СМАРАГДОВИЙ КРАЙ

Сріберна земля… Поїзд зупинився. Боязко ступаю на перон. Перед очима постає старенька будівля Мукачівського вокзалу, що ледве видніється в нічних сутінках при тьмяному світлі декількох ліхтарів. Це був початок мого знайомства з закарпатською землею, початок зародження безмежної любові до смарагдового краю, куди 600 років тому проклав шлях мій знаменитий земляк Теодор Корятович. Важко сказати, що відчував тоді подільський князь, який змушений був покинути рідні землі, гонимий литовським загарбником Вітовтом. Мене ж переповнювалаи тривога і очікування чогось важливого і незвичного… Далі було блукання вузькими вуличками Мукачева. Здавалось, авто назавжди заплутало у цьому лабіринті. Дивувала пустота вулиць, відсутність звичного миготіння вогнів нічного міста, відсутність зграйок молоді. Складалось враження, що життя мешканців підпорядковувалось якомусь певному "комендантському часу". Нарешті місто позаду… Машина стрімко вирвалась на дорогу, що вела на Виноградівщину, і тут же, притишила швидкість. Нас поглинув сизо-молочний туман. Світло фар розсіювалось у ньому і уже за декілька метрів майже нічого не можна було вгледіти. З’явилось відчуття якогось тваринного страху і одночасно захвату перед тим, що доводилось уперше спостерігати. Дерева, до яких пробивалось світло, ворушили руками-гілками оповитими білим маревом. Асфальт під колесами мерехтів, немов посипаний сріблом. А попереду - молочна, густа, моторошна невідомість… Пройшло 15 років... Тепер, коли чую від когось поетичну назву Закарпаття "Срібна Земля", в моїй уяві одразу постають картини-спогади того срібно-молочного туману, з’являється відчуття казки, очікування дива. Люди… Спочатку, тоді ще на чужині, почувала себе досить одиноко. Навколо багато людей, але друзів, рідних, звичного оточення поряд не було. Важко сприймався для розуміння місцевий говір (суміш української мови з російською, з гуцульськими архаїзмами, з угорською, словацькою мовами, з бойківською та лемківською фонетикою і т.п.). Бувало огортала гнітюча туга за рідним Поділлям, рідною домівкою. Згодом з’явилось захоплення цим погідним, нехтивим і дуже працьовитим народом. Я милувалась зеленими садами, доглянутими і щедрими на овочі і ягоди городами, квітучими магноліями, сакурами, безмежними виноградниками і думала, що все це вирощено майже на глині і камені завдяки золотим рукам закарпатців. Ех, їм би подільський чорнозем! Чи могла я передбачити… Я більше не сумую за сніжними і холодними зимами. Я закохалась в густі, смарагдові ліси Закарпаття, мальовничі гори, стрімкі ріки, потоки, струмки. Я з насолодою п’ю цілющу, прозору воду з джерел, якими щедра сріберна земля. Я люблю вдихати п'янке від кисню та запаху хвої гірське повітря. Ніде інде мені не доводилось куштувати такі смачні, як карпатські, сири, бринзу, гриби і ягоди. Я знаю, як звучить трембіта, який смак у справжнього закарпатського коньяку, у справжнього вина "Троянда Закарпаття". Я обожнюю мелодію місцевої мови. Не упущу нагоди побувати на черговому фестивалі, чи звичайному сільському святі, де завжди із втіхою слухаю… записую… слухаю… Я навчилась смакувати міцну каву, після якої не можу пити напої із такою ж назвою, які п’ються на сході, півночі чи півдні України. Я люблю затяжні дощі, якими багата закарпатська осінь. Обожнюю читати, закутавшись у м'який плед і прислухатись до стукоту капель за вікном. Я не мислю свого буденного життя поза Ужгородом, маленьким містечком з вузькими вуличками, квітучою японською вишнею, будинками-історіями і з колоритними жителями. Чи могла я передбачити, що прийде час і , приїзжаючи в своє рідне подільське місто , за якийсь тиждень сумуватиму за Ужгородом, за його милою провінційністю, за людьми, що стали моїми друзями, родичами, за усім тим, що є мені дорогим та важливим.

(Інна Конар, "Неділя") http://zakarpattya.net.ua/ukr-blogs-64132-Smaragdovyj-krajФото1, автор Ігор БаранФото2, автор Ігор БаранФото3, автор Ігор БаранФото4, автор Ігор Баран