ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют
Єдина Країна! Единая Страна! United Country
Синдикация материалов

Блоги

Orbán Viktor magyar miniszterelnök köszöntőt írt határon túli magyar honfitársaihoz március 15-e alkalmából, melyet a Kárpát-medence számos településén, a helyi ünnepségeken felolvasnak.

Petro Porosenko ukrán elnök a kettős állampolgárságról szóló halaszthatatlan törvényjavaslatot nyújtott be hétfőn a Legfelsőbb Tanácshoz – közölte a pmg.ua hírportál március 13-án.

Загрузка...

515132452498758415157411.jpgЧи багато ми знаємо про тих людей, яких обставини посадили в інвалідний візок і які відчайдушно прагнуть подолати свою хворобу?

51519654975415151.jpgПо данным издания "prestige.express", общественный помощник народного депутата Татьяны Черновол, резонансно известный журналист "Дорожного контроля" Андрей Дзиндзя на своем канале "Youtube" поделился любопытным фильмом-расследованием об одиозном "комбате-добровольце" Конст

З 3 квітня 2017 року Благодійний Фонд Ігоря Янковського «Ініціатива заради майбутнього» розпочинає прийом робіт на V -й ювілейний Всеукраїнський Конкурс дитячого малюнку. Тема конкурсу: «УКРАЇНА - ЗЕМЛЯ ТАЛАНТІВ». Конкурс триватиме до 1 червня включно.

Сегодня, 3 марта 2017 года, в Ужгороде произошло ЧП... Крупная авария на газопроводе среднего давления.

Наріжним каменем обговорень нових мовних законопроектів, що, як і в багатьох європейських країнах, спрямовані на захист державної мови, виявилось питання про «утиск» окремих національних меншин Закарпаття, а саме угорців та росіян. Наразі, жодна з інших нацменшин не обурюється з приводу «порушення прав», хоча на Закарпатті проживає біля 100 національностей.

Початок суверенізації України викликав глибокий протест імперської Москви. Остання спробувала утримати Україну у складі СРСР провокуванням і підтримкою в ній регіонального сепаратизму.

Міжнародний характер проблеми українців (русинів) Закарпаття почав виявлятися лише наприкінці 70-х років ХІХ ст., коли загострилося суперництво між Австрією і Росією. В умовах наступу угорського націоналізму в середовищі закарпатської української (руської) інтелігенції посилилася орієнтація на зовнішню силу, точніше – на Росію.

Однозначно, Балога Віктор Іванович зробив дуже багато для свого Народу, для Закарпаття, але в той же час Балога В.І. з Петьовкою В.В. фінансують у Тячівському районі місцеву газетку "справа честі", що видає ярий антирусин Петро Дідух, син котрого топтався біля облради по нашому Русинському Прапорові, визнаному в 23 державах: США, Канаді і половині Євродержав.

Nutella.jpg
Чтобы весна пришла раньше и была теплой и ласковой, нужно ее зазывать песнями и танцами, а еще – сделать много сладких улыбающихся солнышек, решила ТМ Nutella и устроила в самых больших городах Украины своеобразные «посольства Весны» - развлекательные площадки для детей и взрослых.

db170380afb49bd45abd97354ba32ecf.i728x520x529.jpegПоки прем'єр міністр Гройсман імітує митні реформи та освоює мільйони доларів, що виділили США на боротьбу з контрабандою та «сірим» імпортом, контрабандист Вадим Альперін завозить до України від 300 до 500

Упродовж кінця ХVІІІ – середини ХІХ ст. в середовищі російської інтелігенції починає пробуджуватися зацікавленість Закарпаттям. Вихідці із Закарпаття і російські автори опублікували низку статей, у яких пропагували ідеї мовної, культурної, релігійної та етнічної єдності русинів-українців (малоросів) з росіянами (великоросами). Така зацікавленість турбувала австрійські власті.

Украинский документальный фильм «Школа № 3», созданный в копродукции с Германией, получил гран-при в параллельной конкурсной программе «Generation 14+» («Поколение 14+») на 67-м Берлинском международном кинофестивале. Меценат Игорь Янковский, который выделил грант на поездку съёмочной группы фильма в Берлин, поздравил создателей картины с успехом.

ВЕЛИКИЙ ДОГОВІР, між США і Китаєм знищить Росію та розділить Світовий миропорядок між двома наддержавами.

