Микола Бережанський: "Ми намагаємося більше кредитувати, вкладати інвестицій у сільське господарство"

Микола Бережанський народився 26 березня 1961 року в с.Верхнє Водяне Рахівського району Закарпаття. Фахівець з багаторічним стажем у сфері державного страхування і банківської справи. З березня 2001 року керує Закарпатською філією ВАТ "Кредобанк". Лауреат міжнародної іміджевої програми 2003 року "Лідери XXI століття". Депутат Рахівської районної ради. Голова товариства "Краяни Рахівщини". Старший викладач економічного факультету Ужгородського національного університету. Його принцип життя: робити будь-яку справу якнайкраще.

— Ви народилися поблизу географічного центру Європи, на чарівній Рахівщині. І сьогодні, через багато років, напевно знаєте, за що найбільше любите свою малу батьківщину?



— Щодо моєї малої батьківщини, то це неповторний гірський край, де вже з дитинства закладається майбутнє людини. Тому я вдячний за ці чисті, красиві річки, ліс, повітря.



— Ви дуже рано стали дорослим. Які риси мати вкладала у ваше виховання?



— Для кожного мати, сім'я - це головне. Мама намагалася виховати в мені чесність, порядність,

відповідальність, потребу перейматися проблемами інших людей. Думаю, це все прийшло до мене з дитинства.

Мама постійно нагадувала: оскільки ти ростеш без батька, на тобі подвійна відповідальність.



— Як впливала вся ваша родина на виховання наймолодшого Бережанського, оскільки в матері було троє синів?



— Коли батько помер, мамі було всього-на-всього 27 років, старшому сину — 10, середульшому — 8, а мені дев'ять місяців. У нас справді була відповідальність один за одного.



— А яка роль дідуся, бабусі у традиційному вихованні?



— Я знав тільки матір свого батька. Це одна з найсвітліших постатей. Ще мені особливо запам'яталася чистота. То був старенький будиночок, без дерев'яної підлоги, замість неї тільки глина. Зате це кожної суботи білилося, підфарбовувалося жовтою глиною, щоби всюди був лад. Щодо маминих батьків, то це дід Гриць. Склалося так, що в 40-ві роки йому дали 25 років за куркульство. Він відсидів 8. Це була самодисциплінована людина, яка й нас так само виховувала.



— Що вплинуло на вибір вашої професії?



— З восьмого класу я вже ходив на заробітки по Ростову, Ставрополю, Красно-дару. їздили, як у нас казали, «кіндерицю ламати». Бувало, три-чотири дні працюєш, поки дійдеш в кінець одного поля. Тому закарпатцям-заробітчанам, не тільки верховинцям, властиво, що вони рано починають думати про свій край, про свою фахову відповідальність.



— Ви віддали понад 12 років державній страховій компанії "Ора-нта". Чому навчила вас ця робота?



— Стосункам з людьми. Деколи йдеш до людини, коли в неї велике горе. Коли хата згорить, коли десь в якоїсь жіночки в горах загинула корова. На це важко дивитися. Але в той час відчуваєш, що можеш допомогти, оперативно зреагувати.



— У 2003 році ви стали учасником іміджевої програми "Лідери XXI століття". Вважаєте, це результат праці над собою? І як це відбувалося?



— Я хотів би відзначити, що це не тільки моя заслуга, а й колективу. Тобто, можливо й правильно, що немає генерала без війська, але й війська немає без генерала. Всі колективи, де я працював, складалися зі справжніх фахівців. Тому всі ці нагороди - не тільки мої. А приймала рішення про призначення цієї нагороди Асоціація ділових кіл України.



— В Україні помітно розвивається банківська справа. Це, мабуть, позитивний досвід, позитивний показник для розвитку суспільства. Чи зросла сьогодні довіра простих людей до банків?



— Я думаю, тут можуть бути два фактори. Перший, це коли люди знову почали довіряти банкам і вносити свої вільні кошти на депозити. А ще зараз є можливість справді вибирати банки. Є банки з українським капіталом, є з іноземним.



— Що зроблено для нашого краю за період, коли ви очолюєте філію?



— У нас напрям один — це відновлення робочих місць серед гірського населення. Стратегічні напрями - малий і середній бізнес. Ми намагаємося більше кредитувати, вкладати інвестицій в сільське виробництво.

