Два роки без Петра Скунця

Так уже влаштоване життя наше: нічого і нікого вічного на цій землі не буває. Людина приходить у світ, щоб щось добре зробити і відійти за межу вічності, залишивши по собі світлу пам’ять і все те добре, зроблене нею.

Багато доброго, чесного, світлого і неповторного для національної літератури, для нашої духовності, для своєї рідної Верховини й України та її народу, зробив поет, класик нашої літератури, великий громадський діяч Петро Миколайович Скунць. Сьогодні минає два роки, як він відійшов у вічність, але ми не перестаємо любити його поезію, захоплюватись тим, що він зробив для української літератури, відкриваємо все нові й нові сторінки його творчості, пишаємось його ім’ям, що сяє діамантом у сузір’ї славетних імен України.

Інколи, з ласки Господа нашого, Доля дарує нам людей, зустріч з якими розширює горизонти пізнання і мотивує до праці в ім’я великої, ясної і світлої мети. Якщо ж ця зустріч згодом переростає у глибоку людську дружбу і зміцнюється взаємним почуттям товариства та побратимства, і якщо ці почуття проходять випробовування часами успіхів і часами поразок, тоді в системі координат власного життя набуваються і точка опори, і ціннісні світоглядні параметри, які слугують мірилом допустимого і недопустимого, корисного і некорисного, доцільного і недоцільного і які вибираються добровільно як підтвердження спільності поглядів та спільності громадянських устремлінь. Я впевнена, я знаю, що для багатьох Петро Скунць був саме такою людиною.

Є втрати, які щодня, щоранку, тільки-но прокидаєшся, усвідомлюєш заново, щоразу знову й знову переживаючи цей біль та відчуття безглуздості світобудови. І раптовість та несподіваність відходу лише загострює почуття – до невпинності. Втім, подібні відчуття викликає кожна смерть. Справді, звикнути можна майже до всього. Але зустріч зі смертю щоразу відбувається наче вперше. І востаннє.

З віком усі ми стаємо мудрішими, і знаємо, що ще нікому не вдалося прожити життя двічі і що незамінні люди таки є. Власне, усі люди не замінимі. Після кожного з них життя стає інакшим. З тим треба навчитися жити.

Два роки тому раптова смерть дочасно забрала із життя Петра Миколайовича Скунця. Це – безсумнівно – втрата. Втрата для родини, для Закарпаття, втрата для нації, а найбільша для тих, хто не тільки хоче бачити Україну цивілізованою європейською країною, але і щоденно працює для її великої мети, віддаючи їй свої сили, ресурси, здоров’я, час, зрештою – саме життя.

Мені випало щастя зустрітися з Петром Миколайовичем і працювати разом тоді, коли він уже був світоглядно окресленою людиною і цілком сформованим, знаним поетом. Донині дивуюся, як в Україні, за умов колоніального стану, у краї за Карпатами міг сформуватися такого рівня патріот: з широким поглядом на роль і місце України в світі, з бажанням за будь-яких умов домогтися утвердження українського національного життя, з постійним прагненням до самовдосконалення. Він завжди умів із гідністю постояти за справу, яку він любив, і за українську ідею, якій він служив усе своє свідоме життя. Він вірив у високе призначення України, у невичерпні сили української нації. Він вартий був наслідування.

Кажуть, що зі смертю бли-зької людини нам болить, бо тоді вмирає частина нашої душі, віднині і назавжди. На цьому місці стає пусто і душа хворіє доти, доки рана не загоїться, або не знайдеться рівнозначної заміни.

Після втрати людини з’являється схильність її ідеалізувати. Та це зовсім не той випадок, і в це важко повірити тим, хто не мав дарунку долі спілкуватися із Петром Скунцем. Його особистість абсолютно не потребувала ретуші за життя. Не потребує і після смерті. Бо він таким був насправді.

Світлана ТЕРПЕЛЮК, Трибуна

ПАМ’ЯТІ ПЕТРА СКУНЦЯ

Сьогодні на Закарпатті поховали лауреата Шевченківської премії поета Петра Скунця

Надія ФЕРЕНЦ: Петро Скунць боявся квітня, бо у квітні померли його батьки