Чи приживаються нові правила Болонського процесу у вищій школі?

Сьогодні починається новий навчальний рік. Для вітчизняної вищої школи він примітний тим, що і викладачам, і студентам доведеться освоювати на вітчизняному освітньому полі нові європейські правила гри — в травні поточного року Україна підписала Договір про приєднання до Болонського процесу. Нагадаємо, що Болонський процес зародився в травні 1998 року, коли в чотирьох європейських країн (Англії, Німеччині, Італії та Франції) виникла ідея про підвищення конкурентоспроможності європейської освіти. Як європейську молодь, так і азіатську, дедалі більше приваблювала американська система освіти. У ній був акцент на практичні знання, а це давало можливість якнайшвидше почати працювати. А класична освіта прославлених європейських університетів була розрахована на ґрунтовну підготовку з базових наук, що й відштовхувало молодих прагматиків.

Більшість європейських країн приєдналися до Болонського процесу ще в 1999 році. Вони домовилися про те, що не створюватимуть єдиної схеми освіти для всіх країн, але зроблять можливим перехід студента (і викладача) з вищого навчального закладу однієї країни до вищого навчального закладу іншої, а дипломи будь-якої країни, яка входить до Болонського процесу, будуть загальновизнаними на територіях цих держав. До 2010 року освітній простір Європи передбачається перетворити на єдиний, і таким чином наблизити створення єдиного європейського ринку праці.

Уже з 1 вересня у вищих навчальних закладах країни вводиться кредитно-модульна система. Згідно з нею увесь масив знань із предметів поділений на окремі частини — модулі. Спеціальні комісії стежать за тим, щоб один і той самий матеріал не вивчали на різних курсах і щоб студент мав можливість моделювати траєкторію власного навчання, враховуючи сполучення того, що вже вивчив, із тим, що хочеться опанувати в майбутньому. Для цього в кожному вузі для кожної спеціальності розробляють такі собі пакети-навігатори, що допомагають орієнтуватися в нових правилах навчання. Уже цього року зміниться й співвідношення між самостійною роботою студентів і роботою з викладачем на користь першої. Усі зміни, пов’язані з приєднанням до Болонського процесу, будуть націлені на створення прямого зв’язку ринку праці з ринком освітніх послуг. Наскільки ж наші вітчизняні стандарти вищої школи відповідають часу? Що позитивного та негативного можна чекати від участі нашої країни в Болонському процесі? «День» запропонував ректорам відомих вищих навчальних закладів країни поділитися своїм «практичним» баченням цих проблем.

Анатолій Мазаракі , доктор економічних наук, професор, ректор Київського національного торгово-економічного університету:

— За роки Незалежності ми вже двічі розробляли та затверджували свої стандарти для вищої школи, так що вже маємо певний досвід, який нам підказує, що потрібна система перетворень. Ринок праці складається за своїми об’єктивними законами й не залежить від наших бажань і нашої волі. Цей ринок вводить у наше життя нові професії. Існує й така річ, як класифікатор професій. Проте ми в Україні в нього якихось системних змін уже років десять не вносили й тому треба починати з уточнення переліку професій. Треба встановити, які нам ринок дав нові професії та нові кваліфікації. Після цього треба створити новий перелік напрямків підготовки за спеціальностями, а потім уже виробляти стандарти навчання під цей перелік.

Сьогодні нам уже треба виробляти стандарт третього покоління. Той, згідно якого ми сьогодні працюємо, це стандарт другого покоління. На початку 1990-х ми спробували створити перше покоління вітчизняних стандартів вищої освіти. Але вони були дуже слабкими. У 2000 році розробили вже друге покоління стандартів, змістовніше. Наприклад, там уже з’явилися сучасні освітньо-кваліфікаційні характеристики. Але стандарти другого покоління також треба міняти й ось чому — вузам потрібна велика академічна автономія, зараз дуже багато чого є занормованим. Виходить, що для індивідуалізації утворення простору не залишається.

