Юрій Беляков: “Я прийшов у владу, щоби розвалити бюрократію зсередини…”

[b]— Кажуть, що зараз утворилася справжня нація і в разі стовідсоткового охвату всіх ший оранжевими галстуками — справа із закріпленням на планеті нашої могутньої нації буде остаточно вирішена. Ви теж дотримуєтеся цієї тенденції, чи йшли би назустріч їй у краватці іншого кольору?[/b]



— Нація не визначається за кольором галстука, а лише за кольором і справжністю душі. В неї більш глибокі ознаки, а найпершою серед них виступає патріотизм, тобто відданість народу, служіння йому.



[b]— В творі давнього англійського письменника Джонатана Свіфта люди поділялися на тупоконечників і гостроконечників. Назва кожного залежала від того, з якого боку ти розбиваєш варене яйце — з тупого чи гострого. Чи не нагадує це Україну, де нема сильних партій і доводиться групуватися хоч за якимось ознаками?[/b]



— Коли я їм варене яйце, я його ставлю в чарочку й надбиваю збоку, а кінці обминаю, як і крайнощі в політичній діяльності. Згідно статутів партій і громадських організацій, усі вони працюють на благо народу, але частина з них діє за принципом: «Ціль виправдовує засоби!” Це — неправильно. Якщо метою є захоплення влади — то не значить, що треба обманути весь народ. Така влада не принесе користі народу і речникам її. До влади мають іти люди, котрі віддають собі звіт, що вони можуть щось робити професійно. При радянській владі із вулиці у владу ніхто не йшов, а проходив щаблі розвитку, етапи поступового росту, йшов відбір людей. Зараз на посади претендують часто безголові крикуни, випадкові особи. Це — біда, що полягає в засиллі непрофесіоналів. Зараз через інших людей передають багаторічним трудівникам, що зараз, мовляв, поженемо вас поганою мітлою геть, бо ви всі корумповані, нечесні. Так гамузом не можна про всіх. Всі, зрештою, громадяни України, а не йдеться про “наших” і “донецьких”. У владі працює чимало професіоналів із досвідом. Найголовніша іх мета — незаангажованість, готовність фахово віддати себе служінню державі. Я, наприклад, ніколи не любив чиновників, але став ним. Чому? Я відповідаю на це: “Я прийшов у владу, щоби розвалити бюрократію зсередини”. Адже дійсно не терпів надзвичайної бюрократії, що дійсно є у владі. Вона жила і процвітала при радянській владі, перейшовши в неї з часів царату, гіллясто розпустилася при українській незалежності. Людей ганяють кабінетами за однією довідкою. Замість вирішення дріб’язкової справи за день, вона тягнеться тиждень. Або й більше. Зараз на своєму місці я перериваю затягування подібних справ, прагну вирішувати їх просто і швидко. Використовуючи свою посаду, я підганяю чиновників, котрі нижчі за рангом, не лінуватися, робити справи, потрібні людям. Адже і до влади я був таким собі пересічним громадянином, який теж постогнував від бюрократії. Тому й розумію всіх, хто стукає в кабінети. Радісно, що влада з кожним роком стає все прозорішою, кожен громадянин знає, що ми робимо, легко може прийти на чергову сесію. Журналісти, щопрада, висвітлюють нашу діяльність, як тупоконечники і гостроконечники, цебто з точки зору різних таборів, які вони представляють. А істина страждає. Без правди ж не обійтися. Недавно представник Німеччини, ошелешений помаранчевою революцією, сказав мені: “Ми вас візьмемо в Євросоюз!” Я сказав, що Ви ще до цього не готові. Він засмутився. А я запитав: “Ви готові ділитися з українцями своїм добробутом і достатком чи використовуватимете 48 мільйонів для власних цілей?»



[b]— Чи йде справа в Україні до формування сильних партій, які захищатимуть свободу не тупо- чи гострояйцеголової стихії, а — особистості?[/b]



— Ми поступово приходимо до того, що в державі мають викристалізуватися сильні партії, побудовані не на особистостях лідера, а — команди. Як кажуть, короля робить свита. Партія вибирає лідера між собі подібних, а не лідер підбирає партію під себе. Наразі бачу, що з одного боку створиться сильна партія з блоку “Наша Україна”, з другогого боку вже з’являється в обрисах Партія Регіонів, що узгоджується в якомусь єдиному цілому з комуністами, Прогресивною соцпартією, СДПУ(о). Будуть відповідно запропоновані і дві моделі управління державою.

Що ж стосується позиції міської організації ПР, то вона незмінна — щурів і перебіжчиків у нас немає! Після остаточного з’ясування в Верховному Суді України щодо переможця почнемо консультації в рамках коаліції «Ужгород за Януковича» щодо політичного партнерства і подальших дій.



