Польська імлистість і російський невроз

Ці слова 35 років тому написав Юліуш Мєрошевський [Juliusz Mieroszewski] – співтворець політичної лінії паризької "Kultury". Варто їх згадати сьогодні, коли знову спалахнула суперечка між "романтиками" й "прагматиками" про форму східної політики.

Перші, згуртовані навколо ЗіС, начебто апелюють до школи Ґедройця. Другі, пов’язані з ГП, хотіли б калькулювати закордонну політику на підставі економічних критеріїв. Перших начебто характеризує псевдовеликодержавність, яка не рахується із реальними польськими можливостями, і шкідлива антиросійськість, других – реалізм і відкритість до Росії.

Ця суперечка штучна і фальшива. Ні ЗіС не є вірним продовжувачем думки Ґедройця, ні ГП не прагне будувати альтернативної до програми "Kultury" концепції. Такі суперечки виникають, коли суттю державної політики вважають гасла й наліпки, а не оцінку реальних дій і можливостей Польщі.



I

У вільній Польщі не постала альтернатива для програми "Kultury". Переважна більшість поляків ногами голосували за "повернення у Європу з-під московської неволі". Усі заклики збочити з цього шляху не знаходили суспільної підтримки. Сьогодні ж повертати нікуди – поляки повною мірою схвалюють приналежність до Європейської Унії, вони не морочать собі голову альтернативними рішеннями. "Проросійська партія", отож, у нас приречена на маргіналізацію.

Від ролі "проросійської партії" дуже швидко відмовилися – потенційно до неї найближчі – посткомуністи. На звільнене ними місце прийшли Анджей Леппер [Andrzej Lepper] і Роман Ґертих [Roman Giertych]. Обидва зазнали поразки – вони виявилися ефемерним явищем, яке зникло, коли випарувалися фобії, пов’язані із членством в Унії. На проросійському фронті залишився тільки о. Тадеуш Ризик [o. Tadeusz Rydzyk], який щоправда трусить Церквою, проте його політичні погляди поляки вважають вкрай анахронічними.

"Проросійська партія" могла б постати лише тоді, коли б НАТО і ЄУ розпалися, або якби хтось із них Польщу виключив, чи вона сама з них вийшла.



ІІ

Східна політика ІІІ РП мала мало спільного з альтруїзмом. Щоправда, її маховиком був девіз: "За нашу і вашу свободу", але в діях держави йшлося про гарантію власних інтересів. Східна політика була доповненням і страхуванням західного напрямку.

Ця політика прикривала наші прагнення вступити в НАТО і ЄУ, чому Москва чинила опір. Підтримка незалежності колишніх совєцьких республік, – яку Збіґнєв Бжезинський [Zbigniew Brzeziński] називав "підтримкою геостратегічного плюралізму на теренах колишнього СССР", – дала Польщі безцінний час і політичне дихання. Ми могли займатися упорядковуванням власних проблем без потреби зайвий раз оглядатися на колишнього "патрона".

Східна політика ІІІ РП не була ні романтичним злетом, ні "новою прометеїстською акцією". Вона була холодно вирахуваною стратегією – тим ціннішою, що її здійснювали без значних витрат сил і коштів, без потреби чинити ризиковані кроки.

Нашим успіхом стало налагодження близьких стосунків із Вільнюсом і співпраця з Україною в миротворчих місіях, а також в операції в Іраку. Поширюваній пропаганді про начебто невиліковну алергію поляків на все, що російське, ми могли протиставити дружні відносини з іншими постсовєцькими державами й ефективно підкреслювати, що Схід – це не тільки Москва.



III

Рахунок за східну політику ІІІ РП нам довелося заплатити лише після помаранчевої революції. Проте заборона польського імпорту м’яса, блюзнірські танці навколо справи Катині чи применшення ролі Польщі під час відзначення 60-ліття закінчення ІІ Світової війни – це небагато, якщо врахувати потужну закоріненість у російській свідомості того, що Польща є самостійним суб’єктом на європейській арені.