Не треба забувати, що стандарти пишуть живі люди, в яких є особисті інтереси. Ось, наприклад, взяли й записали на вищу математику для економістів майже 500 годин, щоб викладачам математики забезпечити побільше роботи. А чи є це виправданим? Тим паче, що в нас тепер буде 12-річна шкільна освіта. Стандарти повинні бути орієнтованими і на інший рівень знань нашої молоді. На початку 1990-х у вузах ввели предмет — історію України. Правильно ввели — з урахуванням вимог часу. Тоді у школі цей предмет іще не викладали. А зараз уже добре поставлено шкільний курс, і тому у вузах цього вже не повинно бути. Багато базових курсів із інформатики у вузах на сьогоднішній день також стали зайвими. Стандарти завжди річ тимчасова й періодично їх обов’язково треба переглядати. У зв’язку з запитами ринку нам треба розвивати суспільно-професійну атестацію й відповідно — акредитацію вузів незалежними структурами. Якщо говорити про суспільний аспект такої атестації, то в розвинених країнах її здійснює група професіоналів. В Америці де б ти не навчався бухгалтерському обліку, але екзамен будеш складати в асоціації бухгалтерів. Така суспільно-професійна акредитація в Україні є в області аудиту. У них є свій Союз, який і видає відповідні сертифікати.

Мало вчити, мало мати стандарт, треба ще, щоб хтось це професійно оцінив. І на захисті дипломів та здаванні держекзаменів повинні бути присутніми незалежні експерти i їх має бути більше, ніж тих викладачів, які вчили студентів. Проте деякі оцінки зовнішні не можуть бути для певних випадків монопольними. Багато в чому наші стандарти відрізняються від західних, якщо говорити про чисто професійний компонент, вона в багатьох випадках західну перевищує — у вимогах. Основна частина випускників із вищою освітою — це з п’ятирічним терміном освіти. На заході основна частина людей із вищою освітою — це бакалаври, які вчилися 3—4 роки. Магістрів закордоном випускається набагато менше, ніж в Україні. Вимоги до знань і вмінь випускників вузів у нас доволі високі. Проте за рахунок того, що ми дуже великий натиск робимо на вузькопрофесійні знання, страждає загальна компонента. І ще одна проблема — рівень володіння іноземними мовами нашою молоддю в нас далекий від бажаного. Звідси випливає наступна проблема. Наша молодь погано знайома з загальносвітовими джерелами. Хіба в більшості своїй молодь у нас читає зарубіжні професійні журнали? Якщо говорити про професійний компонент, фундаментальну підготовку, то ситуація в нас хороша. А якщо говорити про комунікаційну складову, то тут починаються наші проблеми й наші відмінності.

І останнє. Самі по собі стандарти — річ хороша. Але треба мати чіткий механізм для переходу від старої системи до нової. Мало задекларувати новий перелік спеціальностей, треба знати як його впровадити в життя. Іноді до нас потрапляють переведенi з інших вузів такі студенти, у заліковці котрих записано такі предмети, яких в Україні вже немає з 1996 року. Це означає, що стандарти 1996 року ще не в усіх вузах освоєні. На рівні керівництва Міністерства, на рівні розуміння проблеми ми ніякого опору не зустріли. Інша справа, як усе буде реалізовуватися, тому що за начальниками стоять чиновники і не відомо, як на їхньому рівні піде справа. Механізм переходу — завдання міністерське, а самі стандарти розробляються науково-методичними комісіями, які створюються в напрямах. Рішення створювати третє покоління українських стандартів вищої освіти ще не приймалося, проте, в середовищі професіоналів уже активно йде обговорення з їхнього оновлення.

