Русин-українець Микола Мушинка (Словаччина) переконаний: дві гілки стародавнього народу зберегли свою культурну спадщину разом

«Можу похвалитися, що маю український диплом номер один (з тризубом) доктора філологічних наук», — каже відомий україніст, дослідник культури українців Словаччини, перший закордонний член НАНУ Микола Мушинка, якому 20 лютого виповнилося 70 років. Диплом доктора філології панові Мушинці у 1990 році мала видати Москва. Він відмовився прийняти «серпасто-молоткастий» документ і таки дочекався свого. Згодом, у 1997 році, його обрали академіком Національної академії наук України. І вже ніби не вірилося, що за плечима — довгі роки невизнання. У грудні 1965 року «люди в погонах» затримали Миколу Мушинку в Чопі при спробі вивезти за кордон рукопис твору Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Молодого науковця виставили з СРСР. Кандидатську дисертацію він захистив у Празі й залишився працювати в кабінеті народної словесності Пряшівського університету, що став центром україністики. Однак у серпні 1968-го знову грянув «грім»: Чехословаччину окупували війська Варшавського договору. Мушинку звільнили з посади, заборонивши установам «ідеологічної сфери» приймати його на роботу. П'ять років учений працював пастухом у колгоспі: з ранньої весни до пізньої осені жив у колибі далеко від села, відповідаючи за випас 150—200 голів худоби, приймаючи гостей з України, Польщі, Югославії, США, Канади. Невдовзі довелося «перекваліфікуватися» на кочегара: органам безпеки важко було стежити за «неблагонадійним» пастухом.

Після реабілітації 1990 року для пана Мушинки відкрилися двері у видавництва України і, звісно, Чехословаччини. На сьогодні він може похвалитися 66 окремими виданнями, 237 науковими розвідками, 1127 науково-популярними та публіцистичними статтями. Однак зізнається, що найпліднішим періодом наукової діяльності вважає роки, коли працював кочегаром та пастухом. «У пастушій колибі й на котельні я мав спокій і море вільного часу. Мої книжки виходили в Канаді, США, Франції, Німеччині, Югославії», — каже професор.

— Пане Миколо, ви народилися в Чехословаччині, якої вже немає...

— Мій батько, не виходячи з рідного села, прожив у п'ятьох державах: Австро-Угорщині, Чехословаччині, Словацькому штаті, Чехословацькій соціалістичній республіці і Словацькій республіці у якій помер. І кожну з тих держав він вважав своєю батьківщиною. Однак і батько, і дід, і прадід знали, що їхнє коріння — там, за горами Карпатами, у країні, що давно називалася Русь (Київська, Галицька), тому край свого перебування вони окреслили цією ж назвою (Угорська Русь, Карпатська Русь), а за собою зберегли давній етнонім — русини. Я, на відміну від батька, діда і прадіда, знаю, що Русь — це нинішня Україна, а русини — нинішні українці. Отже, своєю прабатьківщиною вважаю сучасну Україну. Однак це не перешкоджає мені вважати батьківщиною і країну, на території якої я народився і живу, — сучасну Словаччину. Моя мала батьківщина — рідне село Курів, що у 2002 році відзначало 670 років першої письмової згадки про нього. Споконвіку його вважали руським селом (тобто українським), таких сіл на території Словаччини 250. Вони тягнуться вузьким — 150-кілометровим поясом уздовж українського та польського кордону — від Новоселиці на сході по Оструню на заході. Ці українські села від 1828 р. належали до Пряшівської єпархії. За ними закріпилася назва «Пряшівська Русь», пізніше Пряшівщина.

— У науковому світі ви найбільш відомі як дослідник традиційної народної культури українців Пряшівщини. Утім ви фольклорист не «кабінетний», а, швидше, практик, і навіть відновили на малій батьківщині традиції українського весілля. Цікаво, як сприймають їх молоді русини-українці?

