ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Крах українського популізму?

    17 квітня 2021 субота

    Популізм, як відомо, явище доволі древнє. Ще починаючи з римських цісарів, що намагалися сподобатися юрбі, відповідаючи на її соціальний запит «Хліба і видовищ!» масовою роздачею харчів, існує політична традиція пристосування народних улюбленців, вождів народу (або «демагогів», як їх називали громадяни древньогрецьких міст-держав) до смаків найширших верств населення.

    Таке пристосування, у свою чергу, створювало великі можливості маніпулювати масами, спекулювати на їхніх вадах, невігластві, непоінформованості, безвідповідальності тощо. Від політика-популіста маси завжди чекають дива всупереч усім законам фізики й економіки.

    Отже, такі політики самі женуть себе у напрямку глухого кута, бо ресурси для соціальних чудес завжди є обмеженими. А варто лише демагогу-популісту припинити чарівне розв’язання проблем, як місце народної любові заступає така ж сама палка ненависть але народові не треба нарікати на цих політиків, адже завжди буде обдурений той, хто хоче бути обдуреним. Не треба нині киянам нарікати на міського голову Леоніда Черновецького, якого вони двічі пустили до владного керма української столиці.

    Вибори – свято популізму

    Так уже сталося, що в Україні демократія часто-густо набуває відверто карикатурних форм. Вибори внаслідок цього перетворюються на аукціон під гаслом: «Хто більше пообіцяє?» Політики залюбки купують голоси, приваблюючи виборців солодкими обіцянками, що незрідка виходять за межі здорового глузду та фінансових можливостей української держави. Можна засуджувати безсоромних політиків, але треба засудити й непристойно довірливих громадян, що ось вже 18 років постійно купуються на одні й ті ж самі дешеві вигадки, наступають на одні й ті ж граблі.

    Причому, інколи здається, що в українському соціумі немає ніяких інших політиків, крім популістів, бо йому віддали свою данину представники усіх кольорів політичного спектру країни. Досить згадати обіцянки Віктора Януковича, що в разі його обрання чи перемоги Партії регіонів на парламентських виборах, Росія на довгі роки забезпечить Україні всю необхідну кількість газу по $40 за тисячу кубометрів. Якби український виборець мав звичку напружувати мізки, а не полював на безплатний сир у мишоловці, то зрозумів би одразу, що навіть за гарні очі Януковича Росія не стане продавати газ Україні дешевше, ніж Білорусі.

    Юлія Тимошенко пообіцяла повернути українцям утрачені в Держбанку СССР (чомусь коштом України) заощадження, забувши, що повернення приблизно $150 мільярдів означало б для України цілковитий фінансовий крах. Нині вона вже забула (що абсолютно типово для українських політиків) про ці велетенські плани, але таки ж встигла роздати по 1000 гривень мільйонам громадян. Важко сказати, чи розв’язало це нагальні проблеми тих людей, але підвищенню рівня інфляції суттєво посприяло.

    Віктор Ющенко обіцяв створити 5 мільйонів робочих місць і ще багато чого подібного. Але то було до кризи…

    Ну, а про обіцянки комуністів на рівні гасел товариша Мао Цзедуна: «Десять років наполегливої праці – десять тисяч років щастя!» – не варто й говорити. Їхня своєрідність полягає лише в тому, що всі проблеми України має розв’язати «злиття в екстазі» з Росією, Білоруссю та Казахстаном для початку, а там із усім прогресивним комуністичним людством.

    Однак ніхто не пояснює, звідкіля звалиться на голови українців обіцяне «щастя» в країні, де немає елементарних умов для підприємницької активності мільйонів простих людей, де власність, не захищену «дахом» (себто покровительством, політиків, олігархів чи бандитів – хоча часто це одне й те ж саме), можна в будь-який момент утратити, де немає правосуддя, а прикрозвісний львівський суддя Зварич – то лише крапля в морі суддівської сваволі й безкраю… Ніхто з політиків (будь-якого спрямування) не каже чесно українцям, що про якесь таке-сяке щастя можна буде говорити після тривалого періоду важкого, з болем і муками наведення порядку в країні. Причому виразки злодійства, корупції та беззаконня настільки вразили соціальну тканину українського суспільства, що терапевтичне лікування навряд чи допоможе, йдеться вже про нагальну потребу хірургічного втручання…

    Як засвідчує досвід 18 років незалежності, популісти прагнуть влади зовсім не для того, щоб розв’язувати суспільні проблеми, а виключно для панування над Україною з метою задоволення власних приватних інтересів. Винятків тут немає.

    Шлях на узбіччя

    Протягом цих років популізм суттєво і найзгубнішим чином впливав на свідомість українців, привчаючи замість праці й соціальної відповідальності покладати всі надії на появу такого собі «месії», політика-чудотворця, що порухом руки розв’яже всі проблеми і проллється дощем щедрості на громадян.