Болонські домовленості не мають жорсткого характеру. Ми досить багато чого вже в себе впроваджуємо. Новий навчальний рік буде переломним. Де-юре Україна приєдналася до Болонського процесу в травні цього року. А можна було б раніше. Радянська система мала одну ваду — крім військово-технічної сфери, в інших галузях погано сприймалися досягнення науки. Тому ми мали загалом науково-технічне відставання. Ми бачили це й на побутовому рівні — в розвитку електроніки, інформатики. Сьогодні ми швидкими темпами комунікаційний розрив ліквідуємо. Але я про інше. Те, що погано впроваджувалися досягнення науково- технічного прогресу, стосується й педагогіки. Ми у вищій школі використали ті прийоми, які застосовувалися ще в Російській імперії. Робилися лише боязкі спроби активних методів навчання, використання технічних засобів навчання, але кардинальних кроків не робилося. Так ось, якщо говорити про те, що таке Болонський процес — це, за своєю суттю, є перехід на сучасні методи навчання. Мета якого — якість.

Треба пам’ятати, що Болонський процес не робиться в кабінетах. Він робиться викладачами в аудиторіях. Головні дійові особи в ньому — педагог і студент. Хто розробляв кредитно-модульну систему? Хто за нею буде вчитися? Ми, як керівники, повинні вивірити всі свої дії, щоб педагогам не завдавати зайвої роботи. Адже наша вища школа вже протягом останніх 20 років увесь час у стані перетворень. У 1986 році було заявлено про необхідне співвідношення студентів і викладачів для якісного навчання — вісім студентів на одного викладача. Якщо ми говоримо про Болонський процес, індивідуалізацію навчання, то це співвідношення повинне бути ще меншим. А нам через бюджетні труднощі доводять штатний розклад із розрахунку 13—15 студентів на одного викладача вищої школи. Ми забуваємо, що ці Болонські перетворення вимагають ресурсів — фінансових, людських, матеріальних. На одному ентузіазмі справа з місця не зрушиться. Щойно повернувся з універсіади з Туреччини. Кілька змагань проходив в університетських спортивних комплексах. Можу сказати, що в нас навіть у Києві жоден університет комплексів такого рівня не має. Так це лише одна компонента — фізкультура та спорт. А давайте подивимося на наші бібліотеки. Навчання починається з книжки, а університет — із бібліотеки. А якщо бюджет не виділяє 15 років коштів вузам на придбання літератури? Не треба забувати про викладача — головного носія перетворень. Якщо за роки незалежності кількість студентів подвоїлася, а викладачів у вузах стало більше лише на 4%. Яка буде якість?

Юрій КОЛЕСНИК, ректор Запорізького медичного університету, доктор медичних наук, професор:

— Я говоритиму лише про вищу медичну освіту. Наша система медичної освіти, підготовки лікарів і провізорів максимально наближена до європейської.

Уже років вісім ми використовуємо в навчальному процесі кредитну систему, як це заведено в Європі. Її переваги, на мій погляд, незаперечні. Адже студент може йти на іспит, нічого не готувати, але витягнути щасливий квиток й отримати «відмінно». А можна весь рік чудово вчитися та витягнути нещасливий квиток або захворіти й отримати погану оцінку. Для усунення такої несправедливості ми й ввели рейтингову систему. Студент знає: для того, щоб спокійно йти на іспит і гарантовано отримувати гарні оцінки, треба працювати самостійно та заробляти свої бали, що й передбачається Болонським процесом. Тому в нас студенти вчаться активно. За хорошу відповідь на заняттях, участь у науковій роботі, відвідування без пропусків лекцій, написання рефератів вони отримують додаткові бали. Тобто до підсумкового контролю вони набирають певну кількість балів. Кожен студент у такому випадку може спокійно прогнозувати, яку оцінку отримає на іспиті. Ця система для нас не нова, у нас для підрахунку балів навіть комп’ютерна програма розроблена.

Нині прийнятий новий навчальний план. Це спільний продукт діяльності всіх вищих медичних навчальних закладів України. Але тут треба не забувати ось чого. Влучно сказав академік Патон, що Болонський процес — це мінімум знань, яким повинен володіти майбутній лікар, вчитель, інженер, а решта — це національна специфіка. Тому ми даємо студентам справді той мінімум знань, що дозволить їм інтегруватися в європейську систему освіти. Але в нас є свої гарні школи, знамениті професори, академіки в Україні, які стільки зробили, що їхньої праці не можна забувати.

