Про Четвалфу, Вілок і місцеву пожежну охорону

Потреба у пожежній охороні напевно почала існувати майже з того часу, коли „дядько” Прометей дав людям вогонь, за що поплатився частиною своїх внутрішніх органів, які стали здобиччю одного з біологічних видів братів наших менших. Найгірше, що ті кляті органи щодня відростали, а паскудна птаха напрочуд швидко звикла до свіжого м’ясця. Тому щодня прилітала та смакувала печінкою героя.

Оті постійні щоденні „обіди” мають до певної міри якийсь символізм. Перше, і особливе, це те, що вони день у день повторюються. Тільки-но відросте печінка, як те пір’ясте створіння прилітає та починає її клювати. Друге, і також, особливе, що той „обід” відростає саме для птахи. Не для плазуна чи якого-небудь тамільського королівського м’ясоїдного хом’ячка, а тільки для птахи.

Те перше, і особливе, мені чимось нагадує сам процес життя, таку собі тисячолітню історію - з’являються і зникають міста, села, вулиці, будинки, а в цьому процесі не останню роль відіграє... вогонь. Те друге, і не менш особливе - щодо птахи. На думку чомусь постійно спадає, що вогонь по-іншому, ще називають „червоним півнем”, а в рік Півня, хто заперечить, що півень також птах? Звісно ніхто... Таким чином все повторюється на круги своя. Міста відроджуються, а вогонь їх плюндрує. І немає цьому логічного кінця...

Для „дядька” ж Прометея це обернулося на подвійну біду. Бо, окрім того, що кожного дня над ним, беззахисним, знущається птаха, але й за увесь той тисячолітній період, від часу поки переказувалися міфи, і до часу, коли вони з’явилися у сучасній шкільній програмі, жодне покоління не спромоглося на створення продовження цієї кровожерливої драми. Ну хоча б у дусі, таких популярних сьогодні голлівудських блокбастерів з натуральним слізно-шмарклявим „happy-endом”, коли печінка в Прометея встигає вирости (певно що до нормальних розмірів, бо інакше у цієї історії був би інший кінець), а яка-небудь „чудних форм” „тьотя”, встигає вбити птаху, коли та зробить спробу в черговий раз пообідати.

Переклавши цей щойно оприлюднений „happy-end”, на нормальну мову ми б отримали собі таку „тьотю-чарівницю” яка б завіграшки розправлялася з будь-якою пожежею. Однак, ані настільки потрібного продовження в аналогах історії літератури поки не знайдено, як і тієї тьоті-чарівниці. А тому з пожежами поки не покінчено. І гасять їх, звичайнісінькі пожежники..., і більшість з нас розраховувати може тільки на них.



До теми



В ніч з 20 на 21 січня 2005 року вогонь несподівано охопив прибудову до житлового будинку однієї з мешканок села Четфалва Берегівського району (призвіще та ім’я власниці з етичних міркувань не називатимемо, бо 60-річна пенсіонерка однаково натерпілася біди від пожежі).

Причиною пожежі стала типова для цієї пори року причина – несправне пічне опалення, через що у прибудові загорілося горище. Не потрібно бути бозна яким аналітиком, аби на підсвідомому рівні здогадатися, що це найкоротший, мало того, чи не ідеальний шлях перекидання вогню з однієї споруди на іншу. Знервована господа марно намагалася додзвонитися до пожежної охорони, дарма, що згідно з прес-релізами організації, яка відповідає за телефонізацію області – він у нас чи не найвищий в державі. Може навіть найвищий. Однак, найвищий, не завжди достатній.

Отож, зневірившись у тому, що її видзвонювання матиме бодай якийсь сенс, а ті зусилля, що прикладали для гасіння вогню домочадці та сусіди - матимуть успіх – родина бідолашної пенсіонерки сідає в авто та мчить до найближчої пожежної частини...



Цікаве...



Найближча пожежна частина знаходиться приблизно за три кілометри від села Четфалва – у селищі Вілок. Однак різниця в тому, що село Четфалва, відповідно до адміністративного районування належить до Берегівського району, а селище Вилок до Виноградівського району (така деталізація географії Закарпаття необхідна, зовсім, не з примхи автора, а тільки для того аби зрозуміти всю сутність цієї проблеми).

