На Закарпатті живе один інтернаціональний сімейний театральний тандем

Як цікаво поєднуються долі у людей! Хіба міг собі уявити чернівчанин Олег Мельничук, що колись опиниться у закарпатському Берегові, а рідною мовою його дружини буде угорська…

Напевно ні, ніколи. Однак серцю не накажеш. Тим паче, що з’єднало цю пару не тільки кохання, а також любов до мистецтва, адже обидва працюють в Закарпатському угорському театрі.
Олег – режисер, Іболя – акторка. Однак Іболя каже, що з дитинства мріяла стати художницею, збиралася поступати до художнього училища. «Я –максималістка. Дивилася на картини великих художників, і розуміла, що їх рівня, мабуть, ніколи не досягну…»
Якось побачила об’яву про те, що угорськомовну молодь набирають на театральні курси. Нині добре відомий у Європі, Києві та Москві режисер Атілла Віднянський тоді щось розгледів в молодій дівчині з Ужгорода, і вона вирішила все-таки не відмовлятися, спробувати. Хоча потім іноді і жалкувала про свій поспішний вибір, бо робота у театрі – це постійна боротьба з самим собою у пошуках потрібного настрою для нової ролі, вживання в образ, напружені репетиції, виснажливі гастролі. «Придумай себе – і продавай», - так вчили в Будапешті. «Постійно перебувай в пошуку, зазирни в свою душу», - а так в нашій столиці. Далеко не кожному це вдається…
Відповідно і назад все повертається, всі витрачені сили – після овацій-оплесків глядачів, їх очей, що блищать від захоплення, безмежної вдячності шанувальників, премій на міжнародних фестивалях, схвальних відгуків у пресі. Не потрібно казати, що без театру Іболя вже і життя своє не уявляє, як і майже всі актори. Хоча багато хто з них пам’ятає напівголодні 90-ті роки, коли працювали практично на голому ентузіазмі в буквальному сенсі слова. Бо на зарплату можна було купити хіба палку ковбаси. Тоді деякі, які вже мали сім’ї, не витримали – поміняли їжу духовну на більш матеріальну, що ближче до тіла, почали жити як всі, тобто торгувати на базарі або возити в Угорщину солярку. А ті, що пройшли найтяжчі іспити у своєму житті (бо їх не порівняти з театральними екзаменами) залишилися, і на сцені просто… живуть. (Один актор навіть у прямому розумінні слова живе в театрі, його ліжко знаходиться у колишній кімнаті Шандора Петефі).
Берегівський угорський театр - взагалі унікальне явище не тільки у світі мистецтва. Він виник та прогресує з року в рік ламаючи всі існуючі стереотипи та усталені норми. По-перше, актори одного з найкращих експериментальних малих театрів в Україні використовують на сцені виключно угорську мову. По-друге, це не завадило їм бути лауреатами майже всіх відомих європейських театральних фестивалів. Як приємно було читати схвальні відгуки львівських колег по перу, які писали про фестиваль «Золотий лев» і про театр з Берегова. Ось уривок з рецензії: «Якщо в Україні можна говорити про Театр взагалі, то це саме той щасливий випадок. Після всього трагізму цих «Трьох сестер» таке враження, що постояв під райдугою! Берегівцям, без сумніву, дістався б фестивальний гран-прі, коли «Золотий лев» мав би конкурсну програму!»
І нарешті – ці «провінціали» завжди вміють дивувати, і грають класичні твори так, що просто не розумієш як вдається їм ухопити і передати в хрестоматійних творах дух часу – нашого, сучасного, до болі знайомого. Поспішаєш тоді додому, перечитуєш класику – і точно все є, але звучить по-новому, а не пропахло, вибачте, нафталіном. Таланти, однозначно таланти!
Хоча український глядач на вистави у Берегові практично не ходить. А шкода, бо втрачають від цього всі. Ось нещодавно Олег та Іболя запросили мене на «Три сестри» по Чехову. Іболя грала одну з сестер – Марію. Вдома я штудіював Антона Павловича, аби згадати діалоги героїв читані поспіхом ще у шкільному віці. І уявіть собі – був повний зал! Місцевий осередок угорського товариства культури вирішив зробити подарунок для сільської інтелігенції. Орендований автобус об’їхав села району та зібрав бажаючих доторкнутися до високого мистецтва. Звісно, в першу чергу шкільних педагогів. Можуть таки у нас рухати культуру в маси. Вчитися потрібно й іншим…
Навіть я, котрий по-мад’ярськи знає тільки пару «крилатих виразів», закохався в нього з першого, тобто з першої ж побаченої вистави – «Осінньої нудьги». А ще я був, пам’ятаю, приємно здивований, коли дізнався, що її поставив не славетний Віднянський, а невідомий мені доти Олег Мельничук. Ми зустрілися, розговорилися… Олег починав акторську кар’єру у чернівецькому театрі, потім «пішов на підвищення» - запросили у іменитий столичний театр імені Лесі Українки. А все-таки вирішив покинути професію актора і поступити на режисерський. «Отримав яскраві враження від вистави, яку поставив Некрошус - "Маленькі трагедії" Пушкіна. До цього жодна вистава мене так сильно не вразила. Еймунтас Некрошус - відомий литовський режисер, якого в Європі вважають культовою персоною. Після перегляду цієї вистави рішення було прийнято...»
