Поляк Ігнаці Юзвяк відкрив для себе толерантність мешканців Закарпаття

Він - випускник Варшавського інституту етнології і культурної антропології, а нині аспірант польської академії наук. Приїхав вивчати етнічні процеси на Закарпатті.

"Вперше я почав дослідувати етнографію Закарпаття три роки тому, - розповідає Ігнаці. - В першу чергу мене цікавило як тут живуть разом представники національних меншин».
Свою дипломну роботу польський дослідник написав про закарпатських угорців. З тих пір приїжджає регулярно, каже, що встиг закохатися у наш край. Тепер збирає матеріал для дисертації. «Вона буде присвячена людям, які живуть в басейні Тиси у південній частині Закарпаття, - розповідає молодий науковець. – Оскільки саме ця річка є практично кордоном, яка розділяє Україну з Європою. А мене хвилює тема який вплив має кордон на життя місцевого населення. Особливо цікаво спостерігати це там, де державні кордони виникли відносно недавно - після ІІ світової війни».

Батьківщина для закарпатця – це рідне село

Ігнаці Юзвяк каже, що Закарпаття – це унікальний край для досліджень. Зауважує, що тут відносини представників різних національностей між собою дуже толерантні, хоча існує чітка національна ідентифікація. Вважає, що основою для власної ідентифікації у нас в першу чергу є територія та мова, а потім вже на другому плані ідуть історія, релігія тощо.

«Цікаво, що рідною землею, батьківщиною закарпатці часто вважають або своє місто, або рідне село з його навколишньою територією, - каже дослідник. – Звісно багато чого залежить від освіти чи посади людини, однак склалося саме таке враження».

Вважає, що це пов’язано з історією. «Мені відомо скільки разів тут змінювалася влада у минулому столітті, - каже Ігнаці. – А деякі старші люди розповідають, що п’ять і більше разів змінювали громадянство, хоча нікуди не виїжджали зі свого села».

Відсутність явних міжнаціональних конфліктних ситуацій на Закарпатті – також пояснює історичним фактором. Адже Австро-Угорщина та Радянський Союз, до складу яких входила область були державами з багатонаціональним складом. Натомість в країнах колишньої Югославії склалася зовсім протилежна ситуація. Там зберігалися чисто національні шлюби, таким чином родини намагалися зберегти свою ідентичність. А ось у нас більшість закарпатців зовсім не дивляться на те якої національності чоловік або дружина.

Каже, що надзвичайно цікаво спілкуватися із звичайними людьми, дізнаватися про їх життя та контакти з сусідами. Адже ця тема – нині актуальна для об’єднаної Європи, це частина європейського способу життя. В цьому плані нашу область можна вважати навіть прикладом для наслідування.

Закарпаття руйнує всі стереотипи

Однак Ігнаці каже, що у Польщі практично нічого не знають про Закарпаття. Історично тут підтримують зв’язок тільки з Галичиною. Також поляки знають про Крим, куди їздять на відпочинок. А наша область, хоча і має спільний кордон з Польщею, але чомусь залишалася поза увагою. З відкриттям переходу «Лубня» все має змінитися.

«Польща декларує міцні дружні стосунки з Україною, однак це скоріш такий собі символ», - каже Ігнаці. До нашої країни поляки почали ставитися значно тепліше після «помаранчевої» революції. Українська тема домінує у пресі, а в університетах почали активно вивчати українську мову. «На мою думку це сталося через загальну «нелюбов» до Росії, - каже мій співбесідник. – Тому і підтримали прозахідний політичний табір».
Однак досі в Польщі існує стереотип щодо західної України, яка вважається європейською (тобто культурною, толерантною, відкритою), і східної – як проросійської: з великою кількістю криміналітету, і людьми, які жалкують за радянськими часами. Цей міф підігрівається у пресі. «Але мені задається, що часто матеріали підбирають досить тенденційно, - каже дослідник. - Зі сходу України навмисно показують тільки негативних персонажів».

На його думку саме Закарпаття руйнує всі стереотипи щодо поділу України на протилежні політичні та культурні табори. Адже тут, на західних кордонах люди голосують абсолютно за різні партії, мають свою власну думку і вільно її висловлюють. Це стосується навіть так званого «мовного питання» – тут немає жодної різниці на якій мові розмовляють люди. «Наприклад, більшість людей в Берегівському районі говорять угорською, але майже всі знають російську або українську мову», - каже Ігнаці.

«Українська громада у Польщі досить чисельна, виходять газети українською, діють культурні товариства, школи. Влада у всьому іде їм на зустріч, - розповідає дослідник. – А ось ставлення до заробітчан трохи інакше. Адже в Польщі існує проблема робочих рук, поляки їдуть працювати за кордон, де отримують втричі більше. Натомість вільні місця займають переважно українці. В основному домінує ставлення до них як до молодших братів, яким потрібно таким чином допомогти, а це зовсім неправильно».

Адже знову йде мова про певний стереотип. «Хоча немає відкрито ворожого ставлення, однак існує певна дискримінація, - каже Ігнаці. – Ніби ми вже досягли того рівня, аби дивитися трохи зверхньо на всіх інших. Часто навіть позитивні стереотипи несуть в собі небезпеку. Бо всі люди рівні, не дивлячись на різний рівень розвитку економіки в країнах».