В оперативному відношенні (тобто коли виникає яка-небудь надзвичайна подія або ситуація) всі пожежні частини (відомчі, місцеві), які знаходяться на території району підпорядковуються – центральній, або базовій пожежній частині, які розташовані в районних центрах області. Іншими словами – Вілоцька пожежна частина, яка розташована на території Виноградівського району, підпорядковується пожежній частині, розташованій у Виноградові.

Тож коли до Вілоцької місцевої пожежної частини приїхало авто з Четфалви – пожежники зателефонували до Виноградова, звідки черговий диспетчер видзвонив оперативно-координаційний центр УМНС України в Закарпатській області з проханням дозволити виїзд на територію іншого оперативного району. В Ужгороді ж повідомили, що авто з Берегова, а це 25 кілометрів від Четфалви, вже під’їжджає до місця пожежі.

Авто з пенсіонеркою розвертається, та мчить туди звідки прибуло, згадуючи вся і всіх, а особливо, як на думку, пенсіонерки, не вельми чутливих пожежників з Вилоку. Дісталося при цьому й берегівським вогнеборцям, які власне й погасили полум’я, що плюндрувало маєтність господині.



Найцікавіше...



Найцікавіше в даному випадку зовсім інше, бо здається мені от-тій пенсіонерці, як і її родині, як-то кажуть, глибоко все рівно, хто гаситиме те, що вона наживала впродовж кількох десятиліть. Головне аби швидше прибули от-ті червоно-білі автомобілі, а вже, що буде написане на їхніх дверцятах – Берегово, Виноградово чи Вілок, мене б турбувало найменше. Втім, як і кожного... Бо 3 кілометри з Вилоку і 25 з Берегова – це дві великі, і водночас, суттєві різниці. І якщо припустити, що на подолання 1 км пожежному автомобілю знадобиться 1 хвилина, то вийде, якщо не помиляюсь 3 хвилини і 25 хвилин. А ті 22 хвилини, вогонь не тільки не спатиме, але й здатен наробити такого лиха, що декому навіть не снилося.

Колись, наприкінці пріснопам’ятного 2001 року, наші високочолі державні мужі „порадували” закарпатців гарнісінькім „подарунком” – з 32 частин, які перебували на державному бюджеті, скоротили 15. Ось Вам..., і ще це...щасти у Новому році!

Тоді у Виноградівському районі під скорочення потрапило дві частини – Вілоцька і Королівська, а у Берегівському – жодної. При цьому керівники Виноградівського - рук не склали, а натомність скорочених двох пожежних частин створили при Виноградівській районній державній адміністрації – районне управління пожежної охорони. Вділили йому фінансування у сто тисяч і створили одинадцять пожежних команд, перекривши увесь район.

Керівники Берегівського полишили все як було. Навіщо от-той зайвий „напряг”? Жили ж, не тужили. Ну, згорить у когось на двадцять тисяч гривень майна – це у тих хто подалі від пожежних частин живе, а в тих хто ближче, на менше. То що тепер ночей не спати? Бог дав, Бог взяв... А люди? Люди потерплять, терпіли ж раніше.



Що далі?



Ну буде воно далі... якось. Можливо, голова сільської ради Четфалва, коли побачить, що очікувати з Берегова допомоги марно - ну не вистачає тут грошей на те, аби створити своє районне управління пожежної охорони, хоча бюджети районів приблизно однакові – та й попроситься до Виноградівського району. Принаймні от-ту кляту „пожежну” проблему вирішить – машини з Вилоку приїдуть набагато швидше, аніж з Берегова. Та от чи потрібна Четфалва Виноградівському району?



На закінчення (можна взагалі не читати, якщо навіть хтось зумів дочитати до цієї частини)



Початок року закарпатські рятувальники-пожежники зустрічали з такою собі ейфорією. Певно – кількість пожеж зменшилася майже на п’яту частину (більше ніж на 200 випадків), а кількість людей, які порівняно з попереднім роком загинули у вогні на 11. І серед тих нещасних 56, що стали жертвами пожеж у минулому році – жодної дитини.

Однак, тієї святкової ейфорії, окрім них, здається більше ніхто так і не помітив. І що найцікавіше, навіть, в органах влади... Втім, покумекавши, приходиш до висновку, що нічого незвичного тут немає. Людині ж властиво радіти тільки тому, на чому вона розуміється. А якщо не розуміється?



Центр громадських зв’язків УМНС України в Закарпатській області