З акторами угорського театру Олег вперше познайомився ще у 1993 році, коли вони ставили свою дипломну виставу у Києві – і одразу запам’яталися. А Іболя була випускницею другого “угорського курсу” інституту імені Карпенка-Карого. «Я закохався, кинув все і приїхав у Берегово. Зважитись на це було досить важко - з Києва поїхати у маленьке містечко. Так сталося, що 1 квітня 2000 року я підписав контракт з берегівським театром і подумав - це мабуть жарт...»
Складно було після шаленого ритму столиці пірнути у периферійний поміркований побут. Прийняли молодого режисера добре, хоча на перших порах він трохи комплексував. «Я людина, яка досить довго звикає до нових умов, - каже він. - І найбільшою складністю була мова. Хоча до міксу національностей я звик ще з дитинства у Чернівцях. А ось що здивувало – відчув контраст у ставленні простих людей. Наскільки агресивною є столиця, настільки тут люди дружелюбні. Тут можуть запросити на каву абсолютно невідому людину. В Києві такого немає: там з ранку всі на взводі - всі поспішають і тільки спробуй комусь наступити на ногу в маршрутці! А тут з ранку йдуть і п’ють філ-деци у кафе, і ніяких проблем...»
Імова вже не є перепоною для порозуміння. Кожний в театрі говорить на тій мові, на якій йому краще висловити думку. «Варто, мабуть, сказати і про себе - в мені змішалася кров чотирьох народів - українців, румун, молдаван та калмиків. А в театрі ми спілкуємося на інтернаціональній - російсько-угорсько-українській. До цього всі вже звикли. Головне, аби глядач отримав задоволення, кайф він перегляду вистави - а інше вже не так важливо».
На прем’єрі своєї першої вистави ("Осіння нудьга" за п’єсою Некрасова) Олега не було – його дружина, актриса Іболя Орос народжувала дитину. Народилася дівчинка, яку назвали Емілією. Тепер разом з нею режисер вчить угорську мову. Тобто маленька Ема вчить свого батька.
Дивно, але в угорському театрі часто звертаються саме до російської класики. В репертуарі вже дві вистави по Чехову. Олег спочатку розпочав працювати над виставою за повістю Рея Бредбері. Утім, матеріал виявився надто складним. Тому вирішили поставити "Одруження" - вона добре підходила для акторів театру за своїми типажами-персонажами. Цю комедію Микола Гоголь написав у 1833 році, але вона і понині не втрачає своєї актуальності.
А в теперішніх планах – поєднати разом два класичні твори, угорський твір М.Верешмарті "Чонгор і Тюнде" та "Лісову пісню" Лесі Українки. При чому грати актори мають на двох мовах. «У Вереш Марті це також феєрія, казка, драматична поема у віршованій формі, як у Лесі Українки. Матеріали пов’язані не тільки темою кохання. Це пошук себе у сучасному світі. Головний герой - це хлопець з міста, цивілізації. Він шукає свою кохану, долаючи перепони…».
Досвід двомовних вистав уже був. Колись у берегівському театрі у виставі "Три сестри" грав один з столичних акторів. Навіть в Угорщині вистава пройшла «на ура». Під час дійства у виставі звучать оригінальні чеховські тексти, пісні. «Вважаю, що мовних проблем не виникне, - каже Олег. - Більше бентежить звуковий ряд - хочеться, аби звучали цимбали, угорські та українські мотиви. Наразі тривають ці творчі пошуки…»
Можна годинами розповідати про театр, про гру акторів, про сміливі, експериментальні, пошуки режисера. І все буде не те… Бо треба це бачити, це відчути, доторкнутися, «збожеволіти» на деякий час, аби вилікуватися від «хвороб» цивілізації. Для цього і існує театр.
