Глобальна проблема: нелегали

За останні десять років наплив іноземців у Західну Європу зріс, лише за приблизними підрахунками, майже у 20 разів. Причому один із основних потоків нелегальної міграції лежить саме через Україну. Пік незаконної міграції припав на 1999 рік – тоді на Закарпатті було затримано понад 7 тисяч 700 нелегалів. Мукачівський прикордонний загін постав перед неймовірно складною проблемою: де подіти таку масу народу? Тоді на території штабу був лише один міні-ізолятор, довелось ставити намет, потім ще один, ще... Стояла зима, в тих наметах з однією “буржуйкою” народу було, як оселедців у діжці. Офіцери-прикордонники працю-вали день і ніч, і все одно неможливо було встигнути з оформленням документів у посольства. Командування Мукачівського прикордонного загону звернулось по допомогу у всі інстанції. Приїхали представники Управління Верховного комісара ООН, Міжнародної організації міграції, благодійних фондів. Проблемою зайнялась облдержадміністрація, і трохи більше двох років тому в с. Павшино Мукачівського району відкрили табір для нелегальних мігрантів. Вже кілька років табором в Пав-шині і особливо гуртожитком для залізничників у Мукачеві, де утримують жінок-нелегалок, опікується міжнародний благодійний фонд “Ніка”. Без їхньої допомоги і нелегальним мігрантам, і прикордонникам було б дуже важко, адже “Ніка” допомагає і харчами, і одягом, і медикаментами.

З 1999 року потік нелегалів хоч трохи і зменшився, але тільки у порівнянні з цифрою “7,7 тисячі”. За перше півріччя цього року вже затримано понад 2 тисячі чоловік. Сподіватися на те, що в перспективі нелегалів стане менше, не доводиться, оскільки не передбачається зростання добробуту і стабілізації в країнах, звідки втікають ці люди. Більше того, за всіма законами цей потік буде все далі відходити від стихійності, оформлюючись і глибоко структуруючись. Це давно зрозуміли представники міжнародного і вітчизняного криміналітету, занюхавши тут джерело гарантованого доходу. Сьогодні переправка нелегальних мігрантів стала однією зі сфер кримінального бізнесу зі всіма ознаками організованої транснаціональної злочинності, яка по прибутковості йде за наркобізнесом і торгівлею краденими автомобілями. В Україні “мозковий” центр нелегальної міграції знаходиться на Троєщинському ринку Києва. Звідти, за неофіційною інформацією, тягнуться всі щупальця “нелегального спрута”.

Найбільш прийнятним способом легалізуватися в Україні, а отже, і краще підготуватись до переходу кордону – “вічне” студентство іноземців, котрі нібито приїжджають до нас на навчання, а також одруження на українці. Але основна маса нелегалів все-таки суне напролом. Війни і злидні женуть цих людей з батьківщини. Шляхи нелегальної міграції через нашу область різні: в мікроавтобусах, таксі, поїздах, рейсових автобусах тощо. Едуард Стеблюк, прес-секретар Мукачівського прикордонного загону, пригадує, як кілька років тому у Чопі на кордоні затримали групу нелегалів. Велика фура їхала порожняком, нічого не викликало підозри. І коли вже завершувався прикордонно-митний догляд, звідкись почувся дитячий плач. Тайник під тентом був настільки віртуозно зроблений, що прикордонники ніяк не могли второпати, де ж там ховаються люди. Коли з ніші у 60 см заввишки витягли на світ божий 54 напівпритомних нелегалів, здивуванню прикордонників не було меж. До речі, серед нещасних було десятеро дітей, і саме плач місячного немовлятки видав нелегалів.

Не раз доводилось чути історії про жахливу долю нелегалів і жорстокість провідників. Немало з них загинуло по лісах, так і не побачивши омріяних кисельних берегів. Хтось заблукав, хтось – захворів чи підвернув ногу, і їх не стали чекати. Хоча причини могли бути і більш жорстокі. Щось та спричинило те, що транснаціональні злочинні угруповання почали міняти схему переправки нелегаль-них мігрантів. На батьківщині ті, що з різних причин зібралися до землі обітованої, продають все своє майно – до останньої цуматини. Весь шлях коштує від 8 до 15 тисяч доларів, які вони віддають місцевому організатору. При собі, аби не ризикувати, мають тільки невеликі суми. Коли добираються до кінцевого пункту, телефонують організатору, і тоді гроші йдуть по ланцюжку. Не раз задавалася питанням: чому, платячи такі шалені гроші, ці люди не йдуть на Захід легальним шляхом? Виявляється, причина цілком прозаїчна: в більшості цих країн не видають закордонні паспорти простим смертним, а лише багатіям і держслужбовцям...