    Популісти знають, що виборцям треба говорити тільки приємні речі, тому від громадян уже тривалий час приховується справжнє внутрішнє й зовнішнє становище України. На Україну насувається демографічна катастрофа, різке старіння населення, збільшення питомої ваги пенсіонерів у порівнянні з працездатними людьми. Відбувається відплив (через погані умови життя в Україні) молодих і дужих українців й українок до Центральної і Західної Європи, де вони стають чорноробами, покоївками, офіціантами тощо, а Україна втрачає людей, яких навіть російський письменник – шовініст А.Буйлов ще в 1992 році, виступаючи на Пленумі правління Спілки письменників Росії, назвав «найціннішим генетичним потенціалом». Буйлов шкодував, що Росія втратила українців як суттєву генетичну основу розвитку російської держави. Але нинішні українські (?) політики про це не шкодують, створивши в Україні рай для олігархів і пекло для мільйонів простих громадян (в ім’я справедливості скажемо: часто-густо з допомогою самих цих громадян, завдяки їхній байдужості, роз’єднаності, невмінню та небажанню захищати власні інтереси).

    Популісти не розповідають виборцям про жахливу екологічну ситуацію в Україні. Досить навести один приклад – у Києві в містечку Бортничі розташовано базу аерації, де зосереджується вміст усіх каналізаційних мереж столиці. Ємності цієї бази аерації вже переповнено, а це означає, що в будь-який момент все, що там зберігається, може потрапити в Дніпро, з яким пов’язане життя щонайменше 20 мільйонів українців. Може статися велика екологічна катастрофа. Проте, популісти з міськадміністрації та міської ради Києва демонструють олімпійський спокій, заявляючи, що «все тримається під контролем». Грошей на нагальні заходи або немає, або їм знайшли «краще застосування»… Щоправда, тепер уже кажуть, що домовились із японською фірмою про реконструкцію.

    Від народу приховують стан його здоров’я після Чорнобиля і всіх соціальних катаклізмів останніх років – це й епідемія ВІЛ-СНІДу, епідемія туберкульозу, гепатиту, зростання онкологічних захворювань. До речі, тисячі хворих в Україні потребують операцій, що може успішно виконати лише так званий гамма-ніж, що легко видаляє пухлини. В Україні цього приладу немає, хоча він коштує всього $7,5 мільйона – дешевше, ніж один імпортний футбольний гравець для улюбленої команди котрогось із олігархів… А на демагогічні заходи, на боротьбу за владу витрачається грошей в десятки, сотні разів більше.

    Популізм це завжди обман і самообман. Жодна нація не розв’язала успішно і стало своїх проблем, базуючись на популізмі, себто на брехні й окозамилюванні. За солодку брехню рано чи пізно доведеться гірко розплачуватися. Але відповідальність за це несуть не тільки політики-популісти, але й народ, що їх поблажливо слухає. Треба зрозуміти просту річ: щоби Україна вийшла з нинішнього жахливого стану, мільйони українців мають бути готові до важкої праці, мужності й великого терпіння. І це на багато років. І лише таким шляхом можна буде прийти до бажаної мети. А поки що, прагнучи заможного життя, українці «гуляють», як мало хто в Європі, не кажучи вже про працьовиту Азію (Японію, Південну Корею, Сінгапур і Гонконг). Лише в поточному травні налічується 13 вихідних днів. Багато їх було в квітні, в березні, в січні…

    Тут вже треба вибирати: або добробут, або багато вільного часу.

    Але заклики до національної самодисципліни стосуються насамперед верхівки суспільства, саме вона має показувати приклади народові. Тому, коли Арсеній Яценюк під час пропагандистської поїздки Кримом чесно сказав виборцям, що він їм обіцяє тільки працю, працю і ще раз працю, то виникли деякі запитання. Добре, праця. Та в ім’я чого? Часом не для того, щоб Україна отримала ще 25 доларових мільярдерів? І коли Арсеній Яценюк, посилаючись на кризу, закликав українців затягнути паски, у багатьох промайнула думка, а чи затягнуть свої паски олігархи, високопосадовці, депутати і політики… Той, хто закликає до жертви, повинен бути першим у готовності до неї. Тільки тоді йому повірять і підуть за ним.

    Українському народові вже довелося сплатити високу ціну за популізм і авантюризм політиків. Адже 18 років незалежності втрачено даремно щодо проведення вкрай потрібних реформ: судової, аграрної, охорони здоров’я, житлово-комунальної, податкової, військової, освітньої тощо. Нині в Україні лише говорять про майбутні реформи, хоче їх треба було здійснювати ще вчора… Але докорінні реформи за визначенням не можуть бути популярними, бо завжди постає питання про їхню соціальну ціну. Такі реформи є болючими, але неминучими. Чим довше їх відкладатимуть, тим більшу ціну треба буде сплатити. Однак такі реформи є абсолютно неприйнятними для політиків-популістів, бо гарантують їм політичний провал, адже їхній авторитет у масах тримається виключно на подачках електоратові. Закінчуються подачки – закінчується авторитет.

    Отже, реформи в Україні потребують зовсім інших політиків, цілком протилежних нинішнім. Тим більше, що нинішні вже не здатні в умовах кризи діяти у звичному для них режимі «хліба і видовищ», бо всі фінансово-економічні ресурси українського популізму вже вичерпано…

    Ігор Лосєв

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 2

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору