Ужгородські бранці "грошотягів"

Ці люди, напевно, хворі. І на їхній хворобі навчилися добре заробляти кмітливі бізнесмени. Ви, мабуть, їх бачили. Майже всі — нижче середнього статку. Майже всі — нетверезі. За винятком дітей, яким не дозволено грати, але ніхто насправді їм не забороняє. Вони збираються на базарах, на вокзалах, всюди, де віднедавна стоять невеликі синьо-білі залізні шестикутники. Проходячи мимо, чути простувату музику і заманливий дзенькіт монет, що сиплються з машини. Того, що в неї сиплеться, ви не почуєте...
Найлегше заробити— виграти?...Найбільше їх увечері. Десь години з четвертої, вони стікаються, як до магніту, до гральних автоматів, шикуються у черги, міняють зароблені вдень гроші на монети номіналом 50 копійок і "годують" машини. Час від часу ті випльовують купу копійок, під'юджуючи гравців не зупинятися. І так триває довго. Автор цих рядків був свідком того, як пізно вночі, на одному з ринків Ужгорода у спальному районі, біля такого "грошо-тяга" зібралося десь зо два десятки гравців. Серед них було чимало жінок. Причому теж не зовсім тверезих.

Соціологи кажуть, що чим бідніша країна, тим більше людей випробовують щастя в різних лотереях і приходять до гральних закладів. Звичайно, казино — задоволення для багатих. Тому вони не є великою суспільною загрозою, їх небагато, і не про них йтиме мова. Та й навряд чи туди хтось відносить останню копійку.

А от "однорукі бандити", і особливо новоявлені шестикутники, — це серйозна проблема. Перший сплеск активності гравців припав на другу половину дев'яностих. Переважно грали тоді молоді люди, які поверталися із заробітків і могли за вечір просадити у "сливи та черешні' результат місячного тарування в Москві чи Празі. Але зараз, схоже, саме той мо- мент, коли гральний бізнес розцвітає пишним цвітом. Справа в тому, що тепер уже майже немає людей, які не мають грошей зовсім. Але дуже мало тих, які мають їх стільки, щоб цим задовольнитися, їм здається, що найпростіший шлях примножити гроші — виграти їх.

Треба сказати, бізнесмени зовсім не дурні. Розуміючи, що далеко не кожен піде до клубу з гральними автоматами, почне вивчати хитрощі гри на "комп'ютерах", навіть може пошкодувати на це час, вдни все спростили до мінімуму. Йдете додому, в кишені пару монет, які дали на здачу, а тут збоку з невеликого шестикут-

ника гроші сиплються, дзвенять у металеву поверхню, музика грає. Одночасно з шести боків стоїть шестеро людей, кидають і забирають копійки. Вам здається, що забирають більше, ніж кидають, і стає цікаво. Думаєте: я тільки подивлюся, а грати не буду. Хтось збоку розповідає, як учора "один мужик виграв сто гривень. Довго, блін, грав, десь три години. Но скільки виграв". Стає ще цікавіше. Раптом заспівало у машині, і посипалися копійки — комусь справа випали три двійки. Копійки сиплються довго, ви починаєте приблизно рахувати, скільки той виграв. Нічого там нема страшного, думаєте, спробую пару разів. Починаєте пробувати. Зазвичай, спо-чатку щастить. Поставили дві гривні, зняли п'ять. Так легко, ану ще. Абсолютно не треба думати, кидаєте 50 копійок, натискаєте на кнопку, фрукти, карти, цифри чи ще якісь малюнки бігають, самі собі зупиняються, і автомат показує, чи ви щось виграли.

Зазвичай, зупиняючись на п'ять хвилин спробувати, люди "зависають" біля шестикутника значно довше. Закінчилися копійки? Нічого страшного, у будці є віконечко, де сидить, так би мовити, адміністратор, який поміняє вам, скільки.

хочете. Вже, думаєте, поміняю десять гривень, а то з двома-трьома монетами нічого не виграєш. За ті десять гривень гратимете годину-дві. Можете виграти тридцять. Можете програти всі десять. Та найімовірніше, що з десятьма й підете. І це найгірше, бо наступного разу думка працюватиме вже так: Минулого разу мені не пощастило, та я нічого й не програв. Нині, може, мій день, Іду ще спробую". Якщо 6 ви вчора програли, нині, може, й не пішли б. А так ідете, програєте десять, завтра хочете відіграти втрачені гроші і програєте ще десять. Післязавтра виграєте тридцять, подумаєте, що то, нарешті, ваш день і захочете пограти тільки на ті десять, які виграли, а двадцять обов'язково відкладаєте. Поки не програєте десять. Потім починаєте двадцятку... Прекрасний результат, коли людина йде від автомата з тим, із чим прийшла, і більше до нього не повертається. А якщо починає відігравати програне вчора і чекати свого дня, то поволі стає справжнім бранцем азарту. Легоцького. Адміністраторка відмовилася надати контактні телефони власників грального пристрою; скільки хто виграє і скільки програє — теж не хотіла розповісти. Сказала тільки, що фірма має всього п'ять таких автоматів в Ужгороді: ще три — на інших базарах і один — на вокзалі. На запитання, чи в інших містах області стоять такі автомати цієї ж фірми, жінка відповіла ствердно. На самому шестикутнику ніде ні назви фірми, ні адреси не було.

Коли робив фото, підійшла жіночка, яка перед тим хвилин десять "годувала" машину монетами. Питає: "Ви мене сфотографували? Я не граю, то не хотіла б, аби пішло в газету. Я лиш так стою, дивлюся". Пересвідчившись, що її фото в моєму фотоапараті не присутнє, жінка продовжила: "Напишіть, що треба, аби це заборонили. Лише гроші з людей виманюють. Вони хотіли би виграти, а програють тут усе. Цей бідний дідик вже стільки Програв (чоловік років 65 кидав монети і щодалі, то — хмурішав. — Авт.). Перед тим виграв, а тепер уже більше програв. А вчора тут один хлопець аж плакав, казав, що за тиждень заробив на якомусь заводі, то тут за день усі лишив. Люди грошей не мають і сподіваються, що в автомата

виграють. Казали, що вже є люди, які квартиру програли". Не дуже вірячи в останнє, все-таки погодився з жінкою, що більшість гравців — діти, пенсіонери, базарувальники і бомжі. Діти грають за гроші, виділені на булочку з чаєм, люди похилого віку — за роками зароблену пенсію. А бомжі й продавці базару вдень зароблять, вип'ють і давай випробовувати долю. А вона так рідко кому посміхається.

Потім я вже засумнівався, чи насправді та жінка не грає. Може, то була спроба чужими силами відірвати себе саму від "хвороби"? Мовляв, не буде автоматів, ніхто і не гратиме. Тільки, напевно, людина ще нездатна повністю зізнатися в цьому сама собі, а лише натякнути випадковому кореспонденту? Мабуть, так і було.

Р.5. За неперевіреною базарною, інформацією, фірма, яка обплутала місто "грошотягами", належить дітям двох великих міських чиновників.



Ярослав СВІТЛИК, "Новини Закарпаття".