В прикордонних закарпатських селах немало місцевих мешканців сприяння переправленню нелегалів зробили своїм бізнесом. Безпосередньо члени угроповань заробляють на цьому шалені гроші. Більш дрібні “сошки” – ті, що переховують нелегалів, задовольняються якоюсь сотнею-другою доларів. Найбільш проблема-тичними у цьому плані є Ужгородщина і Великоберезнянський район – там нелегалів затримують десятками і постійно. І що цікаво. Організатори каналів незаконної міграції спеціально підбирають собі підручних серед пенсіонерів, багатодітних сімей, інвалідів – якому судді підніметься рука таких карати? Тим часом донедавна організація переправлення нелегалів через державний кордон не вважалась злочином, оскільки ні в Кримінальному, ні в Адміністративному кодексах не було і згадки про таке правопорушення. Зараз відповідні статті є. Протягом 9 місяців цього року відповідними службами Закарпаття порушено 8 кримінальних стосовно 8 осіб за ст. 332 КК України, яка за сприяння і переправлення нелегалів передбачає і позбавлення волі від 3 до 8 років. Та, як свідчить практика, такої кари жоден підсудний ще не поніс. Тим не менше 11 організаторів переправлення нелегальних мігрантів стали перед судом і отримали покарання: в гіршому випадку – умовне позбавлення волі, у кращому – штрафи або взагалі відбулися легким переляком. І завдячувати цим мають в першу чергу адвокатам, які за великі гроші вправно знаходять лазівки в законах. Різні приватні адвокатські контори, каже Олег Цевельов, начальник Мукачівського прикордонного загону, – також серйозний головний біль прикордонників. Прикордонники віддають під їхнє “крило” нелегалів, а через певний час знову затримують їх неподалік кордону. Бізнес, одним словом.

Щодо контингенту нелегальних мігрантів. Він дійсно інтернаціональний. Зараз в Павшині їх близько 350 чоловік, що є багато для такого табору. Серед них найбільше китайців та громадян Індії. Трохи менше афганців, в’єтнамців, пакис- танців, чеченців, дагестанців, молдаван і грузинів. Всього – представники понад 20 країн світу. Схожа картина і в гуртожитку залізничників у Мукачеві, де утримують жіночу половину нелегальних мігрантів та їхніх дітей.

Безперечно, без жорстких заходів хоч якоюсь мірою впоратись з нелегальною міграцією не вдасться. Підтвердження цьому – досвід інших країн. Прикордонники кажуть, що зараз основний потік нелегалів йде на Словаччину. В цій країні, якщо нелегалу вдалось перейти кордон і віддалитись від нього, є велика ймовірність отримати статус біженця. Чого “не світить” їм в Угорщині. Практично не перехо-дять кордон і з Румунією: там дуже жорсткі закони, до того ж, якщо їх спіймають, добряче лупцюють.

Найпростіше було б дивитися крізь пальці на переміщення нелегалів через наші кордони. Але взявши на себе відповідні міжнародні зобов’язання, Україна їх чітко дотримується. Тим самим ставши своєрідним буфером між Сходом і Заходом і поставши перед реальною загрозою перетворитися на відстійник нелегальних мігрантів. Що влаштовує деякі західні держави – Євросоюз надійно захищає свої зовнішні кордони.

Але з цим, зрозуміло, не може погодитися наша держава. Прийнятий у 2001 р. Закон “Про біженців” та Указ Президента України Л. Кучми “Про заходи щодо посилення боротьби з незаконною міграцією”, а також інші законодавчі акти конкретизували заходи протидії незаконній міграції у нормативно-правовому аспекті. Уряд Віктора Януковича в першу чергу взявся за врегулювання цієї проблеми і на внутрідержавному, і на міжнародному рівнях. Держава виділяє величезні кошти на утримання нелегалів і їх депортацію. Віднедавна прикордонники отримали статус правоохоронного органу, що значно розширило їхні повноваження. Зараз вони вже мають право для прикордонного догляду зупиняти автомобілі, заходити в помешкання, затримувати підозрюваних в сприянні нелегальній міграції. Оскільки Закарпаття є одним із основних шляхів незаконного перетину кордону, обласна влада приділяє цій проблемі неослабну увагу, каже Михайло Василиндра, начальник управління з питань діяльності правоохоронних органів, оборонної та мобілізаційної роботи. Прийнято Регіональну програму посилення боротьби з неза-конною міграцією на 2003-2005 роки, під яку виділено конкретні кошти. Питання боротьби з незаконною міграцією перебуває на особистому контролі голови ОДА Івана Різака. На одному із засідань Координаційного комітету по боротьбі з коруп-цією і організованою злочинністю, головою якого є Іван Різак, глибоко аналізува-лась проблема нелегальної міграції і шляхи протидії їй.

На території Закарпаття прикордонний догляд починають на кордоні з сусід-німи областями, створено блок-пости і мобільні групи, які відслідковують об’їзні дороги і навколишні ліси. Посилюється, що важливо, і матеріально-технічне забез-печення прикордонників. Все це має сприяти зменшенню числа тих, хто нелегально переміщуватиметься нашою областю.

Тим часом головна проблема прикордонників – утримання, ідентифікація особи затриманих нелегалів, їх депортація чи надання статусу біженця. Щодо ідентифікації особи і депортації, то цей процес затягується пораз на кілька місяців через відсутність у затриманих будь-яких документів. Крім того, неможливість спілкування – одиниці з них володіють англійською або російською. Розібратися, кого із нелегалів слід видворити за межі України, а хто дійсно може претендувати на статус біженця, – теж нелегка робота. Адже за кожною справою – людина і її непросте життя.