...Тут ми потрапляємо в русло дискусійного питання «Чому русини стали українцями?», про яке можна написати гори книжок.

Podkarpatská Rus Zakarpatská oblast Ukrajiny, za rakousko-uherské monarchie součást Horních Uher, byla po první světové válce začleněna do Československé republiky.

Возлюбленная легендарного вратаря Шовковского Марина Кутепова выиграла Верховный суд и пытается разыскать малолетних детей, которых выкрал российский олигарх Сергей Евланчик.

Видео смотрите по ссылке: https://vimeo.com/204321852

Одним з аргументів на користь законності домагань політичної окремішності адепти «політичного русинства» називають специфіку місцевої розмовної говірки, яка, безперечно, має діалектні особливості в межах загальнонаціональної літературної мови. Розмовну форму місцевої закарпатської говірки ґрунтовно досліджували як вітчизняні, у тому числі й закарпатські мовознавці (І. Верхратський, А. Залеський, Р. Керста, І. Панькевич, С. Бевзенко, Ф. Жилко, І. Чередниченко), так і лінгвісти багатьох країн Європи (росіяни – М. Антошин, Г. Геровський, Г. Клепикова, Л. Петров; поляки – А. Вінценз, В. Курашкевич, Я. Рігер, З. Штібер; чехи – Й. Віра, Я. Гусек, О. Лешка, Я. Моравець; словаки – Ш. Ліптак, Л. Новак, С. Тобік, С. Цамбел, мадяри – Л. Балог-Беийрі, Л. Деже; румуни – З. Пенюк, Й. Патруц, Р. Удлер; болгари – Д. Кринджала, В. Погорєлов; навіть норвежці – О. Брох). Усі вони сходилися на тому, що ці говори і типологічно, і генетично є говорами української мови. Одна з найґрунтовніших праць про закарпатську говірку була написана видатним ученим-мовознавцем і опублікована в Празі ще в 1938 році під промовистою назвою: «Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей». Як відомо, регіонально-краєву специфіку має також мова населення Полісся, Поділля, Слобожанщини, проте це не може бути аргументацією на користь кодифікації цих місцевих діалектів як окремих мов, адже не лише українська, а й усі національні мови мають діалектні відгалуження, що фактично є закономірністю для функціонування будь-якої національної мови.
З огляду на сепаратистські політтехнології, зав’язані на мовному питанні й запроваджувані щодо русинів-українців упродовж останніх десятиріч, що спричинили етнонаціональні та мовно-ідентифікаційні деформації, видається надзвичайно актуальним спостереження відомого вченого етнолога з Пряшівщини М. Сополиги про загальноукраїнське коріння місцевого діалекту русинів Східної Словаччини): «у своєму фонетичному, морфологічному, синтаксичному та лексичному складі цей діалект зберіг усі характерні ознаки східнослов’янської мовної групи. Первісний, тобто основний, запас слів сільського населення, який служив для комунікації в рамках сімейного та суспільного життя, але й у традиційних формах заняття, є, безперечно, український». Підкреслюючи роль мови як визначального етнічного індикатора, що одночасно виконує інтегруючу функцію між членами етнічної групи та діє як комунікативний бар’єр щодо інших етносів, М. Сополига простежує негативні процеси словакізації місцевої лемківської (української) говірки, що відбувається під впливом зовнішніх чинників та за умов незадовільного стану української національної освіти. Унаслідок штучної словакізації, на думку автора, формується лексична відмінність лемківсько-русинської говірки від літературної української мови, що використовується певними політичними силами як аргумент на користь ідеї про окремішність, «самобутність цього діалекту, який нібито не має нічого спільного з літературною формою української мови».
Іншим фактором, що використовується для легітимізації домагання політичної окремішності русинів-закарпатців, на думку прихильників цієї доктрини, є відмінність матеріальної і духовної культури закарпатців від української. Проте вже за часів незалежності з’явилося (окрім великого обсягу замовної антиукраїнської за характером публіцистики, що популяризує на аматорському рівні міф про етнічну окремішність русинів), чимало ґрунтовних і об’єктивних сучасних досліджень головно вчених-лінгвістів, етнографів та істориків Закарпаття, Буковини й Словаччини, які спростовують подібні твердження. Вони на значному польовому й документальному матеріалі розкривають особливості та загальнонаціональні риси етнокультури українців-русинів Закарпаття як невід’ємної складової української моделі етнокультури, джерельно доповнюючи й концепційно підсилюючи здобутки попередників – учених кінця ХІХ – початку ХХ ст., котрі досліджували етнічність і етнокультуру угорських русинів (І. Франко, Хв. Вовк, Ф. Потушняк та ін.). У виявленні, фіксації та вивченні етнокультурної спадщини Закарпаття чи не найбільшим, порівняно з напрацюваннями інших вітчизняних учених, є доробок В. Гнатюка, котрий здійснив численні фольклорно-етнографічні експедиції в Угорську Русь і опублікував у шести томах «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (Л., 1897–1910. – Т. І–VІ); «Угро-руські духовні вірші» (Л., 1902); його перу належить і низка спеціальних розвідок (Руські оселі в Бачці (в Полудневій Угорщині) // ЗНТШ. – Т. 22. – Л., 1898. – С. 1–58; Русини Пряшевської єпархії і їх говори // ЗНТШ. – Т. 35–36. – Л., 1900. – С. 1–70; Словаки чи русини // ЗНТШ. – Т. 42. – Л., 1901. – С. 1–81 та ін.). Дослідження етнографічної спадщини населення Закарпаття та Східної Словаччини в минулому й сучасному дозволяє виявити єдність української народної моделі матеріальної і духовної культури з її регіональними відгалуженнями та дає підстави заявляти про етнокультурну спорідненість закарпатських русинів з українством.
Щодо використання етнонімів «Русь» / «русин» сусідніми державами, то відомо, що у ХVІІІ ст. корелятивна пара «русин-руський» закріпилася у поляків, словаків та чехів у значенні «українець», «український» і в цьому сенсі, за спостереженнями дослідників, вживається впродовж останніх 200 років. Етноніми «рутен», «русин», як зазначалося, з ХІХ ст. використовуються також угорцями для назви українців Закарпаття, Галичини та Буковини.
У Московському князівстві терміни «русин» / «Русь» спочатку використовувалися головно на позначення жителів південно-західних земель Русі, тобто стосовно українців та білорусів.
Згодом, на землях Московії для означення людності північно-східних земель почали використовувати як етнонім прикметникову форму «русский», натомість на українських та білоруських землях ХІV та ХV ст. терміни «русини», «руській» продовжували вживатись як назва населення (з часу національно-визвольної війни українців ХVІІ ст. їх поступово починає витісняти самоназва «козаки», «українці»). З приводу заміни самоназви «русин» / «руський» на «козак» / «українець» М. Грушевський писав: «…козацтво … ставало репрезентантом цілого народу, всіх верств, а наслідком того терміни: нарід козацький, нарід козако-руський, і заміна понять козацтва і українсько-руського народу – се річ широко розповсюджена у другій половині ХVІІ і ХVІІІ віках».

