Федір Брецко: "Моє покликання — учнівська аудиторія"

Нинішній гість "Суботніх зустрічей" з першої ж хвилини знайомства захоплює відкритістю й енергійністю. А подальше спілкування з ним лише поглиблює це враження, і переконуєшся, що інакшим він просто бути не може.Саме завдяки цим рисам, а також наполегливості й постійному прагненню до пізнання нового він досяг чималих успіхів у справі, якій присвятив себе сповна. Учитель-новатор, відмінник освіти України, автор підручників з основ правознавства, наукових та методичних посібників, лауреат конкурсу на краще юридичне видання 1998/1999 років, конкурсу “Учитель року-96”, неодноразовий голова та член журі різних етапів Всеукраїнської олімпіади з основ правознавства. Серед його учнів близько ста призерів міських та обласних олімпіад, учасники всеукраїнських. Його вистачає й на викладання в МАН, тренувальні збори з учнями міста з підготовки до всеукраїнських олімпіад, роботу в редколегії газети “Гімназія”, а з минулого року до всього додалися ще й депутатські справи. При такій завантаженості він не перестає будувати все нові й нові плани та втілювати їх у життя.

Отже, в нас у гостях Федір БРЕЦКО, вчитель історії та правознавства Ужгородської гімназії.



— Федоре Федоровичу, у вас за плечима багатий і різноплановий педагогічний досвід. Ви вчите, і у вас вчаться. А чи пам’ятаєте своє перше вчительське враження від школи?



— Моє перше знайомство зі школою відбулося під час педагогічної практики на 4-му курсі, яку я проходив у міській СШ № 12. Саме тоді зрозумів, що моє покликання — учнівська аудиторія. І по закінченні історичного факультету УжДУ прийшов учителем історії в 15-ту школу. А через три роки був запрошений на роботу в щойно відкриту гімназію вчителем історії й правознавства.



— Виходить, що коли вступали до університету, не планували, ким працюватимете?



— Дуже хотів бути юристом і двічі після закінчення Нижньоворітської школи-інтернату вступав до Харківського юридичного інституту, який за радянських часів вважався одним із найсолідніших вузів цього профілю. Але квота тоді була партійно-комсомольська, і, виходячи з такої тенденції, шансів потрапити туди в мене не було. Тож я пішов в армію, а опісля — на істфак.



— Чому саме туди?



— На юрфак вступати вже не наважився. До історії ж завжди мав потяг, брав участь в учнівських олімпіадах з цього предмету. До всього й армія внесла свою лепту. У військовій частині, де я служив, була солідна бібліотека, а працював у ній пенсіонер, котрий знав про кожну “підпорядковану” йому книжку. З його допомогою я перечитав усю історичну літературу, зібрану там, і таким чином мав необхідні для вступу знання… Усі 5 років на істфаці вчився на відмінно, був учасником численних наукових конференцій, пробував себе як молодий науковець. Закінчив вуз із відзнакою. До речі, з 173 випускників „червонодипломників” було лише троє.



— Що вас тоді привабило в школі? Не секрет, що вчительські зарплати були невисокі...



— Вони і зараз невисокі. Та не це головне. Зокрема для мене визначальними були і залишаються захоплення предметом, який викладаю, любов до дітей, прагнення передати їм свої досвід та знання. І вагомий фактор — саме в школі я почав займатися навчально-методичною та науково-педагогічною діяльністю, наслідком чого став вихід ряду наукових, дидактичних, методичних посібників з основ правознавства, історії України і краєзнавства. Через усе це я й продовжую вчителювати, хоча нас, чоловіків, так мало у школі.



— У популярному за радянських часів кінофільмі — назви вже не пригадаю — була фраза: „Школе нужны мужчины!” Їй і зараз їх не вистачає? Не скажете, яке приблизно співвідношення чоловіків і жінок у педколективах?



— Їх не вистачатиме, мабуть, ще довго, виходячи з того, що нині такий непевний час, насамперед у сенсі матеріальному. Що ж до співвідношення, то воно явно на користь жінок. Наприклад, в Ужгородській гімназії з 73 членів педагогічного колективу лише 13 чоловіків. І так, гадаю, по всіх школах. На мою думку, чоловіків-учителів треба носити на руках (сміється). Якщо ж серйозно, то чоловіки не затримуються через погане матеріальне забезпечення. Хоча тепер держава вже намагається втілювати всілякі заохочувальні програми, і на сьогодні наші зарплати не є такими вже й низькими. Інша річ, що співвідносно, зокрема, з цінами заробітки освітян, медиків, працівників культури все ж малі.



