„Руські ворота”: чиї вони?

„Руські ворота”: чиї вони?

Про т.зв. „державу” Карпатську Україну цього неприродного витвору нацистських спецслужб, писано-переписано стільки, що вже не вміщається в головах писак, які мабуть, і самі розуміють, що далі товкти воду в ступі – безперспективно, бо твердження ужгородських також вчених на кшталт „цього доводити навіть не потрібно” вже нікого не переконує. То ж вони взялися мусолити казку про розкіл патріотів – січовиків на Верецькому перевалі (латинська історична назва перевала „Porta Rusciae"). „А был ли мальчик?”-риторично запитує один літературний герой. Ми ж поставимо питання інакше: чиї ж вони, січовики? Архівні матеріали свідчать, що з перенесенням столиці Підкарпатської Русі в Хуст і з посиленням переслідування польською владою Тут було створено Бюро переселенців, яке очолив емігрант Ольжич. Фактично це був збірний пункт галицьких порушників польських законів, з яких і формувалася т.зв. „Карпатська Січ”. Місцеві Русини, народ законопослушний, до цієї ідеї ставився дуже скептично, про що свідчать і співвідношення січових „штиків” – 50:5. То ж якщо врахувати, що реально Карпатська Січ нараховувала 1500-2000 чоловік (ане 10000, як це твердять писаки) , то завербованих русинів підкарпатських було між ними 150-200 чоловік. Отакий був процент довіри підкарпатських русинів до т.зв. „держави” Карпатська Україна і її фактичного другого центру влади штабу Січовиків. структур. Дозволимо собі припустити, що і галицькі хлопці січовики далеко не всі усвідомлювали, чи реально створити „Велику Україну” в провінційному підкарпаторусинському містечку Хуст. Напевне у них зіграв роль стадний інстинкт - відомо ж бо, що за бараном – вожаком іде вся отара, навіть якщо на неї чатує смерть. Але ж люди не барани, інстинкт самозбереження в трагічні моменти затмарює дикі патріотичні почуття. То ж і не дивно, що на Красному полі разом з обманутими русинськими хлопчаками поліг лише Колодзинський, інші браві вояки Карпатської Січі рятували свої шкіри, забувши за Велику Україну, дали драпа. На жаль, доля їх була незавидна – якщо влада Румунії пропустила через свою територію „уряд Волошина”, який напрямував до своїх покровителів німецьких фашистів (правда, на мості через Тису чомусь був застрелений охоронець Волошина Волощук), то січовиків, які перебиралися на територію Румунії, через міст у Тересві румуни повертали назад і передавали в руки мадярів, які, звісна річ поводилися з ними, як з ворогами. То ж бачимо, що навіть ідея „Великої України” не змогла заглушити в душах галицьких хлопців інстинкт самозбереження, бажання жити. Тому і їхня доля трагічна. У такій ситуації, залишки Карпатської Січі вирішили пробиватись додому в Галичину, через Торунський перехід. Вони згрупувались в Соймах, і хоча вбили сімї двох лісників, які їм не довіряли і відмовились вести їх лісовими стежками, перебратися в Галичину їм не вдалося – група була знищена мадярськими вояками.

Але ж причому тут Руські Ворота – Верецький перевал? Сойми від Нижніх Воріт знаходяться на відстані 50 км., а Руські ворота – ще далі. до того ж історії невідомі факти розправи поляків над галицькими січовиками на русинській стороні переходу. Кого розстрілювали польські власті на території Львівщини до цих пір невідомо ні з архівів. Ні від свідків – підкарпатських русинів. Лише відомо, що до Верецького перевалу карпатські січові стрільці у березні 1939 року не змогли дійти. Єдиний трагічний випадок березневих днів 1939-го року, який стався в Нижніх воротах, це вбивство місцевого січовика Грицака (мабуть в Нижніх воротах серед русинів більше не знайшлось прихильників ідеї Великої україни). До Руських Воріт – верецького перевалу січовики просто не дійшли, бо вони не були потрібні ні уряду Волошина, який кинув їх напризволяще, ні Румунії, ні мадярам, неі полякам.

Вони були приречені з самого початку, як і ідея про „Велику Україну” яка повинна була починатись в багатонаціональному провінційному містечку Хусті на русинській території. Обманутим хлопцям – вічная память. А Руським Воротам – Верецькому перевалу – дайте спокій. Вони жертви міжнародної авантюри.

Д.Поп автор „Істор Д.Поп