Навколо ринку конфіскату до сьогодні поширюються чутки про недоступність останнього для простого українця. Тобто, придбати щось цікаве за реальні гроші ( а сайти банків рясніють інформацією про продаж простроченого заставного майна із неабиякими знижками щодо ринкової ціни) начебто й можливо. Але, з чого саме треба розпочати?

Szeptembertől valószínűleg nem lehet már magyarul tanulni a kárpátaljai iskolákban, az új nyelvtörvénnyel pedig a „minta-demokrata” Petro Porosenko elnök szinte mindenhonnan kitilthatja a kisebbségi szót.

Прочитал на вашем сайте новость про дестабилизацию ситуации Путином на Украине ... Путин планирует в марте дестабилизировать ситуацию в Украине
ua-reporter.com/novosti/212596

Раньше было круче - раз в месяц вы писали, что скоро Путин нападет ...))) Задал у вас на сайте в поиске "Путин нападет". С результата долго смеялся. Теперь вы год собираетесь писать про дестабилизацию? В нападение Путина уже никто не верит?!

Блокування 2-3 теплоелектростанцій із десяти, котрі належать Януковичу, і складають 5% енергосистеми України - НЕ МОЖЕ ПРИВЕСТИ ДО ПОРУШЕНЬ ЕНЕРГОЗАБЕЗПЕЧЕННЯ України, а лише до зменьшення забезпечення окремого району Донецької і Луганської області!!!

Найбільш поширеним предметом спекулятивних технологій представників «політичного русинства» є протиставлення загальнонаціональної української та регіонально-локальної закарпатської етнонімії (побутуючої на Закарпатті подекуди ще й дотепер самоназви «русини», на відміну від усталеної на решті теренів сучасної України народоназви «українці»).
Ось характеристика, яку склав про Україну середини ХІХ ст. французький політик, сенатор К. Делямар: «В Европі існує нарід, забутий істориками – нарід Русинів (le peuple Ruthěne) 12 ½ міл. під російським царем і 2 ½ міл. під Австро-Угорською монархією… Цей нарід існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться.
Історія не повинна забувати, що до Петра І той нарід, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звася москвинами, а їх земля – Московією. Наприкінці минулого століття всі у Франції і в Европі добре вміли відріжняти Русь від Московії».
Визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії Й. Г. Коль: «Сьогодні одна частина українців за Карпатами в угорській державі, друга в австрійській провінції Галичини, деякі залишилися при Туреччині, інші над горішнім Доном, прилучені до російських ґуберній. Але головна маса залишилась над Дніпром у черенній Україні». Щодо галицьких українців читаємо у Й. Г. Коля таке: «Це малоруське племя, так посвоячене з малоросами, козаками й українцями, як баварці зі саксонцями».
Перші фіксації етноніму (самоназви) «Русь» на східнослов’янських землях датуються початком ХІІ ст., але стосуються вони подій першої половини Х ст., зокрема договорів Русі з греками (912, 945 рр.). Саме середньо наддніпрянська земля (з містами Київ, Переяслав і Чернігів) спочатку ідентифікувалася як «Руська земля», «Русь»; звідси ця народна назва, поступово поширюючись, почала використовуватися чи як збірне поняття «Русь», чи як похідні від нього етнонімічні терміни «русини», «руснаки», «руські люди», «рутени» для означення всього українського населення різних регіонів України і за різних періодів та політичних режимів аж до початку ХХ ст. включно. У сучасній публіцистиці, завдяки в т.ч. російським псевдонауковцям (М. Дронов, Г. Миронов, П. Русінко-Бушуєв, Б. Безпалько, Е. Попов та інші, т.зв. експерти з русинського питання), усталилася думка про нібито глибинні мовнокультурні відмінності різних регіонів України, що відбилися в розмаїтті етнонімічних відмінностей. Щобільше – адепти сучасного «політичного русинства» прагнуть використати цю своєрідність регіональної етнонімії України для обґрунтування політичної доктрини про етнічну відмінність закарпатців від українців, а отже, як підставу для національного самовизначення й домагань окремого державнополітичного статусу. Привласнюючи собі виняткове право на давню історичну народоназву українства «русини», представники «політичного русинства» Закарпаття фактично позбавляють подібного права на цю давню самоназву мешканців інших регіонів України. А тим часом народоназва «Русь» / «русин», яка, як зазначалося, спочатку вживалася стосовно жителів Київського і Переяславського князівств, лише наприкінці ХІ – на початку ХІІІ ст. поширилася на території інших земель Південної Русі, що перебували в політичних зв’язках чи договірних відносинах з Києвом, витісняючи поступово племінні та земельні етноніми.
Широке використання етноніма у формі «Русь» / «русин» подибуємо у джерелах другої половини ХVІ – початку ХVІІ cт., документах з історії українського козацтва, творах української літератури, полемічній літературі та публіцистиці (у посланні Львівського братства до братства Новокостянтинівського, «Ляменті до короля» львівської громади, творах Герасима Смотрицького та Івана Вишенського («Не дадѣте Руси ни єдино пространство въ жизни ихъ! Въ судѣхъ Руси не поборяйте… Въ купляхъ, торгахъ, ремеслахъ Русинъ съ папежникомъ волности єдиной да не имать! Въ цехахъ ремесницкихъ Русину быти не достоитъ…»; «Ну ж, якоє ушанованьє поповъ рускихъ одъ пановъ ихъ власныхъ, а снать большей которыє ся Русю быти озываютъ…»; «Так иж Русь, посполитовавши ся з ними позавидѣли их обычаєм, их мовѣ и наукам и не маючи своих наукъ у науки рымскіє дѣти давати почали, которыє за науками и вѣры навыкли»; «… Сіє писаніє зоветься: Зачапка мудраго латынника з глупымъ Русиномъв диспутацію…», «Христофоръ инокъ Русинъ, во святѣй Афонстѣй горѣ странствуя»; «Жалуються в тій легації козаки на неславу всього руського народу…»).
