Карпати можуть залишитися без легендарної квітки-"динозавра"

Карпати вже втратили багатьох своїх «динозаврів». Наприклад, дикого коня – ще в ІХ столітті. Так само, як і тура, який залишився хіба що в назвах сіл та річок.

Та ще в назві цілющої рослинки тур’я-язик.
...У Карпатах цвітуть едельвейси. Ця квітка нагадує зірку з багатьма променями. Листки зісподу ніби вкриті інеєм, а зверху зелені. Стримана вишуканість, лаконічна будова рослинки – ознаки того, якою ощадливою може бути природа у творенні прекрасного.

Квітка, яка любить природний екстрим, витримує 50-градусний мороз і 35-градусну спеку. Зростає на скелях і дуже комфортно себе тут почуває. Вона навіть розчиняє скельну породу і живить її. Незважаючи на суворі умови виживання, природа захистила її з величезною любов’ю. Довгі сухі листочки сповнені повітрям, вони сплутуються в густу непроникну повсть. І цей покрив оберігає шовкову косицю від сухого вітру, який постійно блукає скелями. Зустрічається едельвейс на стрімких вапнякових скелях в Альпах, Піренеях, на Балканах, у Карпатах. Та все ж поширений він тільки у Європі. На Закарпатті зростає тільки на Гуцульщині, на Рахівщині. Сьогодні едельвейс на межі повного знищення. Занесений навіть до Міжнародної Червоної книги.

Карпати вже втратили багатьох своїх «динозаврів». Наприклад, дикого коня – ще в ІХ столітті. Так само, як і тура, який залишився хіба що в назвах сіл та річок. Та ще в назві цілющої рослинки тур’я-язик. Едельвейси теж сьогодні екзотика. Вони уже майже зникли з гори Герешаска або Доляска. Але вони ваблять туристів і своєю ексклюзивністю, і важкодоступністю. Едельвейс обрали собі як емблему альпіністи, і тому цей живий сувенір набув ще більшого розголосу. До того ж на Гуцульщині вони обросли містичними оповідками. Як ото про красних дівок, які великими кігтями чіпляються за скелі і охороняють едельвейс від чужинців. Декому навіть чулися дивні звуки, які нагадували людський крик. Хоча насправді це так вітер шугає серед скель.

Та ще б не побутувати легендам, коли з цих скель зірвалося стільки люду. Недосвідчені, зухвалі, в пошуках пригод, вони хотіли довести свою мужність. А з іншого боку, на білі скелі падає найбільше світла. Це дуже красиве видовище. Тому й міфів навколо нього не бракує. Та, кажуть, навіть Довбуш перевіряв на мужність своїх хлопців – перед тим, як взяти до свого загону.
Але цю легендарну квітку можна вирощувати і в умовах долини. Сьогодні едельвейси запросто можна купити на Рахівщині на базарі. Багато з них вирощені у себе в городцях. Звісно, це не такі мужні квіти, як у природі. Їх нищать шкідники, а після дощу — слимаки. Грунт їм потрібний не щільний, в нього має легко проникати повітря та волога. А ще мусить мати дуже високий вміст кальцію. Це, виявляється, не так складно, як ми думаємо. Для цього треба зробити суміш дернового та листкового ґрунту. Сюди додають мармурові крихти. Або ж беруть стару штукатурку і додають у землю для вирощування квітів. Всі компоненти змішують у рівних частинах. Едельвейси розмножують насінням або поділом коріння. Сіянці отримаєте за 10—12 днів. А от квітку едельвейса побачите тільки через три роки після вегетації. Особливо одомашнені едельвейси потерпають від спеки. Тож треба стежити за тим, аби вони мали вдосталь вологи.

Професор, доктор біологічних наук Василь Комендар досліджував цю рослинку з юності. Одного разу навіть намагався зазнімкувати її. І мало не потрапив у надзвичайну ситуацію. Він присвятив цій квітці чимало рядків – і наукових, і ліричних. Від імені рослинки він навіть створив монолог: «Я така, що люблю оці скелясті страхіття, які дають мені прихисток, живлення і навіть бережуть мене від негоди… Нам не страшні зимові холодні заметілі. Наш повстистий густий покрив оберігає наше життя. Нам страшна людина, яка, озброєна тепер найновішими зазивами, нейлоновими мотузками, заповзає в наші обійстя і зриває злочинною рукою та набиває свої мішки».

Людей з невисоким рівнем культури називають азіатами, зазначає вчений. Але в азіатських країнах, як, наприклад, в Індії, деякі рослини стали для народів священними. Як от дерево гінкго. Його називають живим викопним деревом, яке прийшло до нас із мезозою. То хіба це не є виявом високої любові та культури?!

То чому ми, які вважають себе європейцями та навіть живуть у центрі Європи, нищимо едельвейси? Це питання ботанік адресує і туристам, які створюють попит, і любителям-скелелазам, які прив’язують себе шовковими нитками, щоб здобути квітку, і науковцям, які мали б бити на сполох сьогодні, і громаді, яка на місцевому рівні могла б захистити квітку. Бо жодні заборони та закони не можуть врятувати рідкісного екзота. А от такий різновид боротьби з правопорушеннями, як штрафи, поки реально нічого не вирішує.

Тому треба зробити щось таке, що б торкнулося нашої національної гідності. Тому Василь Іванович навіть пропонує надати едельвейсу статус нашої першої священної квітки: «Добре було б запозичити від азійських країн звичку вважати священними дикорослі представники рідкісної флори і фауни, яким загрожує нищення».
Це б піднесло значення і самої рослини, і нашого краю. Це б розбурхало людські сумління та відповідальність, та навіть згуртувало закарпатців навколо себе. Зрештою, створило б і туристичний бум. Але вже інший, не хаотичний, не здирницький щодо самих едельвейсів. А сповнений трепету до священної квітки Карпат.
Марина БОДНАР