Болонський процес передбачає різке зниження кількості лекцій. Це погано, я вважаю. Чому погано? Бо основний матеріал студент отримує на лекції. Адже підручник, хай би як швидко старалися, поки пишеться, рецензується, видається, — і минають п’ять років. І наявна в ньому інформація, звісна річ, застаріває. Ми ж стараємося донести до студента найсвіжіші відомості лише на лекціях. Окрім того, знаєте, безсесійна система — також не зовсім досконала, бо, готуючись до іспиту, зустрічі з професором, академіком, студент може мобілізуватися, вмикається механізм стресової пам’яті, коли в умовах стресу запам’ятовується щось краще. Але ми спробуємо налагодити навчальний процес згідно з Болонською угодою, побачимо, що це буде, і якісь висновки після першого року зробимо.

У чому відмінність української вищої школи від європейської? Ми вчили студентів за системою середньої школи, коли вони знають, що їх обов’язково спитають, вони повинні готуватися до іспиту. У Європі цього немає. Тому подолати цей психологічний бар’єр абітурієнту, який учора ще був школярем, а сьогодні став студентом і до нової системи ще не пристосовувався, дуже складно. Завдання педагогічного колективу — дуже м’яко, бережно ставитися до студентів, щоб не налякати їх тими новинами, з якими вони стикнуться з 1 вересня. Треба дуже вдумливо до цього підходити, щоб, як сказав наш міністр освіти Станіслав Ніколаєнко, не втратити все, що десятиріччями створювала вітчизняна вища школа.

В’ячеслав КОМОРОВ , проректор з навчальної роботи Харківської національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого:

— Я очолюю комісію зі створення стандартів вищої юридичної освіти. Нинішні стандарти зовсім недосконалі, їх треба ще досить довго й уважно допрацьовувати, особливо в контексті того, що Україна погодилася підписатися під Болонською декларацією. При наших чотирьох освітніх рівнях треба точно виписувати кожну позицію випускника для полегшення його ж життя — хто є хто, сферу застосування, чим відрізняються між собою. Усі нібито розуміють різницю, але ці позиції не зарегламентовані. Виникають великі професійні проблеми. У кінцевому результаті це призводить до того, що система освіти працює помацки або взагалі вхолосту, адже явно важко уявити, де випускник знайде себе на ринку праці. За нинішніх умов ринкових відносин окреслюється величезний дисбаланс. Ще з радянських часів було закріплено так, що будь- який вищий навчальний заклад видавав свідоцтво про академічну та професійну освіту, хоча всім було зрозуміло, що насправді надавали тільки академічну. Західна модель вищої освіти не дає професійного навчання і в цьому виграє, оскільки в неї, на відміну від нас, розроблені процедури допуску випускника до професійної діяльності. Перш, ніж стати професійним фахівцем, треба заслужити це право.

Якщо говорити про Болонську декларацію, то в ній виписані шляхи, якими освітня система наближається до ринку праці. Я вважаю, що треба не в корені міняти національні стандарти, але необхідно їх гармонізувати, наблизити до положень Болонської декларації. Крім того, ми чекаємо кардинальної зміни законодавства про вищу освіту, що регламентує і нові стандарти.

Я прихильник Болонської декларації. Прийнявши її, вузи забезпечують собі певну незалежність. Прийшло усвідомлення, що уряд відстає від ініціатив окремих навчальних закладів різних країн. Досить навести деякі цифри. Так, до десятки кращих вузів світу не увійшов жоден європейський університет, а якщо говорити про вищі навчальні заклади СНД, то з них до 500 кращих потрапляють тільки МДУ та Санкт-Петербурзький університет. Звісно, наша модель освіти відстає. Я не вбачаю альтернативи, крім підтримки Болонської декларації. Адже абсолютно не треба відмовлятися від національних традицій і інтересів, а задовольняючи запити самих же студентів, забезпечуючи мобільність академічну та професійну, ми повинні наблизити наші стандарти освіти до основних понять і вимог декларації. Треба забезпечити свободу для освіти та можливість роботи в будь-якій країні світу. Наш лікар не може зараз приїхати у Західну Європу й одразу почати професійну діяльність. У цьому випадку Болонська декларація мінімізує виникаючі проблеми. Повинна бути жорстка навігація вирішення проблем випускника після здобуття ним освіти. Особисто я прихильник глобалізації на благо освіти та подальшого працевлаштування студента.

Володимир ШЕВЧЕНКО , ректор Донецького національного університету:

— У нашій області 30 вищих навчальних закладів 3-4 рівня акредитації різної форми власності. При цьому всі ці навчальні заклади різнопланові: і класичний національний університет, і технічний національний університет, медичний, університет економіки та ще ціла низка інших вузів, які в якійсь мірі доповнюють один одного та готують унікальних фахівців насамперед для галузей, які розвиваються в наших регіонах. Крім того, два наших вузи є членами європейської Асоціації університетів — ДонНУ і ДонНТУ. При цьому наш університет — Донецький національний — підписав Болонськую конвенцію ще минулого року. Якраз у вересні буде річниця, коли ми стали членами Болонської конвенції. Вважаю, що Болонський процес і наша участь у ньому — це передусім визнання наших навчальних закладів Європою, визнання їхнього авторитету не лише в системі освіти України, але й у європейській системі освіти, в яку вони вкладають дійсно вагомий внесок.

Проте, підписати конвенцію — ще не означає вирішити ті численні проблеми, які перед нами стоять. Крім позитивних аспектів, які приніс нам Болонський процес, у нас автоматично відкривається багато наших «гріхів». Наприклад, нас у Донбасі дуже непокоїть те, що ми мало уваги приділяємо підготовці абітурієнтів до вступу у вузи. Особливо — сільській молоді (адже в нас три чверті академіків — вихідці з сіл!). Зараз ми, звичайно, запропонували свою розробку, яка могла б вирішити цю проблему.

Окрім того, слабкістю нашої вищої школи, яка відразу ж виявилася після підписання Болонської конвенції, є наша матеріальна база. Понад 20 років ми від держави для оновлення бази нічого не отримуємо. Особливо бідні наші технічні спеціальності, де потрібна велика наукова й лабораторна база.

Сама система європейської освіти не у всьому краща за нашу. Наші практичні підходи, традиції вироблялися десятками й сотнями років. Тобто помилково вважати, що Болонський процес — це тільки суцільні поліпшення в українську систему освіти. Навпаки, система освіти повинна бути консервативною — в хорошому розумінні цього слова. Отже треба ще зрозуміти, що для нас важливіше і не переймати сліпо всі європейські новини, а успадкувати лише кращі традиції, які нагромаджувалися століттями. І я думаю, що та методологія, яка є в європейських університетах, тільки пожвавить багато наших напрямків вищої школи. А ось що стосується наших фундаментальних дисциплін… Тут ще треба подумати — недаремно ж за нашими випускниками бігає весь світ!

Віктор АНДРУЩЕНКО , ректор Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, директор Інституту вищої освіти АПН України, заслужений діяч науки і техніки України, доктор філософських наук:

— Державні стандарти освіти — явище закономірне. Вони встановлюють планку, нижче якої надання освітніх послуг здійснюватись не може. Державні стандарти розробляються провідними вченими з урахуванням останніх досягнень науки, техніки, культури та соціальної практики. Для їх забезпечення видаються відповідні підручники і ведеться підготовка фахівців.

У той же час Державні стандарти не повинні стати засобом сковування індивідуальності викладача. Стандарти — норма, але все ж таки неможливо уявити навчальний процес без елементів творчості. Педагогічна творчість — це його альфа та омега, і освітні стандарти повинні стимулювати творче ставлення кожного викладача до свого предмету.