— У Курові, як і в інших селах Словаччини, весілля перетворюється сьогодні у звичайне застілля в ресторані. Якщо і є боярин (по-нашому — «староста»), то його роль обмежується коротким привітанням молодих і тостами. Від інших весільних гостей він не відрізняється, бо весільний рушник (основна ознака «старости») вийшов з ужитку, а боярських промов уже ніхто не знає. Я як фольклорист вирішив відновити у побуті традиційне весілля. Коли мене запрошують за весільного старосту, я ставлю умову: має бути рушник — вишиваний, тканий, із бабусиної скрині чи куплений на базарі. І коли я вже перев'язаний рушником, а в руках маю різьблений топірець,то керую всім весіллям за традиційним народним звичаєм: прощання з батьківським домом, благословення молодих, оздоблення гостей, весільний поїзд, привітання в батьківській хаті (ресторані), знімання вінка, чеплення молодої, «рядовий танець», закінчення весілля. Кожен акт супроводжую відповідними традиційними промовами, які я дізнався від досвідчених старостів (що вже давно повмирали). А нагородою за старостування є для мене весільний рушник. Дружина недавно підрахувала, і я сам був здивований їх кількістю: 39 — кожен особливий і всі прекрасні. Найцінніший, як на мене, подарувала мені тітка Катерина Шпирко, коли я старостував на весіллі її сина — наймолодшого із семи дітей (п'ятьох з них я привів до подружнього життя). Це — так звана «пілка», в яку колись загортали дитину, несучи її до хрещення. Тітка успадкувала її від мами, а та — від своєї мами. Я встановив, що в ній хрестили мого батька Івана (1903), діда Федора (1874) і прадіда Петра (1833), а може, і прапрадіда Юрія (1798).

— Чи можна сказати, що після того, як Національна академія наук України присвоїла вам титул закордонного члена, ваші наукові горизонти розширилися до всеукраїнських масштабів?

— Я навіть не уявляв, що стану членом найвищої наукової установи України, членами якої були такі велети науки як Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, Філарет Колеса та багато інших, про кого мені доводилося писати. Співпрацюю, зокрема, з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ. Я є членом редколегій наукових журналів, рад, комісій тощо, у редколегію «Енциклопедії сучасної України» постачаю статтi про українців Пряшівщини, натомість cтатті про Україну пишу до «Енциклопедії Словаччини».

— Як ви оцінюєте сучасні словацько-українські стосунки?

— Дуже критично. У словацькому суспільстві підтримується незрозуміле негативне ставлення до України. Незрозуміле тому, що на відміну від інших сусідів України (Польщі, Румунії, Росії), між нашими двома країнами ніколи не було територіальних чи політичних конфліктів. На десять публікацій про Україну, які з'являються у словацьких ЗМІ — дев'ять негативних. Словаки дивляться на Україну як на нерозвинену, нецивілізовану країну, де не діють закони, панує анархія, терор, корупція. Взяти хоча б найбільшу трагедію в історії словацької авіації — розбиття військового літака АН-24, коли загинули 42 солдати. Ясна річ, що причиною аварії була помилка пілота. Однак мас-медіа приписують цю хибу «застарілій» техніці, мовляв, ідеться про «російський літак, вироблений в Україні». Пересічний словак розуміє це так, що «російське» (на відміну від «американського») — низькопробне, а якщо воно ще й «вироблене в Україні» — то взагалі негодяще. Словаччина першою ввела безглуздий візовий режим. Зараз він трохи пом'якшений, однак словацькі митники часом зі зверхністю і навіть зневагою поглядають на українців, які перетинають кордон.

— У Словаччині угорці мають свою політичну партію. Чи українці-русини не думали про створення чогось подібного?

— Спроби заснувати таку партію були одразу після оксамитової революції 1989 року. Однак русини-українці Словаччини (на відміну від угорців) не підтримали цю ідею. Річ у тiм, що тутешні українці національну свідомість вважають другорядним чи навіть третьорядним питанням. На перше місце ставлять державну приналежність (громадянство), на друге — релігію і лише на кінець — національність. Красномовно це видно при переписах населення, коли 60—70 відсотків етнічних русинів-українців декларують себе словаками. В 1990-х на етнічному принципі була заснована політично-громадська організація русинів-українців — Піддуклянська демократична громада, однак її членство є настільки малочисельним, що діяльності майже не помітно.

— Ви відчуваєте себе одночасно і українцем, і русином. Чим пояснити те, що в русинсько-українській громаді Словаччини триває фаза «роздвоєння»?

— Одразу після визволення східної Словаччини радянською армією у Пряшеві виникла Українська народна рада Пряшівщини. Це була міцна політична організація, яка мала своє представництво в парламенті й у всіх державних органах. Національна орієнтація її керівництва (незважаючи на назву, продиктовану радянськими дорадниками) була русофільською (москвофільською). У 1952 році комуністична влада Чехословаччини її скасувала і на її місце поставила культурно-громадську організацію під назвою Культурний союз українських трудящих — української орієнтації. Ця організація повинна була сліпо виконувати лінію компартії. А компартія, на превелике диво, дала вказівку ліквідувати все російське (не «русинське», бо навіть такого прикметника тут не було). Отак замість російських шкіл виникли українські, замість російських часописів — українські, навіть російськомовний Український національний театр у Пряшеві повинен був ставити п'єси українською літературною мовою. Все це здійснювалося посиленими «стахановськими» темпами, часто проти волі місцевого населення. Після оксамитової революції 1989 року виникли дві нові організації — Союз русинів-українців Чехословаччини (пізніше — Словаччини) та Русинська оброда (відродження). Перша керується принципом, що етнонім «русини» є давнішою назвою етноніма «українці»; отже, русини і українці є однією національністю. Друга твердить, що русини є «четвертим східнослов'янським народом», не спорідненим з українцями. Політична боротьба між керівниками цих двох організацій привела до офіційного розділення однієї національності на дві — русинів і українців, що лише прискорює процес їх денаціоналізації, тобто словакизації.

Кожен має право декларувати себе тим, чим він себе почуває. Почуваєш себе русином — будь ласка, але не зневажай того, хто вважає себе українцем, бо і «ми», і «вони» становимо одне національне ціле. Отже, я вважаю себе русином, бо такими були мій дід, прадід і все населення Русі. Та одночасно вважаю себе українцем, бо належу до того народу, який остаточно сформував себе національно під новою назвою у ХІХ—ХХ столітті. Отже, якщо тут є рух, який виступає за збереження національної культури (нехай під назвою «русинська»), рідних говірок (нехай це «русинський литературний язик», кодифікований на базі народно-розмовної мови населення, а не штучного «язичія» російської та словацької мов), в програмі якого є збереження кириличного письма і народних традицій, — я підтримуватиму такий рух. Більше того, якщо держава дає гроші на заснування інституту чи кафедри русиністики, я співпрацюватиму з такою установою. Я — за запровадження русинської мови в школах, установах, засобах масової інформації. Позитивно оцінюю дотеперішню діяльність русинської редакції національно-етнічних радіопередач, яка народно-розмовною мовою звертається до населення, пропагує наші народні пісні, звичаї, але вболіваю і за українську редакцію того ж радіомовлення, яка робить те саме, ставлячи питання співбесідникам українською літературною мовою. На мою думку, головним завданням русинського і українського руху мало б стати збереження в наших селах традиційної народної розмовної мови населення (діалектів) — мови дідів і прадідів, церковнослов'янської мови в церковних обрядах та відродження (!) азбуки. Якщо не буде взаємної співпраці між тими, хто вважає себе русинами, і тими, хто вважає себе українцями, обидва національні напрями поодинці зникнуть.

ДОСЬЄ "УМ"

Микола МУШИНКА народився 1936 року в с. Курові на Пряшівщині. Закінчив Празький університет, відділення русистики. Працював у кабінеті народної словесності при кафедрі української мови і літератури Пряшівського університету (тоді це був Університет ім. П. Шафарика). У 1963 р. рекомендований до аспірантури празького Карлового університету, де науковим керівником став визначний чеський фольклорист Карел Дворжак. Оскільки Мушинка спеціалізувався на вивченні фольклору українців Пряшівщини, Міністерство шкіл і освіти Чехословаччини в 1964 році направило його у трирічну аспірантуру до Києва. Консультувався у знаменитого російського фольклориста Петра Богатирьова, який у міжвоєнний період жив у Чехословаччині й вивчав народну культуру українців Пряшівщини і Закарпатської України (яка тоді входила до складу Чехословаччини). В Києві подружив з дисидентами, яким постачав літературу з-за кордону, а за кордон вивозив їхній «самвидав».

Після звільнення з роботи і майже 20-річного «забуття», у 1990 році, п. Мушинку було повністю реабілітовано. Він повернувся у Пряшівський університет на посаду керівника дослідним кабінетом україністики. Майже одночасно став професором Українського вільного університету в Мюнхені. У 1993 р. у Києві захистив докторську дисертацію.

Роман Кабачій, "Україна молода".
У закарпатському Невицькому пам’ятають про видатних людей свого села