С РАДУШИЕМ ПРИГЛАШАЕМ

ДОРОГИЕ ПЕНСИОНЕРЫ ! С радушием приглашаем Вас приятно провести время за чаепитием. Теплое общение, душевная компания и новые впечатления ждут Вас на нашей встрече. Встреча состоится 15 июля 2010г , по адресу г.Ужгород, пр.Свободы,2 в 18:00ч

ПОВАЖАТИ СТАРІСТЬ

Пані Валентина, неквапливо і елегантно пила каву з маленької філіжанки і поміж цим, тремтячим від хвилювання голосом, розповідала мені про своє життя. Як вона потрапила в Ужгород, як зустріла свою долю, як ростила сина… Досить часто, проходячи у буденних справах повз офіс, старенька жінка навідується до мене «щоб привітатись», поспілкуватись. Наші зустрічі набули певної традиційності. Щоразу, Валентина Іванівна ділиться зі мною частинкою своєї долі, заново поринаючи у свої переживання та спогади. Інколи, виникає відчуття, що все почуте колись відбувалось зі мною, чи з дуже близькою мені людиною. А може це пані Валентина стала мені такою?

Познайомились ми нещодавно, під час одного з чаювань-спілкувань, що я влаштовую щочетверга для людей похилого віку.

Спочатку це були «Дні відкритих дверей», які супроводжувались конкурсами, акціями і гостинцями. В якийсь момент, я звернула увагу, що переважна кількість учасників цих заходів є люди літнього віку. І основним мотивом для них були не подарунки, виграші та ласощі, а саме, звичайне спілкування з моїми колегами, з своїми ровесниками, знайомими.

Кожний з цих людей прожив наповнене подіями життя, був зайнятий роботою, виховував дітей, чогось прагнув, за щось боровся, а потім, в якийсь момент все змінилось. Попередня діяльність втратила значимість. Відбулось значне звуження контактів і кола спілкування, порушились стійкі соціальні зв’язки, що спровокувало виникнення проблеми — самотності.

Пониження соціальної активності, відчуття «непотрібності» перетворюється у серйозну загрозу душевному спокою літньої людини, завдає удару по самолюбству. Досить часто, все це супроводжується фізичною неміччю, бідністю.

У багатьох стареньких є дорослі діти, яких поглинуло сьогодення, власні турботи. Борсаючись у цьому вирі, вони залишають зовсім мало часу для батьків. Людину похилого віку це пригнічує, з’являються думки, що вона нікому не потрібна, зайва у цьому житті.

Ще більш руйнівно, коли людина дійсно залишається самотньою, бо час забрав у неї усіх близьких. Про таких стареньких нікому піклуватись. Подібна ситуація часто призводить до трагічних наслідків.

Проте, літні люди заслуговують шанобливого ставлення.

Все, що потрібно стареньким — це наша увага. Кожен повинен розуміти, що турбуючись про них, ми вчимо своїх дітей поважати старість і цим готуємо грунт і для себе.

Неможливо говорити про здорове суспільство, державу, де не турбуються про літніх людей. Необхідно запроваджувати програми спілкування для людей похилого віку, програми догляду за ними, необхідно підняти на їх захист громадську думку.

Звичайно, чаювання-спілкування для пенсіонерів – це крапля в морі. Та, коли спостерігаю за старенькими, що відгукнулись на моє запрошення, слухаю їх жваві бесіди, милуюсь життєрадісним вогнем у очах стареньких, то знаю, що сьогодні я привнесла в їх буття трішки втіхи і щастя.

Ці зустрічі збагачують і моє життя новими людьми, що стають для мене джерелом досвіду, знань, справжніх дружніх стосунків. Завтра ,можливо, комусь із стареньких буде потрібна більш конкретна, негайна підтримка і кожен з них знає, що є людина, яка готова допомогти.Інна Конар, "Неділя"