ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

На Закарпатті знають, як вижити у горах при 25° морозу (ФОТОРЕПОРТАЖ)

    19 вересня 2020 субота
    Похід сніжними Карпатами припав на кінець січня

    Наш заздалегідь запланований похід Карпатами припав на кінець січня й збігся в часі з днями, коли метеорологи прогнозували для всієї країни найлютіші морози. Однак у тоді ще безсніжному Ужгороді, де температура не опускалася нижче від шести градусів, про це думалося якось відсторонено. Навіть дзвінок рахівського знайомого зі звісткою, що «вчора в Лазещині було –18», не налякав, а навпаки – додав азарту: як пройдемо випробування?

    19357_1.jpg19357_2.jpg19357_3.jpg19357_4.jpg19357_5.jpg19357.jpgПопередній план-максимум – Петрос–Говерла–Туркул – хоч і ставився під великий сумнів (за три неповні дні, які були в нашому розпорядженні, його реально пробігти влітку, а от у січні...), проте надихав бадьорістю й усвідомленням того, що за будь-яких обставин викластися доведеться максимально.

    Перше загартування холодом довелося пройти вже в автобусі Ужгород–Рахів. Що далі на схід, то нижчою ставала температура. Хоча, варто зазначити, що навіть у самому Рахові снігу було небагато, довколишні узвишшя чорніли лисими схилами. І це в той час, як центральні канали вже кілька тижнів передавали, мов фронтові зведення, звістки про те, як усю країну буквально засипає зимова негода!.. Двоє з шести членів нашої міні-експедиції, котрі для подолання маршруту взяли з собою скітури (бігові лижі) були майже у розпачі! Проте в Ясінях ситуація кардинально змінилася.

    Заправившись перед виходом у ясінянській забігайлівці гарячим чаєм та 2 кілограмами пельменів, стартуємо. Досить крутий підйом одразу за кафе, де щойно їли, миттєво змушує зігрітися й зняти теплі куртки. Під час руху мороз не страшний... А от іти стає дедалі важче – входимо в зону лісу, сніг стабільно по коліна, а іноді й вище, кілька стрімких схилів змушують захекатися. Вода, яку набираємо, пробивши кірку льоду у струмочку, за кілька хвилин у флязі вже замерзає, але нам жарко – прокладаємо глибоку колію в товщі снігу. Тим часом починає сутеніти, тому доводиться поспішати, адже до темряви маємо дістатися до будиночків біобази.


    Вибухова ситуація


    Вибираємо хатинку з отвором у стрісі, у якій можна було б розкласти вогнище – це наша єдина можливість хоч трохи зігрітися. Тим часом температура «за бортом» і в хатці аніскільки не відрізнялася й на око (термометра з собою не було) скидається на мінус 20 – 22 градуси за Цельсієм. Єдиний плюс закритого приміщення – у ньому значно менше снігу.

    «Швидко! Усі надвір! Бі-го-о-ом!!!» – чую команди й лише пам’ятаю, як, вибігаючи разом із іншими, краєм ока бачу: спалахує газовий балон у руках одного з членів нашої команди... На щастя, все обійшлося. Полум’я вдалося швидко загасити, несправний балон відкласти подалі. Досвідчені альпіністи, декотрі з яких уже неодноразово побували на Кавказі, до останнього не втрачають конт-ролю над ситуацією навіть у найекстремальніші моменти.

    Ночівля була холодною – вогнище перед сном загасили. Вже за півгодини температура всередині стала такою ж, як була до нашого приходу. Половина групи вирішила ночувати в наметі, який розклали на підлозі хатини, половина – у спальниках на лежаках. У спальники всі вклалися майже в повному спорядженні, дехто навіть узутий. Незважаючи на все це холод дошкуляв, сон був неміцним, дихати морозним повітрям було важко. Вранці наш намет із внутрішнього боку був укритий товстим шаром інею та льоду, який доводилося відшкрябувати й висипати назовні.

    Допоки готувався сніданок, було зібрано всі речі, й ми вирушили на штурм гори. Руки й ноги у багатьох стали зовсім нечутливими. По-справжньому зігрітися вдалося лише у процесі піднімання з важкими рюкзаками на плечах. Погода ж стояла казкова: яскраве сонце, відбиваючись від снігового покриву, буквально засліплює нас, видимість на десятки кілометрів довкола просто чудова, вершини Горганів, Свидовця та Чорногори сяють білими конусами, мороз тріщить, проте тихо й безвітряно... А от снігу щодалі більшало, подекуди доводилося провалюватися майже по пояс. Значно легше було нашим товаришам на скітурах, тому вони одразу відірвалися від нас уперед і рухалися суттєво швидше.