Однак ще існує також стереотип «дикого» бандерівця, тобто українського радикального націоналіста - він різко негативний. «Але на фоні політичної «боротьби» з Росією навіть він сприймається краще, ніж раніше», - зауважує Ігнаці.

Щодо майбутнього футбольного чемпіонату, який доручили провести нашим країнам спільними зусиллями, то виявляється, що Польща також ще не готова до «Євро-2012». В пресі критикують владу, яка не квапиться почати будувати нові сучасні стадіони та готелі. Тобто така ж сама ситуація як в Україні. Однак польська влада заспокоює - все встигнемо. Хоча керівництво УЕФА вже почало не жартома нервувати…

У нас – русини, у них – шльонзаки

Говорили ми і про проблему русинів. Ігнаці каже, що у Польщі лемки і бойки, що живуть у Бещадах, також вважають себе русинами. Однак деякі з них записуються або українцями, або поляками. Ніяких протиріч між ними не виникає. «У вас це питання більше торкається політичної площини, - каже Ігнаці . - Мені здається, що українська влада надто переживає за єдність держави, тому і виникають такі проблеми. Щодо питання русинство, то є відчуття, що воно підігрівається штучно і деякі журналісти також задіяні в цьому».

В зв’язку з русинами згадали польську Сілезію – там виникло схоже питання так званого «регіоналізму». Мешканці цієї території вважають себе «шльонзяками» (сілезіанцями) – тобто не німцями, не чехами і не поляками, а окремою невизнаною владою національністю. Однак останній перепис населення у 2002 році довів, що майже 200 тисяч людей записалися саме сілезіанцями. Це звісно не сподобалося владі. В Сілезії також виникають різні політичні рухи, представники деяких з них вимагають надати краю автономію, інші – борються тільки за визнання їх як особливої нації. Однак різниця з Закарпаттям полягає в тому, що ніхто не використовує мешканців для роздмухування питань сепаратизму. Хоча наприклад Чехія таки визнала сілезіанців. Однак в Польщі представників національних меншин не більше 5-6 відсотків всього населення, в Україні - майже 40. Тому їх проблеми завжди будуть актуальними.

З Росією не вдалося знайти спільну мову

Загальновідомо, що у Польщі завжди були напружені відносини з Росією. Це тягнеться ще з далеких часів. Агресивна політика Кремля – постійна тема у польських медіа.

Ігнаці каже, що стосунки між країнами зараз дуже погані у всіх відношеннях. Однак не впевнений, що це вигідно самій Польщі. Утім влада, озираючись на Євросоюз та США, сама підігріває ці конфлікти.

«Днями "Газпром" вирішив на декілька днів перекрити газ для Польщі, знову зчинився шквал невдоволення, - розповідає Ігнаці. – Однак президент Росії Медведєв сказав, що ці дії не мали політичного значення, потрібно було провести поточні ремонти на «трубі». Поляки цим заявам не вірять. Всі згадують про заборону імпорту в Росію польського м’яса. Хоча офіційно це стосувалося нібито недотримання гігієнічних умов, однак видно було - це тільки політика».

Під час минулих виборів нинішній прем’єр-міністр Дональд Туск обіцяв, що буде намагатися налагодити більш мирні, спокійні стосунки з Росією, знайти спільну мову, не сперечатися у майбутньому. «Але як бачимо - не вийшло, - зауважує Ігнаці. - Хто в цьому винен - складне питання. Але пошуки ворога нікому не потрібні - бо іноді достатньо маленького непорозуміння, аби почалася велика боротьба».

Історія України та Польщі також тісно переплетена. Це відображається і у кінематографі. Хоча з приводу виходу на екрани фільму «Вогнем і мечем» і точилося багато суперечок, однак його досі дивляться із задоволенням і українці, і поляки. Однак більш свіжі події історії, коли між нашими народами спалахували збройні конфлікти, режисери показувати не наважуються. Рани ще не загоїлися остаточно – це про криваві події на Волині. Тільки трагічна сторінка новітньої історії для поляків – Катинь, де було розстріляно декілька тисяч офіцерів польської армії військовими НКВД, отримала нещодавно своє втілення на екрані. Російські солдати показані у фільмі безжалісними варварами. Хоча режисер Анджей Вайда ввів і позитивний персонаж – офіцера Червоної Армії, який, ризикуючи життям, врятував сім’ю закатованого поляка. Тобто необхідна політкоректність була збережена.

Щодо Закарпаття, то тут також досі згадують про січовиків, яких було передано польським військовим на Верецькому перевалі. Однак сумні сторінки історії вже не впливають на стосунки між нашими народами. «У 1939 році одна з груп польських військ потрапила у Берегово, - розповідає Ігнаці. - Один з вищих офіцерів, полковник тут раптово помер. А його могилу знайшли тільки кілька років тому завдяки директору музею Берегівщини Івану Шепі. Це пам’ять, яка важлива для нас. Військові конфлікти залишилися у минулому. Тепер Польща та Україна – це дружні партнери».
ХайВей