Дослідивши етнонімічну термінологію Літопису Самовидця, П. Толочко дійшов висновку, що «етнічна назва – русини... була однаково визначальною для населення усіх регіонів». Утвердження нового етноніма на західних землях уже фіксує Галицько-Волинський літопис, що опосередковано свідчить про етногенетичні та етноконсолідаційні процеси в межах давніх українських теренів.
У працях видатного вітчизняного вченого кінця ХІХ – початку ХХ ст. Хведора Вовка фактично по всій історичній українській території, у тому числі й на землях Галичини, Буковини та Закарпаття, поняття «русини»/«руснаки» використовуються як споріднені для найменування українства. Учений, згідно з тогочасним побутовим слововжитком, використовує не тільки іменникову форму «руснаки», але й прикметникові похідні – «руснацька школа», «руснацьке населення», «руснацькі церкви».
За спостереженнями визначного вітчизняного вченого-мовознавця П. Чучки, термін «русин» та його латинізований відповідник Rutenus у ХІІІ ст. був відомий не тільки на землях, розташованих північніше Карпат, але й на південних їх схилах, зокрема в басейні середньої Тиси. Так, під 1217 роком у комітаті Красна згадується дворянин Chedur genere Rutenus. Етнонім Rutenus побутує і в інших комітатах Північної Угорщини на початку ХІІІ ст., а на австрійських та німецьких землях термін Rutenus фіксується вже з кінця ХІ ст.
Паралельно з етнонімом «русини» також використовувався на різних українських етнічних теренах його синонім – термін «руснаки» (подекуди – «русняки»). Щодо Закарпаття, то етнонім «русини», за даними дослідників, принесено сюди з Галичини й Буковини порівняно недавно і ним називали себе «тільки жителі східних районів області». На основі даних проведеного професором П. Чучкою впродовж 60-х років ХХ ст. обстеження всіх сіл Закарпаття, ним було встановлено, що русинами найменовувалася людність Рахівського й меншою мірою Тячівського районів, а також населення північних сіл Міжгірського, Половецького та Великоберезнянського районів, тобто власне гуцули й бойки, які, як відомо, упродовж ХVІІ–ХVІІІ ст. переселилися на Закарпаття із сусідньої Галичини і принесли із собою етнонім «русин». Російський історик О. Петров писав ще на початку минулого століття, що до 1919 року простолюдини Закарпаття русинами себе не називали і що на Закарпатті є лише руснаки і русняки, а русини – це вчорашні галичани. Натомість закарпатські долиняни (від межиріччя Тересва – Теребля на сході області і до басейну р. Уж на її заході) донедавна, як стверджує професор П. Чучка, називали себе етнонімом «руснаки». На його думку, «інтелігенція низинних районів Закарпаття до назви «русин» почала зголошуватися лише у ХХ ст. під впливом галицьких видань». Про поширеність на Закарпатті термінів «русини», «руснаки» як синонімічних свідчить висловлювання О. Духновича, за яким «…угро- или Карпато-россы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками».
За спостереженнями дослідників, масштабному поширенню етноніма «русин» закарпатці зобов’язані чехословацькому режимові часів входження Закарпаття до складу Чехословаччини.
Щоб дистанціювати закарпатців від галичан, які на цей час уже масово називали себе українцями, а відтак, щоб продемонструвати світові, що закарпатці – це нібито відмінний від мешканців північних схилів Карпат, Подністров’я і Наддніпрянщини народ, празький уряд, керуючись мотивами політичної доцільності, різноманітними засобами державної влади популяризував етнонім «русини» як особливу, притаманну буцімто тільки закарпатцям, самоназву. Цю політичну практику застосування маніпулятивних технологій з метою не допустити об’єднання роз’єднаних частин народу через упровадження для їх найменування різних відмінних етнонімів було застосовано й Угорською владою щодо населення Закарпаття наприкінці 1830-х років. Професор П. Чучка зауважував, що назва «русин» для угорської мови є відносно новою, і вона фіксується пам’ятками угорської мови тільки з 1839 року.