Зараз ми декларуємо вирощування садів, виноградників — це те, що притаманне нашій області. Налагодили, фактично кредитували переробку яблук у Хусті, Берегові. Стараємося виробити певну програму з фермерами.

Ми дуже прагнемо створити такі умови, щоб наші краяни залишалися тут і не поспішали на заробітки в інші держави.



— До вашої успішної професійної діяльності, до громадського життя долучилося ще й викладання банківської справи в УжНУ. Що можете сказати про молодь — вона мислить по-європейськи?



— Банк — це надто відповідальна робота. Сучасна молодь амбітна, її розвиток відбувається інтенсивно. Я поділив би її на дві частини. На тих, які хочуть працювати в банку як фахівці, і тих, котрі тільки думають, що в банках на них чекає велика зарплата. Але одразу нічого не буває. Треба набиратися досвіду, а потім уже думати про якийсь матеріальний рівень, який би відповідав твоїм здобуткам.



— Ви успішна людина і в громадській діяльності. В Ужгороді є товариство "Краяни Рахівщини", яке очолюєте...



— Я в Ужгороді недавно, з 2001 року. Багато вихідців із Рахова у 80-ті роки перебралося працювати в Ужгород, це була справді еліта. Тому сьогодні серед них є люди пенсійного віку. І ми створили це товариство, в ньому багато пенсіонерів. На сьогодні їх майже 1100. Маємо власну геральдику, свій стяг. У нас є своя газета. Адже в Ужгороді, за статистикою, більше 2,5 тисячі рахівчан.



— Ви очолюєте в обласному центрі також "Ротарі-клуб". Що з цього має наш край?



— Один з наших напрямів — це меценатство. У "Ротарі-клубі" самодостатні люди, які своїми внесками допомагають найбіднішим. На одному із засідань клубу підрахували, що за 4 роки придбали різного обладнання десь на 8,5 млн. доларів. Допомагаємо лікарням в Ужгороді, Вільшанському дитячому будинку...



— Ви ще й депутат Рахівської районної ради. Як оцінюєте свою діяльність саме в цьому, політичному напрямі?



— Це, я б сказав, ще одна частина мого життя. Рахів на сьогодні — один з найбідніших районів. І я, як депутат районної ради, постараюся по максимуму допомогти рахівчанам стати заможними. Це мене навіть зобов'язує, як вихідця з цієї місцевості. На сьогодні є в нас амбітні плани — зробити туристично-рекреаційну зону. За ці чотири роки маємо намір виробити генеральний план освоєння наших полонин. Є так само відповідальність перед жителями, це вони, а не хтось інший, повинні мати з цього зиск першими.



— Серед ваших захоплень — полювання і рибальство. Коли ви подружилися з цими, я б сказала, серйозними уподобаннями?



— З вашого дозволу повернуся в дитинство, коли ми засмаглі, босоніж (пам'ятаю, що сандалі або нові черевики взувалися тільки на великі свята) бігали на річку Апшицю, де руками ловили рибу, де знали кожен камінь, як і те, де й коли цю рибу можна краще упіймати. Щодо Мисливства, то це вже дещо дисциплінуюче захоплення. Коли зі зброєю йдеш у ліс, то це вже не розвага, а щось більше. На полюванні не дозволяється ні пити, ні курити. А ще там єгер керує всіма — хай це буде президент, хай міністр, але рядовий єгер дає завдання, перевіряє зброю.



— Яке ваше ставлення до природи?



— Нині більше треба працювати з молоддю, щоб любов до природи була твоєю частинкою, щоб кожен закарпатець посадив одне-два деревцята для себе, для своєї родини. Я пам'ятаю: у школі ми засаджували цілі гори. Це приємно, коли через тридцять років показуєш своїм дітям, що ці дерева колись цілим класом саджали. І твоя смерека чи бук вже тридцять років має.



— Кажуть, що кожен справжній чоловік повинен побудувати хату, посадити дерево, виховати сина. У вашому житті це відбулося?



— Так сталося, що я кілька хат побудував.



— Перевиконали план...



— За сина мені не соромно. Синові хочу прищепити ті риси; які мають бути притаманні людині. Дерев я дуже багато посадив і думаю — ще багато встигну.



— А чи любите кулінарити?



— Мамі або дружині намагаюся щось завжди підказати, на що вони реагують по-різному...



Розмову записала Оксана КРАВЧИК.