    Мороз, спрага й мідні труби…


    «Пити, як же хочеться пи¬ти!..» Намагаюся пригадати, чи коли-небудь улітку, під час спеки, мені доводилося відчувати таку спрагу. Який парадокс: тонни, тисячі кубометрів води навколо, от я торкаюся до неї своїми пальцями, навіть тримаю пляшку з цією безцінною рідиною у себе на рюкзаку, а напитися не можу... Усе замерзле, зльодяніле, скуте кригою... Від спраги починає паморочитися в голові. Ми вже чотири години йдемо (точніше повземо!) у глибоких кучугурах. Сніг по пояс – це тепер норма, гірше – коли по груди, проте все частіше буває саме так... Сили майже вичерпані, але треба рухатися, бо, зупинившись буквально на кілька хвилин, починаєш замерзати. Повірити важко, що стільки часу й стільки зусиль було затрачено лише на те, аби подолати якихось 3–4 кілометри підйому! Аж ось із хребта нам відкривається чудова панорама засніжених вершин Петроса й Говерли. Це додає якогось потужного імпульсу енергії: треба йти, бачимо нашу мету!

    Охолоджують запал все ті ж майже півтораметрові замети. По кілька хвилин витрачаємо, щоб «пропливти» в пухкому, сипучому, як пісок, снігові чергові десять метрів. До того ж спрага... Вона нікуди не зникає, тільки посилюється. Від розпачу починаю їсти сніг (хоча добре знаю, що цього робити не варто! Вживання такого дистиляту, позбавленого солей, мінералів, практично гарантує зневоднення організму!). Помічаючи це, хлопці витягують із рюкзаків заначки цукерок, горішків, ізюму й усім цим мене підгодовують. Я розумію, що пити їм хочеться не менше, ніж мені, адже рюкзаки мають удвічі важчі, і до того ж кожному з них доводиться по-черзі першому прокладати траншею в снігу, проте вони не скаржаться, ніяк себе не видають. Що тут скажеш: мужчини, альпіністи!


    Філософія гір. Тактика виживання


    «А знаєте, тільки перебуваючи тут, серед цієї холодної краси, у таких скрутних обставинах, коли втратити життя можна дуже легко, коли відчуваєш холод, спрагу, втому, починаєш надавати зовсім іншої ваги, здавалося б, таким банальним речам і ситуаціям. Горнятко води... Тепле ліжко... Сидіти з хорошими друзями в затишній кав’ярні, п’ючи гарячий чай... Перебуваючи в місті, у безпечних комфортних умовах, ми ніколи не знаємо справжньої ціни усьому цьому. Для того, щоб її осягнути, треба прийти в гори!» – після другої цукерки мене потягло на якісь філософські узагальнення... «Так, – погоджуються зі мною хлопці, – ось тільки довго бути в тих комфортних умовах тим, хто закоханий в гори, просто несила. Так, нам тепер важко, подумки всі хочемо опинитися вдома, але мине тиждень після повернення – і знову незбагненна сила потягне нас сюди». «Знаю... Мене теж...» – подумки підсумовую.

    Ще година ходу, і нашим очам вже з ближчої відстані відкривається вершина красеня Петроса. Ось вона сяє прямо перед нами. Проте враження оманливе. Насправді до неї ще мінімум 3–4 години ходу (хоч улітку ми б вибігли туди всього за годину). Сподівання на те, що на хребті снігу буде значно менше (його мав би змести вітер) і це дозволить нам пришвидшитись, не виправдалися. Я майже не відчуваю пальців рук, хлопці теж змерзли добряче... Тим часом сонце вже низько й ось-ось сховається. Мусимо зважуватися на нелегке рішення. Відступати від мети, на досягнення якої було витрачено стільки часу й зусиль... «На Кавказі безліч разів доводиться опинятися в таких ситуаціях. Іноді група повертала назад, коли до вершини лишалося навіть не триста-чотириста, а всього 100 метрів (!), а час потрачений на її підкорення обраховувався не годинами, а тижнями... Тому що життя людей дорожче. І здоров’я – теж. Треба вміти адекватно оцінити стан речей», – підвів риску Сергій Тєльнов, організатор нашого походу. Спускаємося з хребта на 300–400 метрів нижче – до дерев’яних хатинок. Біля них опиняємося разом із першими сутінками...


    Вологі серветки як потенційне знаряддя вбивства…


    Далі на нас чекали розкладання вогню, вечеря й ночівля при температурі –25. Уранці мороз тільки посилився. Ми вже звикли, що протягом усього походу в нас відмовлялися працювати фотоапарати й телефони, кетчуп і майонез просто не витискалися з тюбиків, а пачкою вологих серветок можна було комусь розбити голову. Сьогодні ж прокинувшись, ми побачили, що й наші спальники ззовні вкрилися льодяною кіркою. У замерзле взуття спершу страшно було всовувати ноги, проте вже спускаючись лісовою дорогою, ми знімали куртки, – рух – це єдине, що рятувало в такий лютий мороз. У лісі натрапили на свіжі сліди оленя, лисиці й вовка. Дивно, влітку важко повірити, що в наших горах, окрім тебе, є ще й якась звірина, а от сніговий покрив демонструє це наочно. У Ясінях розпитали людей про температурні режими минулих діб (виявилося, наші відчуття були правильними!) та пригостили місцеву малечу цукерками. У Рахові ж на автовокзалі самі підкріпилися теплим супом із фрикадельками (єдине гаряче, що було в меню). І ось, їдучи в темряві трасою у напрямку Ужгорода, кожен із нас уже думав: Петросе, ми скоро повернемося!
    Теги: туризмПетросморозпохід Карпати

    Наталія Тернавська, "Старий Замок "Паланок" (фото автора)

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору