Закарпатські безхатченки. Як вони виживають?

Якось під час одного з заходів під центральною міською сценою я побачила пальто. Чомусь одразу спало на думку знайти його власника, адже було очевидним, що належить воно безхатченку...

"Господаря" незвичної ковдри довелося шукати недовго. Ним виявився хустянин Павло Кіш, який, не маючи домівки, займався випрошуванням милостині від перехожих і ночував просто неба там, де випадала нагода.

Безпритульними не народжуються, безпритульними стають

Тоді, вперше побачивши немолодого чоловіка із занедбаною зовнішністю, вдалося лише дізнатися його ім'я. Але згодом, після того, як кілька разів побачила його в місті, усе ж захотілося більше довідатися про життя-буття незнайомця. Чомусь грошей від мене він ніколи не просив, тож довелося самій знайти привід, аби поспілкуватися. Побачивши Павла біля одного з супермаркетів, я купила йому кілька булочок. На знак вдячності чоловік справді поділився дивовижною історією свого життя, тільки просив не фотографувати обличчя.

-Народився я у звичайній родині робітників на Виноградівщині. Як і всі діти, ходив до школи, ганяв м'яча, розбивав вікна сусідам. Та коли мені було вісім років, несподівано померла мама. За рік батько одружився вдруге. Мачуха одразу незлюбила мене, – сумно почав "сповідь" Павло. – Незабаром у неї народилися і дві власні доньки – Анна і Марія. Двійнята були розбещеними, їм усе дозволялося і коли вони щось накоїли, неодмінно стусанів отримував саме я. Мріяв якнайскоріше закінчити школу і піти кудись вчитися. Тож отримавши атестат, перебрався до Хуста, де вступив до ПТУ. Жив у гуртожитку, харчувався непогано, додому не їздив взагалі. Роки спливали швидко і після отримання диплому, мене взяли працювати на одне з підприємств міста.

Молодий штукатур заробляв непогано, квартиру хоч і винаймав, але ні в чому не мав потреби. А незабаром у його житті з'явилася жінка, з якою він і поєднав долю.

-Валентина була сиротою. Так само не була місцевою. Вивчившись на швачку, як і я, залишилась у Хусті. У нас були дуже романтичні стосунки. Ми могли до світанку блукати містом і дивитись на зоряне небо, я співав їй під вікнами серенади, вона ж дивувала мене смачними наїдками та модною одежею, яку шила власними руками. Зустрічались ми одинадцять місяців. Весілля не справляли, тільки розписались і я забрав її до себе, – меланхолійно зауважив чоловік, витираючи з очей сльози.

На жаль, щастя було недовгим. Під час пологів померла і Валентина, й новонароджений син Павла.

Чи можна "втопити" горе?

Після життєвої трагедії чоловік втратив сенс існування, почав зловживати горілкою, знайшов сумнівних "друзів" і втратив роботу.

-Я не мав чим платити за квартиру, тож довелося вперше в житті поїхати на заробітки. Тоді мені було 25 років. На Далекому Сході ми працювали на лісосіці і після закінчення зміни розпивали кілька пляшок оковитої. Там це було традицією. Утім мені здавалося, що якщо нап'юся, біль хоч трохи відпустить, – зазначив безхатченко.

Протягом десяти років Павло взагалі не бував в Україні. Грошей заробити не вдавалось, бо всі заощадження "розходились" на спиртне.

-Якось мене "підхопило" серце і протягом шести місяців я не пив взагалі. Тоді вдалося зібрати якісь кошти, аби приїхати в Закарпаття. Відвідав батька, сестер. Вони вже були дорослими, але такими ж пихатими. Мачуха так само не хотіла мене бачити. Тож вдома я надовго не затримався. Знову поїхав на чужину на тривалий час. Усе "закрутилось", як і раніше: робота, компанія, алкоголь, безгрошів'я... Кажуть, що час лікує, але то не правда. Якось одна молодиця пробувала мене одружити на собі. Проте щоразу, дивлячись на неї, я пригадував свою Валю. Мені, до речі, так і не вдалося впустити в серце жодну іншу жінку. Короткотривалі стосунки, звичайно ж, були, однак покохати більше я не так і зміг, – із сумом у голосі зауважив Павло Кіш.

Коли молодість пройшла і здоров'я підірвалося, чоловік повернувся до Хуста... назавжди. Працював на кількох фірмах охоронцем, однак за надмірну пристрасть до "зеленого змія" надовго протриматись на жодній роботі не вдалося.

-Зараз ні придбати, ні зняти житло я не маю з чого. Певний час ночував то у наметі в чагарниках біля річки, то на лавицях у місті. Тепер сплю у товариша, як кажуть, у тісноті, та не в образі. Правда, в хаті, яка дещо нагадує сарай, а не житлове приміщення. У помешканні немає ні світла, ні опалення. Проте вдвох нам весело, "гріємося" горілкою. Одяг час від часу приносять нам добрі люди, вони ж нерідко і підгодовують, і дають гроші, – наголосив чоловік, уже усміхаючись.

Сумно, що в нашому суспільстві подібних безхатченків чимало... І хоч усі вони опускались на "соціальне дно" через власні причини, та наслідки у кожному з випадків майже аналогічні...

А після нашої розмови до Павла підійшов той самий приятель, у якого він наразі мешкає. Разом вони подались кудись у бік ринку. А вже за годину "солодка парочка" явно "підігрівшись" оковитою, безтурботно гуляла містом, наспівуючи "Наливайте, хлопці". Правду кажуть, що який би одеколон бомж не пив, від нього завжди пахне однаково...