— Ви викладаєте не лише історію і нині в місті більше відомі як правник, переважна частина вашого науково-методичного доробку — праці з основ правознавства. Як опановували право: самотужки чи здобули спеціальну освіту?



— Звик казати, що за фахом я історик, за наукою — політолог, а за професією — юрист. На моє переконання, немає сенсу двічі здобувати вищу освіту, якщо є модель, у моєму випадку, гуманітарного циклу.Тож усі юридичні дисципліни опановував за модулем вищої освіти самотужки. І сьогодні можу будь-які методичні розробки підготувати з того чи іншого предмету. Що й роблю. Ось і нещодавно в Харкові видав „Дидактичні матеріали з основ правознавства для учнів 9 класу”. А ще — що дуже приємно — отримав запрошення від Міністерства освіти та науки України увійти до складу робочої групи з підготовки тестів з правознавства для зовнішнього оцінювання. До речі, я єдиний із Західного регіону, решта — з Києва, Донецька, Дніпропетровська, Одеси, де є солідні юридичні школи та центри.



— Якщо вже говорити про ваші праці, то кілька років тому широкого розголосу набув навчальний підручник “Мій Ужгород”, де ви виступили координатором програми та упорядником. Як неужгородцю працювалося над ним?



— Справді, я не є ужгородцем. Народився на Воловеччині, в селі Латірка, де, як влучно сказав академік Данканич з Інституту літератури НАН України, котрий колись там учителював, закінчується пшениця і починається вода (тут бере початок Латориця). А Ужгород уже давно вважаю рідним містом, і працювати в творчій співдружності з науковцями Сергієм Федакою, Федором Шандором та колегами-вчителями Любов’ю Майор, Наталією Габчак і Світланою Фесенко було надзвичайно легко й цікаво. Книжка вийшла хорошою, не гіршою за підручник „Мій Київ”, а, можливо, в дечому навіть кращою. Наприклад, київський не містить так званого методичного апарату, а в нашому до кожного параграфа подано контрольні запитання і матеріали для 4 підсумкових тематичних атестацій, плюс рубрику „Цікаво знати”, список додаткової літератури для допитливих. А включені в нього навчальна програма та індивідуальне планування значно полегшують роботу вчителя. Нині за цим підручником працюють усі школи міста.

Більше того, опісля за його зразком з’явилися “Моє Мукачево”, „Мій Хуст”, „Моя Іршава”. На черзі — Свалява. За цією моделлю навіть нацменшини укладають підручники. А наш авторський колектив має задум написати „Моє Закарпаття”, щоправда, в такому разі його створення мали б підтримати обласні інституції.

Є ще одна ідея: якщо з “Мого Ужгорода” забрати навчально-методичну частину, то за бажання і фінансової підтримки зацікавлених осіб його можна видати як путівник по місту, розширивши текстову частину. Той, хто візьметься профінансувати такий проект, переконаний, не програє.



— Поле вашої діяльності широке. Напевне ж, мали можливість залишити школу...



— Були пропозиції — і я вдячний за них. Проте відмовлявся і продовжую залишатися звичайним учителем, бо, повторюся, моя стихія — школа. Щоправда, ще маю багато роботи і як депутат міської ради.



— Гадаю, для такої людини, як ви, це був усвідомлений крок. Що спонукало до нього?



— Своїм учням я пояснюю, що вибори — це вибір людей, і тебе громада наймає для виконання завдань тієї політичної сили, яку ти представляєш. Щодо мене. Я прийшов у міськраду за списками БЮТу з твердим переконанням, що, ставши депутатом, зможу реалізувати освітянські проекти, які є актуальними для Ужгорода, а поряд із ними й інші нагальні питання життєдіяльності міської громади. Нині працюю в бюджетній комісії, курирую освіту, входжу до складу тимчасових комісій, що створюються для вивчення певних питань.



— Чи є результативною ваша діяльність?



— Про це скаже територіальна громада. Я ж радію, коли вирішується навіть маленька проблема. Про роботу багато не говоритиму. Зокрема за моїм депутатським запитом вдалося домогтися виділення грошей на перекриття даху школи мистецтв, встановлення в її приміщенні протипожежної сигналізації.



— Кажуть, учительське щастя складається з учнівських перемог. Ви погоджуєтеся з цим?



— Безперечно. Радію успіхам своїх випускників. Нині серед них, зокрема, 2 судді, 8 прокурорів, 1 аспірантка, котра захищається з політології, 2 кандидати наук на юридичному факультеті. А ще журналісти, історики, фінансисти, економісти, банкіри, є незначна частина (не знаю, чому) — тих, хто на державній службі. Найбільше ж юристів. До речі, нинішній начальник юридичного управління міськради — теж мій учень, один із “олімпійців” працює в головному юридичному управлінні Секретаріату Президента.