Я вважаю, що підписання Україною Болонської угоди — значний успіх вітчизняної освіти, яка створювалась на протязі останніх 10—14 років декількома поколіннями освітян-реформаторів. Болонські вимоги — це загальноєвропейські правила гри на освітянській ниві. Україна наблизилась до них, і, у принципі, її входження до Болонського процесу є явищем закономірним.

Одночасно, дотримуючись загальноєвропейських стандартів організації освітянської справи, Україна ні в якому разі не повинна забувати про власні національні пріоритети та інтереси. Національне у вітчизняній освіті є загальнолюдським надбанням, бо українська освіта стверджувалась філософією серця, вихованням людини як особистості, а не людини-прагматика, як це робиться в деяких навчальних закладах європейських країн. Українська освіта, спираючись на засади шкіл Сковороди, Юркевича, Сухомлинського, завжди прагнула насамперед сформувати духовність людини.

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія», доктор психологічних наук, професор: — Стандарти вищої освіти фактично мають теоретичний характер і не зовсім відповідають вимогам часу. На відміну від європейських вищих навчальних закладів, у нас недостатнім є практичне спрямування навчальних дисциплін, відсутній прагматизм у їх викладанні, немає системності, чітких міжпредметних зв’язків. Сучасні вітчизняні стандарти не в усьому відповідають європейським. Зокрема, у них існує помітний розрив між наукою та навчальним предметом, у той час як європейські стандарти передусім зорієнтовані на сучасні досягнення науки. Очевидно, в українській вищій школі варто більше уваги приділяти науковій діяльності, інтеграції навчання та науки.

Найголовніше, слід зрозуміти, що підписання Болонської угоди не вводить Україну автоматично в науково-дидактичний європейський простір, адже основна складність трансформації в цей простір цілком залежить від тривалості перебування нашої вищої школи в значно іншій освітянській системі.

Входження до Болонського процесу стимулюватиме вітчизняні наукові та дидактичні школи до створення якісних навчальних підручників, відбудеться інтенсивне скорочення розриву між наукою та навчальним предметом, що дасть можливість швидше інтегруватися в науково-освітній простір. Обов’язкове вивчення іноземних мов, вільне володіння ними сприятиме конкурентноздатності наших фахівців на ринку праці.

Разом із тим при не рефлексивному впровадженні Болонських вимог існує певна небезпека втратити національні традиції навчання, а вони є досить вагомими. Усе-таки в наших вищих навчальних закладах відбувається, не лише формування спеціаліста а й громадянина, на що зорієнтовано ряд предметів. У західноєвропейських вищих школах, як правило, цього немає. Тут спостерігається вузька спеціалізація.

У європейських університетах існує вільне відвідування лекцій. І там студентам на думку не спадає, що їх можна не відвідувати. А в наших вузах, за умови вільного відвідування лекцій, швидше за все, на них приходитимуть тільки відмінники.

На жаль, у нас відсутні навчальні підручники, які б стимулювали активне самостійне творче мислення студента. Обравши за європейським зразком концепцію самостійної підготовки, як основної в навчальному процесі, ми можемо втратити якість навчання у зв’язку з тим, що наші бібліотеки, на відміну від європейських, не наповнені достатньою кількістю літератури, аудіо- та відеотеками. Для якісної самостійної підготовки нашим студентам не вистачатиме джерел інформації, а отже лекція залишатиметься основним її джерелом.

Досить непоганою є двоступенева система отримання вчених ступенів (кандидат наук, доктор наук), лише остаточне право присвоювати ці ступені слід передати спеціалізованим радам університетів.

Великим позитивом Європи є те, що тут фактично, наука та вища школа відокремлені від політики. Принаймні, політики тут не втручаються в наукову чи навчальну діяльність університетів. Навпаки, вони з повагою ставляться до вчених і прислухаються до їхньої думки. Хочеться вірити, що з часом це буде й у нас, а наші вищі навчальні заклади стануть дійсно автономними й адмінресурс не буде примушувати ректорів агітувати за провладних кандидатів чи то в президенти, чи то в депутати, а отже — не нав’язуватимуться університетам певні політичні концепції.



"День", №156, середа, 31 серпня 2005