхніх жилах тече не тільки львівська кров, але дух, натхнення, порив однаково нуртують у їхніх серцях. Однак і це ще не все однакове у біографії цих поважних росошанок – збігів і схожостей у житті надбано більше. Зокрема, вони мають дипломи про закінчення Дрогобицького педагогічного інституту (нині ДДПУ ім. Івана Франка). Щоправда, у Росоші за розподілом у 1983 р. Марія Мигович приїхала після закінчення Самбірського педучилища – торік цій події виповнилося 35 літ. Згодом, ставши „законною” росошанкою, бо тут поєднала свою долю з місцевим парубком Василем, училася в Дрогобичі заочно. Натомість її старша за віком колега Марія Пітра опанувала на факультеті іноземних мов цього ж вишу французьку мову. На все життя стала „француженкою”, адже сорок шість років вчила юнаків і дівчат Дусина, Росошів, Плав’я, Лопушанки мову, якою спілкувалися та комунікують Бонапарт, Стендаль, Жюль Верн, Вольтер, Наполеон, Золя, Жанна Дарк, Барбюс, Шарль де Голь, Міттеран, Платіні, Саркозі, Макрон й інші.

Замість німецької – мерсі боку

Для статистики: між іншим, ця європейська мова входить до десяти найуживаніших у світі, а 2018/2019-ті – це роки популяризації французької мови в Україні. Дуже благородний жест з боку нашої країни, який, схоже, є віддякою за позицію французів щодо загарбницької позиції Росії на Донбасі. Ще і такий спогад: як сьогоднішній день, М. М. Пітра добре пам’ятає, що був такий 5 „б” клас, навіть прізвища деяких учнів затямила, де вперше провела урок французької мови майже півстоліття тому. Вчила юнь розмовляти, писати, читати, долучала їх до культури, літератури, побуту цієї європейської країни. А вони, сільські дітваки, ніяк не могли второпати, чому саме їм дісталася ця іноземна, адже перед ними всі, тобто батьки, старші брати, сестри муштрували німецьку, яку у школі викладав невмирущий Йосип Суп. Протягом певного часу – до переїзду у Сваляву, із родиною він мешкав у Дусині, тож старше покоління згадує його „німецькі” уроки.

На роботу – до країни Наполеона

Не відкрию секрету, коли скажу, що з французької нерідко кепкували. Вважалося, що ця іноземна мова для тогочасних школярів була не просто новою, але чужорідною і якоюсь мовби віддаленою, розпливчастою, утаємниченою, предметом неактуальним і мінімально сумісним із життям. Однак читати, рахувати, „вимальовувати” букви, спілкуватися юнаки і дівчата вхопилися хутко, що неабияк радувало вчительку. Коли в селі бачили п‘ятикласників, тикали пальцем, мовляв, ось „мішелі” з „робесп’єрами” зі школи йдуть! Хіба тоді хтось міг догадуватися, що минуть десятиліття, і жителі Свалявщини масово будуть працювати у Франції, де ця мова стане їм у підмозі під час спілкування? Звісно – ні! А тепер заробітчанство у країні із плацом Ейфелевої вежі та бургундського вина настільки популярне, що росошани вже мають там свої колонії. До них їздять у гості родичі, вони про цю країну знають більше, аніж деякі політики.

Чоловіки – теж Василі

Аби завершити портрет двох учительок-землячок із Галичини, треба згадати, що їхні чоловіки були та є Василі. Навмисно, як кажуть, не придумаєш. Однак цьому ще не кінець: сини обох освітянок теж мають це найпопулярніше на Закарпатті ім’я. Щоправда, працюють у різних сферах: один у Сваляві, а другий – за кордоном. На жаль, для „француженки” п. Марії тема ця надто болісна, бо її красеня-чоловіка Василя Федоровича, який у Дусині працював учителем математики й одночасно був заступником директора (саме тут майбутнє подружжя й познайомилося), раптово не стало. Помер У 50-річному віці, завдавши непоправного болю рідним, близьким, друзям, односельцям і знайомим. А було все так: повернувшись із приватної поїздки з США, де проживають родичі дружини, уже вдома йому стало зле, а доки прибули лікарі – серце зупинилося. Він був високий, стрункий, елегантний та із дуже поважної росошанської сім’ї. З ним виростили двох синів і доньку, має Марія Михайлівна онуків Романа й Івана.