Кремль звинувачував Варшаву в історичному ревізіонізмі, снуванні змови проти Росії та віддану прив’язаність до Вашингтона. Еліти влади в Росії, втім, не могли не зауважити, що участь Польщі у вирішення української кризи засновувалася не на імперіалістичних ресентиментах, а на силі впливу європейських вартостей і тій підтримці, яку для своєї місії президент Кваснєвський здобув у всій ЄУ.

Росія побачила, куди веде її політика в "близькому зарубіжжі", і зрозуміла, що подібна політика може призвести до подібних наслідків у власному домі. Якщо на захист власного вибору на вулиці вийшли сотні тисяч осіб у "дорогій усім росіянам братській Україні", то можуть вийти також у Москві й Санки-Петербурзі. Оскільки "м’яка сила" Європи зачарувала мільйони українців, то може зачарувати й громадян Росії. Також їм може сподобатися – замість "керованої" чи "суверенної" демократії – демократія без прикметників.



IV

Проте не йдеться тут про долю режиму Путіна. Цей режим раніше чи пізніше впаде, як усяка автократія. Ангажуючись без решти в український вибір, Росія сама собі влаштувала екзамен з власних політичних можливостей. І цей з тріском провалила його – за власним бажанням, на здивування світу.

На київському Майдані Європа достоту опинилася біля воріт Росії. Адже Київ – "матір городів руських". І вона може вже не відступити.

Сьогодні Росія мусить всерйоз задуматися, ким вона хоче бути поруч із Унією, коли кордон із нею пролягатиме не лише у Калінінградській області, але й в Україні. Автократією, яка використовує кон’юнктуру на нафту й газ, граючи на національному егоїзмі унійних держав, – чи може демократичним партнером? Олігархічним скансеном, який залежить від цін на палива й озброєним атомною зброєю, – чи може стратегічним союзником, із перспективою членства в ЄУ?

Дійсною ставкою в грі, в яку Польща заграла восени 2004 р., було підтвердження шансів на демократичний розвиток не тільки України, але й Росії, Білорусі та інших членів СНД. Без скандалів, месіанських хрестових походів і антиросійських фобій. В інтересах Польщі та Європи. Ґедройць і Мєрошевський були б задоволені метою, яку поставила перед собою польська політика, і наслідками, яких вона досягла. Все на користь братів українців і нічого проти братів москалів.



V

Помарачева революція вирішила фундаментальну для геополітики на терені колишнього СССР проблему – можливість існування незалежної української держави. Від грудня 2004 р. політичним питанням є не те, чи здатні українці до незалежності, але: що вони захочуть із нею зробити?

Мєрошевський писав: "Якщо для спрощення простір, який охоплює Україну, Литву та Білорусь, ми позначимо літерами УЛБ, то варто констатувати, що в минулому – а почасти й сьогодні – простір УЛБ був чимось більш ніж «кісткою незгоди» між Польщею та Росією". Він "зумовлював форму польсько-російських відносин, прирікаючи нас або на імперіалізм, або на сателітство".

Сьогодні проблеми сателітства вже не існує. Зник також простір УЛБ як ціле і геополітична проблема. Натомість з’явилося нове скорочення – ГУАМ, або: Грузія – Україна – Азербайджан – Молдова. Як виклик, а також геополітична реальність, альтернативний шлях поставок енергетичної сировини до Європи, а також напрямок розширення на Схід європейської моделі розвитку й системи вартостей.

Від проблем, пов’язаних із цим простором, європейська політика нікуди не втекла, попри те, що деякі скептики твердять, що це проект, вигаданий імперіалістичною Америкою.



VI

Питання про ставлення інших держав до української свободи скероване головним чином до Польщі. І не лише з огляду на моральні зобов’язання, які президент Кваснєвський та інші політики прийняли на київському Майдані.

Завдяки бравурній "київській кампанії" Польща здобула величезне "вікно можливостей" – насамперед у східній політиці, але важливе також для західного напрямку. Польща грає за власне місце в унійному "концерті". Її козирем є розміри, динаміка економіки та молодість і освіченість населення. А також географічне розташування. Без активної участі Варшави годі побудувати жоден східний вимір політики ЄУ.

