ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Чи стане Сергій Федака закарпатським Умберто Еко?

    29 вересня 2020 вівторок
    Сергій Федака. Валет Валентина Другета. Історико-пригодницький роман. – Ужгород

    Правду кажучи, читання роману викликало в мене двояке враження. З одного боку, Сергій Федака – яскрава творча особистість, у чому мав можливість переконатися, зазнайомившись із ним на «Карпатській Ватрі» в жовтні 2010 року в Ужгороді. Доктор історичних наук, прекрасний знавець історії Ужгорода, краєзнавець, ведучий популярної телепередачі в обласному центрі, поет, прозаїк… А

    ще син відомого закарпатського журналіста, батько поки що невідомого закарпатського тинейджера … Занадто багато, як на маленьке Закарпаття. З іншого – ніяк не в’язався мені дещо незграбний стилістично плин розповіді з блискучими усними історико-культурологічними бувальщинами, якими переповнений Сергій Федака (так і хотів сказати Іван Ходина)…

    Шкода, що добрий у задумі роман, при майже відсутності детективної інтриги – те, що є убитий мажордом графа Валентина Другета ще не означає детективного сюжету. Його як такого немає: є спроби окреслити середньовічний плин життя закарпатського містечка Унгвара (Ужгорода), зосереджуючись більше на побутово-психологічній характеристиці міста і міщан (при всій розмаїтості оцінок, вони зводяться до іронічно-стрижневої: «Народ тут дійсно був справедливий: одне про одного говорили лиш найгірше. Якщо вірити унгварцям, то це було унікальне місто, що давало фору будь-якому злодійському вертепові » (с.188)). Попри розписані сторінки, що чимось нагадували «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле, а чимось – бестселер «Ім’я троянди» Умберто Еко (натяком, детективною пилюкою), а ще більше – історико-пригодницькі романи Владіміра Неффа («Королеви не мають ніг», «Перстень Борджіа») з його героєм Петером Куканем, – цьому романові бракує авторського шарму і містичности, яким виповнений сам автор. Таку дисгармонію між автором і його твором можна пояснити хіба що невеликим прозаїчним досвідом, бо всі підстави для того, аби Сергій Федака таки став закарпатським Умберто Еко у нього не просто присутні, вони випирають, і я гадаю, що цей автор ще змусить про себе говорити на повну силу і заставить читати свої прозові твори.

    Андрій Кокотюха, який написав першу рецензію на роман Сергія Федаки під назвою «Алкоголь, секс і одне вбивство», так окреслив основні сюжетні ходи цієї книги: «У кожному абзаці відчувається похмура кам`яність середньовічного Унгвара (давня назва цього міста), де смердить помиями, бігають велетенські щурі, ллється кров невинно страчених, і водночас – вино веселою рікою. Теорії та філософії алкоголю присвячена чи не половина книги, а ще третина обґрунтовує чоловічу полігамію та жіночу моногамію, розповідаючи про секс без фіксації сцен злягання» , хвалячи автора за витворення міського міфу Ужгорода. В цілому погоджуючись з Андрієм, а він знає, що каже, оскільки сам давно і вдало працює в цьому жанрі – детективно-авантюрному, – скажу тільки, що роман затягнутий, а ще стилістично неоковирний, а моментами по-школярськи неграмотний. Все-таки Сергієві Федаці треба було віддати роман доброму редакторові, а не друкувати його в авторській редакції, як це зазначено у книзі.

    Бо самої дії, справді, небагато. Європейський волоцюга і альфонс Іван Ходина, без визначеного роду занять, але ознайомлений із величезною культурою античности і середньовіччя, прибивається до незнайомого йому Унгвара (дія відбувається весною 1691 року) і силою обставин змушений (під загрозою смерти) дошукуватися причин вбивства графового мажордома Петера . Для себе ж хоче вияснити, що ж стоїть за оцим дивацьким і незрозумілим убивством (авторська версія про еліксир вічної молодости, який викрали у графа можна, звичайно, назвати причиною, бо середньовічна людина, як і сучасна, сповнена наскрізного страху помирання і перебуває у мріях/пошуках свого вічного існування).

    Роман переповнений (аж капає з міхів закарпатського вина) сентенціями, дуже часто латинською мовою з обов’язковим повторенням/перекладом українською, афоризмами, народними приказками і прислів’ями. Іноді цілі сторінки переповнені цим набором сучасного інтелектуала, аж ніяк не середньовічного (бо поінформаність Івана Ходини в царині європейської культури неймовірна – від Гомера до Шекспіра): «Бо хочеш не хочеш, а хотіти хочеться »; «Але перш ніж не одружуватися, майбутню дружину треба ретельно пізнати »; «Адже щоб увійти у становище жінки, треба бути чоловіком »; «(…) всі жінки однакові, але однаковими вони бувають по-різному »; «(…) вік жінки – то всього лиш риса її характеру »; «Головна різниця між чоловіком і жінкою у тім, що жінці треба небагато, але завжди, а чоловікові – завжди, але небагато »; «Жінка же обирає чоловіка задля того, щоб зробити його принципово іншим » (це все цитати, зібрані з однієї сторінки 133). Або ось інші міркування: «(…) бути тверезим нелегко, але справжній чоловік мусить пройти навіть через це »; «(…) тверезість – стан вселенської печалі »; «Тверезість – це повернення у власне дитинство »; «Насправді ж ніколи не потрібно повертатися туди, де ти був щасливим » (всі цитати зі сторінки 181). А ще зловживання часткою «же», «ж», сполучником «і» (вони є , де треба і ще більше, де не треба). А ще просто коректорські помилки і погана вичитка романного тексту…

    Деколи мені видавалося, що автор іронізує над читачем, бо все йому відомо і все він може прокоментувати. Навіть власні текстові неоковирності: «(…) ніщо так не приваблює у тексті, як його помилки – і в книзі, і у житті » (с.182). А сам автор уподібнювався до того старого шевця, який довго і захоплено міг розповідати про вино, яке він пив і коли, ніж пам’ятав про «зроблені ним за тривале життя чоботи, ніж людей, з якими він спілкувався, котрі були його замовниками і початківцями » (с.186).

    Словом, сей роман направду добре задуманий і композиційно сливе бездоганно втілений, але оце вічне спотикання об мовні огріхи і стилістичні неоковирності, не давали мені можливості насолодитися цим романом, як він того заслуговує. Тому, гадаю, в наступному перевиданні цього твору всі мовні недоліки і недогляди будуть зняті, і Сергій Федака стане тим автором, кожен твір якого читатиметься, мовби бестселер якогось там Умберто Еко чи, бодай, Бориса Акуніна. У це мені хотілося би вірити, бо автор, попри зроблені мною зауваги, своїм історико-пригодницьким романом дає всі підстави про таку творчу перспективу говорити.

    Євген Баран



    Сергій Федака. Валет Валентина Другета. Історико-пригодницький роман. – Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2010. – 220 с.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору