Трагічна дата в історії України

Але й ці цифри не точні, бо сталінський уряд, намагаючись приховати свій страшний злочин, знищував багато документів, які стосувались цього питання.



На Україні лютував голод, а за кордоном усіх запевняли, що в СРСР все прекрасно, і люди просто купаються в роскоші. Завдяки таким запевненням навіть у нас не всі знали про справжній стан речей.



Так жителька с.Грем’яче, що на Волині, Шульгач Ольга Василівна, згадує.



В 1933 році мені було всього 8 років., але я дуже добре запам’ятала той час. До нас у село приходило багато дивних людей. Вони були страшні на вигляд: худі, обдерті, зодягнені в лохміття. Цих людей називали жебраками, хоча ця назва не дуже підходила, бо з собою вони носили дорогі хустки, тканину, ба, навіть і золото, обмінюючи все це на продукти.



Одного разу, коли моя мама вранці йшла до хліва, побачила під тином якусь жінку з малою дитиною. Бідолаха так охляла, що й встати не могла. Батьки забрали обох до хати і мама покрихті їх годувала. Ця жінка була у нас кілька днів. Вона розповідала, що на сході лютує страшний голод, і люди мруть як мухи.



Потім ця жінка пішла. А таких, як вона, було дуже багато. Наші люди по-різному ставилися до них. Хто співчував, хто називав ледацюгами, які не хочуть самі заробляти на життя. Але більшість допомагала, чим могла.



Ми й самі тоді бідували, але не так страшно. Тато ловив рибу, а мама ходила до млина міняти її на муку. Хліб тоді був на вагу золота. Та й їли ми його хіба що у неділю (та й то рідко), а так обходилися тим, що було. Зараз навіть страшно згадувати минуле. Скільки людей тоді померло — один Бог знає...



А мати-Україна тужить за втраченими життями, але зарадити нічим не може. Навіть у Святому Письмі сказано: “Плаче мати за дітьми і розважитись не може, бо їх вже немає...”



Але скорбна пам’ять про жертви голодомору житиме вічно в душі нашої нації, та й всього світу.



І дата, яка з кожним роком все більше віддаляє нас від жахливого періоду, змушує задуматися над життям, над своїми вчинками та думками. Вона, мов червоний вогник світлофора, є пересторогою на дорозі майбуття, щоб ми не повторили тієї помилки, бо вона може стати фатальною. Тетяна Довганинець, студентка відділення журналістики УжНУ.