Камерану 32 роки. Він народився у Іраці, але вже понад два роки чоловік живе в Україні. Як і багато його співвітчизників, шлях Камерана в раніше незнайому країну був прозаїчний: придбавши туристичну візу, він через Сирію потрапив в Росію, звідки вже нелегально дістався України. Подальший шлях лежав в омріяну Німеччину. Але доля готувала йому жорстокий сюрприз. Найнявши таксі, Камеран їхав до українсько-угорського кордону. Неподалік Стеблівки водій не впорався з керуванням і сталася аварія. Таксист з місця пригоди втік, а Камеран у дуже важкому стані потрапив у лікарню. Дев’ять місяців він пролежав, прикутий до лікарняного ліжка. Тепер чоловік пересувається в інвалідному візку.

В невеселій історії Камерана попри всі негаразди, що випали на його долю, є і білі смуги. Тут, у лікарні, після важкої операції він познайомився з молодою мукачів-кою-медсестрою, яка стала для нього справжнім рятувальним колом. Після виписки з лікарні молодий чоловік, прикутий до інвалідного візка, опинявся практично на вулиці. Люба забрала Камерана до себе і вже тривалий час доглядає його. Весь цей час йому допомагає і фонд “Ніка”.

Молодий іракець одержимий головною метою – все-таки потрапити в Німеч-чину, де вже 10 років живе його брат. Камеран вже отримав статус біженця і очікує документів. Отож його мрія про Захід має хоч якесь реальне підгрунтя.

Чого не скажеш про іншу сім’ю іракців. Їхня історія і типова, і в той же час нестандартна. Як і більшість їх соплемінників вони втікали від війни. Хоча, зізнаються, кінцевим приводом для втечі з батьківщини стали бізнесові проблеми глави сім’ї Адра Рафаела. У пошуки кращої долі подалися всією родиною: 64-річна матір, дружина Адра – Айра, яка вдома працювала в пологовому будинку, та їхній син, котрому на той час ледь виповнилося рік. Продали все майно, аби розрахуватися, як вони кажуть, з мафією, і понад 10 тисяч доларів заплатили переправникам. Після року поневірянь сім’ю затримали в Чернігові і привезли в Мукачево. На той час вона поповнилась новим членом: тут, в Україні, народилася Мерна. Вже майже три роки маленька дівчинка існує між небом і землею: вона не є громадянкою Іраку, хоч мала б автоматично отримати громадянство України. Натомість єдиними документами, які засвідчують її існування в цьому світі, є виписка з лікарні про те, що вона народилася такого-то числа, та запис в церковній книзі. Мерну хрестили в Мукачеві і її хресною матір’ю стала дівчина-мукачівка Еріка. Того дня, коли ми побували в гуртожитку залізничників, де разом із сім’єю Мерни мешкає ще кілька претендів на отримання статусу біженця, Еріка саме прийшла в гості до своєї похресниці. Вона, як може, підтримує своїх нових родичів і щиро за них вболіває. Наразі сім’я Адри Рафаела не знає, коли вони отримають статус біженців, що дозволить їм планувати свою подальшу долю.

Історія цієї сім’ї – одна з тисяч. Микола Товт, заступник начальника відділу у справах національностей і міграції облдержадміністрації, каже, що тільки за 8 міся-ців цього року в його службу подали клопотання про отримання статусу біженця 115 чоловік. Процедуру визнання статусу біженця розпочато лише стосовно 65 нелегальних мігрантів. Тридцяти шістьом особам відмовлено у розгляді через необгрунтованість подання. Із тих 65 чоловік статус біженця отримають одиниці, адже за весь час його отримали 16 чоловік, з початку дії Закону “Про біженців” – п’ятеро. Всі п’ятеро – колишні громадяни Іраку, Ірану, Індії та Сомалі – осіли в Ужгороді та Мукачеві. Ті ж, хто прагне отримати статус, тривалий час чекають вирішення своєї долі.

...Ми можемо по-людськи шкодувати цих людей, які кидають рідну землю в пошуках кращого життя, можемо різко їх не сприймати, але проблема нелегальної міграції від того не розв’яжеться. Від самих розмов не зникне загроза проникнення в Україну разом з біженцями і членів терористичних угруповань. Чи якоїсь екзотичної хвороби на зразок пташиного грипу або еболи (помилуй, Боже!), адже в країнах Південно-Східної Азії та Африки – весь букет найнебезпечніших хвороб людства. Тривожний сигнал ми вже мали минулоріч, коли в Павшині помер нелегал. На щастя, тоді діагноз “пташиний грип” не підтвердився. Отже, бити на сполох треба. Зрозуміло одне: самотужки Україні, а тим більше Закарпаттю, на яке найбільше лягає тягар нелегальної міграції, не впоратися. Це проблема глобальна і вирішувати її треба всім країнам разом. Наталя МИГАЛИНА