І тому навіть якось соромно питати: «А як нині живеться акторам?» «Якщо казати про Київ, то це взагалі окрема країна, - каже Олег. - Там живуть за іншими правилами і законами. Там телебачення, кіно, можливість заробити. Хоча у зв’язку з «кризою» у театрі Франко акторам вирішили не сплачувати зарплату, бо в них є можливість зніматися у серіалах. Зарплату на початку року дали лише обслуговуючому персоналу... Наразі багато проектів у кіно закривають, ставки у театрах зменшилися вдвічі. Однак всі театри працюють. У провінції акторам живеться набагато гірше. Але подібні часи ми вже пережили у 90-ті, якось переживемо і цю кризу...»
Отже і у Берегові так само - фанати залишилися, інші пішли, аби якось прогодувати свої сім’ї . Зараз актори виживають за рахунок закордонних гастролей. І не розумієш іноді на чому, на якому з китів тримається наша культура? Казати, що на ентузіазмі – надто банально. Тоді на чім?..
«Я вставала у чотири години ранку, сідала на поїзд і їхала на репетицію, - розповідає Іболя. – Ці холодні вагони досі перед моїми очима…» Перша роль у епатажній виставі «Антихрист-суперстар» про Нерона, де мала грала матір імператора. Однак виставу так ніколи і не побачили глядачі. Віднянський не дійшов згоди з відомими угорським сценаристом. «Було дуже прикро, що так сталося, однак нічого не поробиш – це театр, а слово режисера - закон». І він був правий – далі була Москва, фестиваль у Торуні, турне майже по всій Європі. Вже з іншими п’єсами.
Олег недавно також відчув себе в шкірі актора, коли запросили зіграти в мукачівському драматичному театрі у виставі «Живий труп». «Мій педагог Костянтин Дубинін, який вчив мене режисурі, приїхав з Києва і «посватав» мене на головну роль. Слід сказати, що я вісім років не виходив на сцену. Тільки одного разу у Берегові заміняв актора, який захворів. І в мене під час вистави було тільки одне слово - "кослобар". Дивно, але ніхто не знав, що це таке...»
В Олега Мельничука є мрія - поставити "Ричарда ІІІ" Шекспіра та "Шинель" Гоголя. Ці вистави вже практично сформовані - не тільки у голові, але й на папері. Чекають тільки моменту - де і коли. Звісно можна гнатися за конюктурою, тим паче цього року виповнюється 200 років з дня народження українського генія. Однак є свої складнощі. Бо "Шинель" - це моновистава. «А не думав сам зіграти?», - провокативно питаю я. «Важко робити це самому. Потрібен режисер для режисера, тобто для мене».
Наразі Олег Мельничук приймає активну участь у цікавому проекті під назвою "Україна заповідна". Це проект київської телекомпанії, програми якої розповсюджуються майже на 200 країн. «Робимо передачі про заповідники та національні парки України. Програма має трьох ведучих - один доцент, розумник, тобто я, інший екстремал, і жінка - романтик. По ходу дії розповідаємо про цікаві місця нашої країни. Зокрема про Мангуп у Криму, Бірючий острів у Херсонській області, Віжницю (Чернівецька область), карпатські Горгани. Влітку їдемо знімати кримські печери у Чатирдагу. Думали і про Закарпаття. Однак все залежить від фінансування…»
Що важливіше творчість або сім’я? «Наш театр – це і є велика родина, - відповідає Іболя. – П'ятнадцять років ми разом, знаємо характери один одного до дрібниць. Коли їдемо на гастролі часто беремо дітей з собою, годуємо у перервах під час репетицій… І все-таки сім’я для мене особисто – на першому місці. Чесно кажучи не дуже хочу, аби мої діти стали акторами – це дуже важко. Однак забороняти їм не буду, бо вони мають бути вільними у виборі...»
Є люди, які приїздять у Берегово тільки з однією метою - потрапити на чергову прем’єру угорського театру. Цей острівець культурного життя у провінційному містечку має свою специфіку - взимку тут готують нові вистави, а влітку практично безперервно мандрують Європою. І привозять з престижних фестивалів почесні кубки переможців. Цього року у берегівському театрі планують поставити "За двома зайцями" Михайла Старицького. А я пам’ятаю як у Берегові декілька років тому відбувся міжнародний фестиваль "Сталкер". Грав на ньому і київський «Дах», і навіть театр з Нью-Йорка. Все пройшло без пафосу, тихо-спокійно, хоча актори грали на повну, не зважаючи що вони виступають для периферійного глядача.
А ще я наївно вважаю, що справжнє мистецтво – вічне. І жодні кризи на нього не вплинуть. Дякуючи людям, які допомагають нам хоча б на деякий час забути про всі негаразди у власному житті…
Олександр Ворошилов, "Старий Замок "Паланок"

Закарпатська облрада опікується долею угорського театру в Берегові