Польща не хоче бути фронтовою державою, яка захищає дедалі щільніші рубежі європейської зони добробуту від перетікання тисяч нелегальних емігрантів, торгівлі наркотиками й контрабанди живого товару. Проте Польща стане фронтовою державою після розміщення на своїй території американської системи ПРО. Вступ України та Грузії до складу НАТО, а в перспективі до ЄУ суттєво зменшили б пов’язані з цим клопоти.



VII

У стосунках між Польщею та Росією відсутні об’єктивні передумови для напруженості, а тим більше ворожості. Варшава погодилася, що єдиною честолюбною метою, яку вона може перед собою поставити, є отримання статусу лідера в регіоні. Не гегемона, а лідера, який мусить терпляче переконувати партнерів у своїх аргументах і давати приклад, а не розпускати пір’я, яке пасує нам, як курці павичевий хвіст.

Росія не загрожує Польщі безпосередньо – вона не готує вторгнення, не втручається у внутрішні справи і не закручує краник із газом. Щоправда, вона гучно гримить, наче перенацілить ракети із ядерними головками на польські цілі після розміщення системи ПРО, але ці втрати поляки враховують у обчисленні ризиків.

Росія загрожує Польщі тим, що для неї самої є найбільшою небезпекою, – політичним неврозом після падіння імперії, в якому вона звинувачує усіх навколо, окрім себе самої. І не виявляє жодного бажання будь-коли вийти з цього стану. Натомість вона палає спрагою реваншу.

Польща має реальні причини казати, що побоюється повернення російського імперіалізму. Не так з огляду на загрозу собі, як насамперед на загрозу для інших.



VIII

Основоположною проблемою польської східної політики є сьогодні її позиція шпагату між псевдореалізмом ЗіС і президента Леха Качинського і браком визначеності уряду ГП.

ЗіС-івський реалізм скроєний за лекалами американських неоконсерваторів – з їхнім культом голої сили, цинічною грою на суспільних емоціях, презирством до компромісів і жорсткими принципами в Realpolitik у зовнішніх відносинах. Він означає союз зі США без огляду на Європу чи навіть в опозиції до неї.

Він також означає історичні ресентименти. Росія завжди мусить бути ворогом, оскільки ніколи не може бути партнером. Німеччина не варта довіри, оскільки є ревізіоністською і мріє про воскресіння Рапальської системи 1922 р., коли на шкоду Польщі домовилася з совєцькою Росією.

Союз із Америкою дає польським прихильникам Realpolitik оманливе відчуття сили і начебто щільно пасує до концепції "Kultury". Але Ґедройць чудово знав, що безпека Польщі та її можливості в східній політиці залежать від вирішення німецької проблеми шляхом якомога тіснішого зв’язку Німеччини з інтегрованою Європою.

Без порозуміння Варшави з Берліном годі проводити жодну притомну східну політику. Німеччина мусить знати, що вона отримує в обмін за інвестиції в подальше розширення ЄУ на Схід, бо на що сподівається Польща – відомо. Страшилкою для німців не може бути пошук стратегічного союзу з Францією, блокування Північного газогону чи сподівання на тиск Вашингтона. Під час нещодавнього самміту НАТО в Бухаресті американці не чинили тиску. Вони вирішили, що отримання згоди Росії на розміщання елементів системи ПРО в Чехії та Польщі, важливіше, аніж прочинення для Києва та Тбілісі дверей в Унію.

Звідси уже небезпечно близько до ситуації, коли польському президентові не залишиться нічого іншого, як тільки повторити слова Пілсудського, сказані інтернованим воякам Армії Української Народної Республіки після укладення миру з Росією в 1921 р.: "Прошу вас, панове, вибачити мене. Я вас дуже прошу вибачити мене". До цього близько, би виступ Леха Качинського в Тбілісі був лише порожньою політичною риторикою.



IX

Мєрошевський писав: "Чим впливовішим буде польський посол у вільному Києві – тим впливовішим буде польський посол у Москві". Приймаючи Дональда Туска у Кремлі, росіяни хотіли осягнути протилежної функції. Польського прем’єра приймали після семирічної перерви переважно для зменшення коштів, які Росія почала платити в Європі за заморожування стосунків із Варшавою. Йшлося також про те, щоб заохотити новий польський уряд зайняти більш "прагматичну" позицію щодо України та Грузії.

Випробування закінчилося із посереднім успіхом. У графу "дебет" росіяни змогли записати, що уряд ГП-ПСП вже не так "тепло" ставиться до Києва, як попередні команди. На нещодавньому енергетичному самміті в Києві, де обговорювали проект завершення нафтогону Одеса – Броди – Ґданськ, не було представника нашого уряду. Так, наче ця справа була винятковою ініціативою президента, а не польської держави. Були також торпедовані плани зустрічі польських воєвод і українських губернаторів з нагоди економічного самміту під патронатом президентів. Співпраця урядових структур у приготуванні до Євро-2012 також могла б бути кращою.

У графі "кредит" росіяни змогли записати заангажованість міністра Сікорського [Radosław Sikorski] під час самміту в Бухаресті на користь впровадження запису про перспективу вступу Києва й Тбілісі до НАТО, його виїзд разом із кількома іншими унійними міністрами до Тбілісі, а також підготовку разом зі Швецією програми "Східного Партнерства" ЄУ і отримання для неї підтримки в усій Унії.

Проблемою східної політики уряду Туска є не брак ініціативи, а надмірна неоднозначність в діях. Інша, аніж у ЗіС і президента Качинського, політика дала швидкий і зримий результат, бо мало не увесь світ мав уже досить їхньої закордонної політики. Та цього мало.

Стратегія "Панові Богу свічку і чортову огарок" можна мало досягти, коли вирішується доля прозахідного курсу України та Грузії. Тестом на успішність уряду ГП у східній політиці стане спроба переконати Німеччину, щоб вона підтримала MAP (План заходів для отримання членства у НАТО) для Грузії та України під час грудневої зустрічі міністрів закордонних справ Унії.



X

У східній політиці Польща може обрати різні опції. Якщо вона захоче мати добрі стосунки з Москвою – вона їх матиме. Захоче підтримувати прозахідний курс України, Грузії та Молдови – вона може бути певною у вдячності цих держав. Захоче, щоб із нею рахувалися в Унії як із творцем східного виміру її політики – всі на це чекають. Захоче взаємодіяти з Америкою у втіленні її концепції – американські політики знають, що варто прислухатися до того, що про Східну Європу їм кажуть польські лідери.

Польща може мати відчуття сили й реалізованості після катастроф другої половини XX століття. Час працює на нашу користь, а не Росії. Над нами не нависає загроза краху штучно накрученої кон’юнктури на енергетичну сировину, демографічна катастрофа, вибух сепаратизму й етнічних конфліктів, чи дедалі відчутніше дихання великого Китаю. Ми не мусимо спинатися на котурни, щоб довести собі й світові міру величі.

Ми не мусимо йти слідом за президентом Путіном, який у Бухаресті сумнівався, чи така держава як Україна взагалі існує. Навіщо, питав він, Союз повинен включати у своє коло когось, хто в серйозній міжнародній політиці не виступає як повноправний суб’єкт?

Ми не мусимо злоститися на жодну державу й націю. У нас є комфорт ведення політики без комплексів і без пошуку ворогів. Ми можемо бути терплячими в досягненні мети і виважувати ресурси для досягнення намірів. Досягати мети без надутості й пихатості. Здобути багато союзників, не здобуваючи надто багато ворогів.

Умовою використання цих можливостей є зрілість публічних дебатів і рішень політиків. Необхідною умовою є виведення зовнішньої політики поза обставини поточної боротьби і повернення до консенсусу навколо її головних принципів. Президент і уряд, діючи разом, зможуть більше. Адже кожен із них спеціалізується на дещо іншому відтинку. Мірою їх зрілості стане те, чи зуміють вони перекувати це у польський козир, а не наступний привід для нервових суперечок.



Переклав Андрій Павлишин

Mirosław Czech , Gazeta Wyborcza