На переконання О. Мишанича – уродженця Закарпаття, відомого українського літературознавця та громадського діяча, який чи не найґрунтовніше дослідив і проаналізував в історичній ретроспективі сутність «політичного русинства», причини його виникнення й розвитку, – «більшість закарпатських громадсько-культурних діячів і письменників ХІХ ст. вважали закарпатців («угро-русских», «венгерских россиян», «карпатских руських», «угро-русинов», «русинов Мадяріи», «подбескидских русинов» та ін.) частиною «южнорусского народа», «малоросіян» і стверджували, що «Русь одна…». Вони культивували близькість Закарпаття до Галичини, не сумніваючись, що «підбескидські» і «забескидські» русини – один народ…». Найбільше прислужилися до утвердження галицько-закарпатської єдності О. Духнович, О. Павлович, А. Кралицький, Є. Фенцик. Рядки О. Духновича: «Бо свои то за горами, – не чужи: Русь єдина, мысль одна у всіх в души» – набули характеру національного об’єднавчого гасла.
Історик Ю. Жаткович у народознавчій праці «Замітки етнографічні з Угорської Русі» (1896) зауважував: «Мы тут под словом «русин» тіх обывателей розумієме Угорщины, котори принадлежат к малоруському народу, живушему во Галиции, Буковині и Южной Россіи, и котори исповідуют греко-католическу віру».
Отже, народоназва «Русь» / «русин» на землях України масово використовується як основна самоназва тамтешнього корінного українського населення аж до початку ХХ ст. Етнонімом «русин» та співвідносним із ним прикметником «руський» називають упродовж ХІХ – на початку ХХ ст. на землях Західної України різні організації, географічні об’єкти, видання («Руська бесіда», «Руська матиця», «Руська трійця», «Руське воєводство», «Матеріали до українсько-руської етнології», «Галицько-руські народні приповідки» і т. п.).
Про поширеність етнонімів «русини», «руські» в науковому просторі ХІХ ст. свідчить їх широка присутність у вжитку гуманітаристики не лише в Наддніпрянській, Галицькій і Закарпатській лінгвістичній, етнографічній та історичній літературі, але й у спеціальних працях зарубіжних авторів (А. Фішера, Р. Райнфуса, С. Вінценза, Я. Фальківського, Р. Кайндля та ін.).
За даними дослідників, на Закарпатті терміни «русин», «руснак» масово вживалися як офіційна назва місцевих українців аж до закінчення Другої світової війни, хоча в міжвоєнний період його почав витісняти етнонім «українець».
Причини тривалого побутування русинської етнонімії на Закарпатті відомі вітчизняні й зарубіжні вчені (М. Тиводар, М. Мушинка, М. Сополига, М. Панчук, Ю. Бача, М. Мозер, М. Мишанич, Г. Кожолянко, В. Балушок, І. Буркут та ін.), які також пов’язують з історичною етапністю націоконсолідаційних процесів у середовищі українців краю, а ще – з наслідками складних суспільно-політичних ситуацій – анексією Закарпаття сусідніми державами й поділом його людності адміністративно-політичними кордонами, що гальмувало загальноукраїнські об’єднавчі процеси. З цього приводу М. Сополига слушно зауважує, що «Формування етнічної чи національної свідомості відбувалося тут значно повільніше, порівняно з основною масою українців, а також у довготривалій ізоляції від неї». Відомий учений-етнолог з Ужгорода М. Тиводар указує на непереконливість концепцій адептів «політичного русинства», котрі вибудовують аргументацію етнічної окремішності закарпатців від українців на підставі відмінностей етнонімії. Він зазначає, що, по-перше, природа і сутність етнічності не вичерпуються етнонімом, а базуються на цілій системі етноідентифікуючих чинників, а по-друге, нібито диференціюючий етнонім «русини» ще в ХІХ – на початку ХХ ст. був спільною самоназвою українців усіх етнічних земель: як на Закарпатті, Пряшівщині, Лемківщині, так і в Галичині, на Волині, Поділлі та Півдні України (Новоросії).
Щодо питання державно-політичної належності етноісторичного Закарпаття в Х–ХІ ст., М. Тиводар на підставі історичних та археологічних даних стверджує пов’язаність суспільно-політичного життя місцевого племені білих хорватів наприкінці І тисячоліття з Києворуською державою. Він поділяє думку С. Папа про ймовірність входження Закарпаття до складу Руської держави Володимира Святославича.
Невдовзі - продовження.