У Закарпатських гірських водоймах відкрито сезон раколовлі

Михайло Пензель щодня йде на риболовлю, та головний трофей горянина не рибка, а раки. Повертається з цілим садком річних вусанів. Горянин добре вивчив повадки раків й за кілька годин виловлює цілу сотню, потім продає їх на базарі.

Ввечері зустрічаю рибалку на березі Латориці. Михайло у рибальських гумових чоботях та у військовій куртці. Виймає з рюкзака рибальську амуніцію, включає потужній ліхтар й направляє його на воду.

“Найкраще рак клює вночі, а світ ліхтаря виманює його з нори, – каже чоловік. -- Раніше ловив кліщунів, збираючи їх руками по норах, після того як старий рак відрізав гострою кліщнею пів пальця, використовує тільки вудочку.”

Рибалка бере звичайну вудочку завдовжки з півтора метра, на гачок насаджує живця. Закидає й уважно спостерігає за поплавком. На водяній поверхні поплавок стоїть рівнесенько й не ворушиться. Аж раптом миттю зникає у воді.

“Клює! – кричить рибалка й обережно тягне вудку з води. -- Рак чіпляється за рибку клішнею і намагається відкусити трофей. Тому тягнути потрібно повільно, інакше випустить приманку й впаде на дно”.

Біля берега чоловік підсікає кліщуна сачком й витягає з води. На гачок багато раків не наловиш, з приманкою раколовля ефективніша, бо на неї одразу збирається з десяток раків. Чоловік виймає вудочку з товстим вудилищем. На ній немає поплавка, а замість гачка – сітчастий мішечок. Рибалка дістає з рюкзака літрову баночку з пондрою -- дрібними білими черв’яками. Наповнює приманкою мішечок і чіпляє до ліски, зверху прив’язує грузило й закидає до води. Вудилище закріплює на березі. Михайло понад 10 років ловить раків. На Ларториці знає кілька місць, де вусань клює при любій погоді. Чоловік заходить до води, піднімає стовбур старого дерева, що впало до ріки і освітлює берег ліхтарем. Крізь прозору воду гірської ріки у ґрунті бачу кілька десятків отворів, це – рачі нори.

“Рак полюбляє чисту воду, збагачену киснем. Дно водойми повинно бути твердим, без намулу. Серед каміння йому легше знайти схованку. Рак -- самітник, тому до своєї нори не пускає навіть родичів, -- сміється чоловік. -- Вдень сидить у норі, закриваючи вхід до своєї хатинки клешнями. Ввечері йде шукати їжу. Полюбляє рибу, личинки комарів і равликів”.

Михайло виходить на берег, помітивши, як натягнулася ліска на вудочці з приманкою, обережно витягає її з води.

“Важкувато йде, невже стільки вусанів начепилося”, – шуткує рибалка, підсікаючи улов рибальським саком.

А й справді, улов щедрий: раки з усіх боків копошаться на мішечку з приманкою. Вони заплуталися кліщами у капрон й не можуть відчепитися. Михайло обережно бере кожного за спину й пінцетом звільняє його клішні та хвіст. “Вагітних мамусь” з ікрою під хвостом знов кидає до ріки, решту, кладе до садку.

“З вересня до травня самичка носить під хвостом ікру. Відкладає від 50 до 300 ікринок, -- показує рачицю завбільшки з долоню, -- в липні у неї заявляться личинки, малята схожі на дорослих раків, та крихітні – менше сантиметра, вони ще 10 днів тримаються на маминому хвості”.

На дві вудочки-приманки та живця чоловік протягом вечора ловить до сотні вусанів. Половину залишає собі, решту продає на базарі. За тиждень на раках заробляє 500 гривень.