[b]— Гостру критику й мало не загальнонаціональну неприязнь викликали найменування “нашистами” представників “Нашої України”. Але зараз на місцях яскраво проявляється під помаранчевими символами принцип: “Хто не з нами — той проти нас”. Сталінський принцип. А між сталінізмом і фашизмом історія поставила знак рівності. То чи варто було супроти оранжевої опозиції вдаватися до таких аналогій — це ж усе можна було по-американському назвати наступом “нашоукраїнців” на демократію і бути більш сьогоденними у фразеології?[/b]



— Мені надзвичайно неприємно було, коли людина, котру я знаю близько двадцяти років, опинилася в оранжевому таборі і на мітингу з приводу підтримки Януковича сказала мені замість “добрий день”: “Що ти робиш із бандитами?” — “Я ж твоїх лідерів не називаю бандитами?!” — щиро здивувався я. І справді є певний такт у відносинах між людьми. Лише суд може сказати, бандит ти чи не бандит. Я з 2000-го року знав, що він у “Нашій Україні” і ні разу не сказав йому, що він бандит, хоча блок виступав проти законної влади і це був до певної міри бандитизм. А от він, одягнувши помаранчеву пов’язку, став негайно надзвичайно агресивним, почав кидатися в очі, інші теж обіцяють вряди-годи тебе знищити, Ця агресія, можливо, і породила цю назву — «нашизм». Показовим був епізод, коли помаранчеві загородили шлях до Кабміну, а коли працівники його, маючи на це таке ж громадянське право, перегородили вулицю, їх ледь не били. Така одностороння демократія нам щастя не принесе.



[b]— Громадянське суспільство можливе, коли до кожного в державі буде не наступальна агресія (“я можу перекривати вулицю, а ти — ні”), а біблійна любов або хоча би нейтралітет у ставленні до іншого. Чи можна помаранчеву революцію назвати підмурівком громадянського суспільства?[/b]



— Ні, я би не назвав її фундаментом. Навіть Жовтнева революція зразу не дала нормального соціалізму, до нього прийшли через репресивні ленінізм та сталінізм, хрущовську кукурудзу. Нам ще доведеться багато пережити, поки всі почнемо ходити через дорогу на зелене світло. Бо замість того, щоби перейти до “соціалістичного капіталізму”, як у Китаї, ми пішли манівцями “багатовекторності”. Лебідь, рак і щука досі тягнуть державу в різні боки. Наші можновладці могли би згадати референдум 1991 року, коли народ постановив зняти депутатську недоторканність вищих депутатів. Верховна рада — слуга народу, має виконати рішення народу, але недоторканність жива до цієї пори. Тому така нещадна бійка була, щоби потрапити під “дах” парламенту. Тому так багато наплодилося партій, аби досягти тієї ж недоторканності. Про яку чесність і порядність можна говорити, про який справедливий вибір народу? Чому про це не говорить зараз “Наша Україна”, якщо вони такі демократи? Яка це в нас така справедлива влада має “нарешті з’явитися”?



[b]— Головний живчик боротьби з нинішньою владою — порушення права на вибір. Але ті, котрі зараз звинувачують, самі активно порушували це право за рахунок підкупу солдатів, ромського населення, інших зубожілих соціальних груп, членів комісій. То чи мають вони моральне право звинувачувати когось у тому, в чому самі грішні?[/b]



— Найбільш прозорим і чесним був другий тур виборів. Переголосування його таким не стало. Під час нього брутально розтоптали закон. Прості люди ще раз переконалися, що в нашому суспільстві найбільш дієвими є методи силового тиску. Міський осередок Партії Регіонів займався виборами. Ми живі свідки, що залякували жінок, аби вони не працювали від регіоналів у складі виборчих комісій. І зараз багато людей, що все-таки відпрацювали, але бояться переслідувань. Бо це був силовий варіант виборів.



[b]— Наскільки, Ви думаєте, готові нині не порушувати виборче законодавство в області, якби після недавнього “утвердження демократії” призначили вибори губернатора, мера?[/b]



— На технології при нинішніх виборах були викинуті на вітер величезні кошти. І якби зараз негайно призначити вибори мера, губернатора — знову була би викинута величезна кількість грошей для того, щоби обрати того, хто підходить для певної мети певних груп людей. Прозріння у “верхах” щодо цього прийде тільки з часом. А зараз люди замість реальних намірів і дій мають лише обіцянки, бо все починається не з відкритості, демократії, а з нечесності. От і майно в Україні немовбито народне, але чомусь — Фонд державного майна. Держава привласнила собі занадто багато, хоча створив її народ. І не треба його, що знову повстав у всій своїй красі з бидла, відтирати на задвірки української історії.



[b]— Вам пропонує дехто далі не боротися. А Ви якою бачите подальшу свою біографію?[/b]



— Були закиди, що, мовляв, час ваш уже пройшов. Це… звичайний геноцид. Чому мене позбавляють права на власну думку, на самовдосконалення, на фахову діяльність? Згадаймо стару притчу з Біблії, коли хотіли побити камінням розпусницю, а Ісус сказав: “Хай першим кине в неї камінь той, хто сам не грішний”.… Шановні, коли щось крадуть — то про це найпершим кричить сам злодій. І про розгін влади кричать ті, хто сам хоче в тепле крісло. Тому я не збираюся йти ні з Партії Регіонів, ні переставати поважати Януковича, ні чимчикувати з чемоданчиком зі своєї посади, хоча ніколи не буду змішувати цих ліній своєї життєдіяльності — професійної та політичної. Партія окремо, а фахові обов’язки теж самі собою. Жоден із моїх підлеглих, до речі, не має членства в Партії Регіонів.



[b]— Чи відчуваєте Ви зараз відтік уваги тих, які любили вас, коли все було в порядку?[/b]



— Я перестав на це зважати. Просто, як професійний держслужбовець, при виконанні своїх обов’язків не переношу на свої справи партійні вподобання. За роботою мене в основному і судять. Коли недопрацьовую, можуть покритикувати, а зроблю добро — то, дивись, і похвалять. Розмовляв Василь ЗУБАЧ