Майор і Майорки

В печі б’ється вогонь і ще з більшим розмахом тріпоче на стіні золотими перами аж до сволока, висвітлює вишиті рушники й характерні мальовані закарпатські тарілки на стіназ. А господар Михайло Майор із неквапливою врочистістю розповідає казку:



— Де було, де не було. Неси, біла кобило. Коли біда не може, то чорна поможе. За високими лісами, за скляними горами, де не треба нічого робити, є що їсти, є що пити, бо пива та вина там тече ціла річка, а понад нею хати виліплені з меду, кожному молока дають, але грошей не беруть.



По казці ж додає:



— Людина не вічна. Вічні тільки народне слово і духовні цінності, які пережили різні політичні режими.



Михайло Майор народився 1 листопада 1928 року в селі Драгово Хустького району. В батьків усього було дев’ятеро дітей, а в малій хижці, разом із дідом і бабою, проживало тринадцять душ. Михайло з малих був найстаршим. Закінчив вісім класів у рідному селі, але дуже рідко відвідував уроки, бо доводилося тяжко працювати — ходити з коровами багатіїв, наймитувати в шинку. Бо ж родина така велика і треба всіх годувати! На околиці села біля монастиря, разом із няньком та іншими людьми, кололи камінь для будівництва, випалювали вапно і возили в близькі та дальні села в обмін на пшеницю, кукурудзу, овес, квасолю.



Із березня 1949 року по 1953 рік служив у армії. Спершу два роки в Білорусі, а потім на Далекому Сході в Приморському краї.



— Дуже бідували ми там — каже: — Мучили воші. Голодували.



Повернувся в рідне село. Мав намір влаштуватися на лісопильний завод. Не взяли. Попоїздив Станіславською (Івано-Франківською) областю, добуваючи при цьому мізер. Якось потрапив у селище Вишкове Хустського району і тут, нарешті, став водієм геологорозвідувальної експедиції, яка шукала ртуть. Тоді й знайшов свою Маргариту, виростили в згоді, співаючи чи не кожний вечір над потічком рідних пісень, трьох доньок. Час іде. І ті вже подарували дідові й бабці багатьох онуків.



Михайлові Степановичу хочеться для них щастя, але з нинішнім хижацьким винищенням Карпат на щастя може впасти нерозвійна хмара. Тому й складає на ці теми вінки закарпатських коломийок на зразок:



Птиці зникнуть, на деревах листячко зів’яне,



Всі дерева повсихають, курортів не стане.



А взагалі М.Майор настільки захоплений народним мистецтвом, красою обрядів, що одного разу зробив спробу провести весіллля так, як воно відбувалося в давнину. Для цього своїми руками зробив чотири череси (широкі пояси — авт.), наморщив п’ять пар постолів, купив полотно на білі онучі, підготував весільні яскраві атрибути — волоки, в які були заплетені нитки різних кольорів. Відшукав три пари лайбиків, фартухи — гарди, весільний давній одяг для молодого, молодої і старости, роль якого виконував сам. Натренував музикантів, щоби грали старі весільні мелодії. Весілля пройшло настільки вдало і красиво, що ще й сьогодні згадують про це жителі села.



У нинішніх економічних умовах його дружина Маргарита не так часто, як у молодості, над струмком співає з чоловіком. Більше в цьому встигають дочки Марта й Ірина. Син Марти — Сашко — сам почав розповідати різне, наслухавшись розповідей діда. А той наговорив на цілу книжку «Золотий птах», яку уклав наш відомий збирач народної творчості Іван Хланта. Живуть у типовій чотирикімнатній закарпатській хаті з літньою кухнею та городом. Самотужки останній обробляють. А третя сестра Христина Роман живе в селі Тереблі на Тячівщині, і не тільки співає пісні, але й сама їх творить. Коли працювала медсестрою у дитсадку, писала такі сценарії, що й інші в районі досі використовують. Наяву — новий фольклор. Її дочка Наталка всі мамині пісні пам’ятає. Мати ж бо деколи кожну й не пригадає, бо ж усе втілювалося в слові усному, а не на папері. Згаданий фольклорист Іван Хланта в різних виданнях опублікував і від неї 50 текстів казок.



Коли всі сестри Майорки — так їх звуть люди — зійдуться разом, а ще й заспівають — то мимоволі замовкають усі. Кожне весілля вони виспівують до останнього подзенькування келихів за гостинними столами. Кандидат філологічних наук Іван Хланта готується опублікувати книгу «Пісні однієї родини». Зрозуміло, якої.



Михайло Майор, котрий фанатично замолоду дбав про відродження в рідному краї народної творчості, може бути щасливим. Йому пощастило хоча би в тому, що він утвердив її в своїх дітях. Василь Зубач