Невістка у авторитетній родині

Щось подібне можна сказати про Василя Миговича, який приглянув собі другу Марію-вчительку. Але це вже було у середині вісімдесятих. Як і працелюб-батько, тракторист місцевого колгоспу, він закоханий у техніку. Таку ж пристрасть до неї має і син. Нинішня заступниця директора про свою сім‘ю розповідає з неабиякою гордістю, адже її донька Лілія Мателега також працює у школі. Учить дітей найзатребуваної нині мови – англійської. Пані Марія із чоловіком втішаються і бавляться з онуками із такими популярними іменами, як Мирослава, Едуард, Маргарита та Катерина. Варто додати, що невісткою понад третину століття тому Марія Павлівна стала у побожній, авторитетній і багатодітній родині, де нині чарівна донька чоловікової сестри Олени (на жаль, покійної) Марина Попович по завершенні навчання у виші та Дипломатичній академії при МЗС у цьому ж зовнішньополітичному відомстві працює під опікою Міністра закордонних справ Павла Клімкіна. Погодьтеся, що для дівчини із сільської глибинки та в Міністерство на Михайлівській площі в Києві – це неабиякий злет.

Була і така „прощальна” зустріч

Завершуючи цю нарисову статтю про росошанських учительок-землячок, хотілося б запримітити, що вони справу обрали собі до душі й працювали за покликом серця щодня. І так роки та десятиліття поспіль – не відчуваючи втоми, вони раділи кожному досягненню, кожному успіху своїх вихованців. Коли точніше, то педагогіці служили чесно, невтомно, сумлінно. У колективі відчувається, що немає такого досвідченого педагога, яка була взірцем для інших. Приміром, М. М. Пітра, наближаючись до свого ювілею, все частіше згадує учнівські та довкола шкільні історії, які приносять розраду. Розказала, як нещодавно у Сваляві „розходилися” з однією вчителькою, яка виїжджала на постійне місце помешкання в Німеччину. Вечірка планувалася у ресторані, однак компанія перемістилася до оселі Лесі Сайлер, яка також із того „педагогічного покоління”, що й вона. Стільки було теплих і „прощальних” розповідей, яскравих спогадів, що деякі воложили навіть очі. Часи були зовсім інші: без мобільних телефонів, чіпсів, пепсі-коли, однак завжди цінувалися такі одвічні поняття, як любов до праці, до підростаючого покоління, педагогічна мораль і скромність учителя.

Її слухаєш навіть тоді, коли вона мовчить

Що й казати, „француженка” була вимогливою вчителькою як у Дусині, так і Росошах. Але ніколи не образила учня, не принижувала його гідність, завжди прагнула піти на контакт, намагалася спілкуватися з батьками тощо. Усі, хто з нею працював, кажуть, що багато від неї училися як у стосунках з молоддю, так і з колегами-освітянами. Вона нагороджена знаком „відмінник освіти України” (2004 рік) і Почесною грамотою Міністерства освіти (2008 р). Але чи не найвлучніше про неї висловилася вчителька-історичка Мар’яна Мигович, яка її знає як сусідку в Дусині, бо мешкали в одному будинку, і як класного фахівця, з яким працювала в одному освітньому закладі. За її словами, Марія Михайлівна завжди була та залишається дотепер шляхетною у думках, словах і вчинках. До неї дослухаєшся навіть тоді, коли вона мовчить. Скромність, простота, доброта – це ті риси, які були притаманні їй протягом усього шкільного життя. Вони ж передалися не тільки вихованцям, але і власним дітям, які теж виросли скромними та старанними.  

Запозичити освітянські тонкощі     

Від себе вкотре додам: вчительку – іноземного мовника – знаю з першого дня її шкільного дебюту у Дусинській середній школі. Мені також імпонували такі її риси, як індивідуальний стиль і спосіб мислення, як вона заохочувала учнів не тільки оцінкою, але й словом, поглядом, лагідною усмішкою. Інколи могла підійти до парти та хлопчика або дівчинку ніжно приголубити. Вона вміла знаходити шлях до серця дитини, розуміла її внутрішній світ. Незважаючи на те, що „француженка” М. М. Пітра уже не входить до класу в такт із шкільним дзвоником, колеги часто звертаються до неї за порадою, підтримкою, вони запозичують тонкощі її педагогічної майстерності, адже вона майже все своє життя присвятила школі. Улюблена вчителька, мудра жінка, турботлива мати, лагідна бабуся, добра односельчанка – ось збірний портрет педагога, яка була львів‘янкою, а волею долі стала росошанкою. Погоджуюся: таких прикладів, звісно, є більше, але так вийшло, що у поле зору журналіста потрапили дві Марії-землячки, дві вчительки Росошанської школи – Мигович та Пітра. Нехай вам, педагогиням, таланить у житті й надалі!   

Михайло ПАПІШ.