— Тож із закінченням школи ваші контакти з учнями не припиняються?



— Ми радо зустрічаємося, спілкуємося. Комусь у міру можливостей допомагаю працевлаштуватися. Хтось звертається за порадою. Ось і нещодавно, наприклад, вичитував дисертацію своєму учневі, котрий захищатиметься в Києві.



— Своїми успіхами, наскільки я розумію, втішають вас і нинішні учні. Вони у вас часто стають переможцями олімпіад, конкурсів наукових робіт. Маєте до цих дітей особливий підхід, сказати б, культивуєте їхні здібності?



— Раніше таких дітей доводилося ретельно вишукувати й опікуватися ними. Бо донедавна всі навчальні предмети були обов’язковими для всіх. Нинішня ж система профільного навчання дає можливість дитині вибирати свій напрям. Тож вони стають „моїми”, вибравши мій профіль. І мені з ними легко працювати. Звісно, є випадки, коли я, запримітивши учня, намагаюся залучити його до свого циклу.



— Нещодавно двоє ваших учнів здобули перемогу в міжнародних конкурсах щодо питань обізнаності з питань діяльності Євросоюзу та НАТО. Чула, що з нового навчального року планують ввести у школах спецкурс з питань євроінтеграції. Що думаєте з цього приводу?



— Якби такий курс читався в кожній школі, це було б непогано. Якщо Україна обирає євроінтеграцію, він доречний саме тепер і піде лише на користь, бо дасть можливість учням познайомитися з історією, географією, культурою країн Європи, діяльністю міжнародних організацій.



— І ви погодилися б вести його?



— Залюбки.Тим паче, що з подібними проектами я вже працюю і бачу їхні переваги.



— Гадаю, такий курс був би цікавий вашим учням. До речі, які вони, нинішні школярі? Багато хто сприймає їх занадто критично.



— Я б не сказав, що вони гірші за попередників. Час вносить корективи в уподобання. Тому в нинішніх на першому місці практицизм, вони наперед знають, чого хочуть. Та не думаю, що це погано. Багато ж із них широко обізнані з культурою, релігією, тож бездуховними їх не незвеш.



— З ними важко працювати?



— Важче, ніж раніше. Життя не стоїть на місці і підносить нам ті чи інші сюрпризи. Наприклад, коли 10 років тому вчитель міг сподіватися, що навіть у наймолодших учнів буде мобілка? Що учні вже не писатимуть шпаргалки, а „забиватимуть” усе в мобільний телефон? Тому доводиться змінювати підходи, і нині в таких ситуаціях віддаю пальму першості тим, хто має допоміжні засоби на паперових носіях, — виходить, що потрудився, а значить, у голові щось залишилося. Інший аспект. Є учні, котрі не хочуть працювати з підручниками, — дається взнаки масова нелюбов до читання, натомість вони цікавляться пізнавальними програмами в системі Інтернету чи кабельного телебачення, відповідно ставлять різноманітні запитання і потребують відповідей.



— А коли ви встигаєте про все це дізнаватися?



— Цілими днями в мене працює телевізор. Мушу весь час бути в курсі, бо учня без відповіді залишити не можу. Нині багато можливостей здобути інформацію. Нерідко сам підказую учням найдоступніші джерела. Навіть мобільні залучаємо, зокрема „витягаємо” з них теленовини… Звісно, хотілося б, аби молодь усвідомлювала, що книжка — найліпший засіб для освіти, аби вчилися на кращих зразках духовності, моралі, щоб батьки були їм у цьому за приклад, щоб турбувалися один про одного, близьких, місто, працювали на свою громаду й державу.



— Розкажіть про вашу родину.



— Нас троє. Дружина Лариса теж історик, працює в 12-й школі. З нею ми побралися на 4 курсі. І синочок Федір Федорович-молодший, котрий перейшов до 4 класу ЗОШ № 15.



— Як у вас із часом на сім’ю?



— Мало. Тож моє побажання: дай Боже моїй дружині витримати мене. А вона в мене надзвичайна, в усьому підтримує мене і створює умови, аби я міг реалізовувати всі свої освітянські проекти.



— Чим компенсуєте свою переважну відсутність?



— Любов’ю, повагою. Звичайно ж, і матеріально. А ще квітами й подарунками.



— Почуваєтеся комфортно в житті?



— Так.



— Які складові цього комфорту?



— Найперше — домашній затишок, далі — хороша аура в гімназійному педколективі, дитячі голоси і відчуття своєї потрібності.



Олена МАКАРА, "Ужгород"