Третє око

Я то відкручував, то закручував її, а вона відповідала вибухами бульок із дна, де їх перед тим немовби і не було... Так і людині, коли думок ніби нема, а життя почне то прикручувати, то відкручувати, то, аж геть наглухо, закручувати кисень - то мислі з'являються.

Гм...

Хіба думки - вуглекислий газ, як у мінеральній воді?

Вони з'являються при перекриванні кисню?

Знаєте, я точно не знаю. Але це, мабуть, так.

Провідник хоче перекрити мені кисень запитанням:

- Чи берете ви постіль за шість гривень?

Він молодий, пітний і переконаний, що я скажу: "Ні".

- Так, - говорю я.

Перекривання кисню не відбувається. Думок у моїй голові немає Поїзд коливається, тягне на сон. А щоб не заснути - я їм сметану "Президент".

Таке "президентське" правління подобається всьому моєму організму, поки я не перекриваю кисень собі згадкою, що пластмасова ємкість "Президента", яка хутко спорожніла, коштує 3,30 у вітчизняних умовних одиницях, які просто так до мене не повернуться, а лише в результаті праці, що занадто вперто хоче зробити з мене людину, і забуває в своєму благому пориві про свою низьку оплачуваність.

А хіба я хто?..

Навіщо ця дурна самокритичність?

Менше сметани треба їсти - дурне в голову не буде лізти.

А то ж лізе, як та муха в сарафані та зовсім гола до Єсеніна!

Хороший був хлопець, хоч пив, і цим сплачував податки за насолоду від спілкування з музою.

А смерть, як податковий міліціонер, поглядала на нього, аби не забував платити.

Хай не ображається ніхто, але такий податковий міліціонер загалом-то зайвий.

Як і зайві такі податки!

Біблійні заповіді дають кисень. А чому ж тоді мурують церкви, які треба весь час провітрювати, бо від злої людської думки комусь у них може стати погано?

Від цих же помислів, сконденсованих у незримі хмари, стрясають планету землетруси, мочать повені, сунуться гори і забирають під себе будинки!

Я дивлюсь у купе на чисту воду в пляшці, де вже нема вуглекислого газу.

Там - одні заповіді.

Я їх п'ю.

Їх небагато, але тим не менше - досить.

Я стаю багатим. Мені вже не хочеться душити інших людей.

Лише це моє чуття всередині кинуло в мрійливий лагідний стан групу чоловіків із Батьова, які когось батькували, а зараз, напевно, згадали маму.

Якби ж я навіть не вголос, а внутрішньо, почав зразу ж у відповідь матюкати їх - спокою би не сталося.

То чому ми всі разом ненавидимо це життя. Воно таке хороше - на полях і в лісах різні рослини, чесні звірята, маленько голодні лісники. А начальники ("верхи") не виправляються лише тому, що люди ("низи") на них сердяться.

Коли би вони всі разом перестали сердитись, ці "низи", і говорили щиро й тепло, без самурайського прикидання:

- Дякуємо вам, Петре Петровичу, за вашу доброту і ласку! І вам, Юрію Шандоровичу, теж!

Не бійся, вони би зразу віддали все накрадене за таку, здавалось би, дрібницю - чесне ім'я.

Воно найдорожче, бо дає здоров'я і благобут усьому дереву твого родоводу.

А ми по-браконьєрськи рубаємо дерева в рідних, як своя родина, Карпатах і досі не розуміємо, що цим рубаємо древо своє - вбиваємо ненароджених онуків, правнуків і праправнуків.

Їх не буде не Землі, бо Бог не дасть снаги до розширення імені агресивної "електростанції" - чоловіка чи жінки, котрі вбивають, заради зайвини дорогої сметани "Президент", у собі Президента, який міг би вершити, вже зараз (!), долю свого краю. А коли не тепер - то завтра може не вийти.

Є тільки "зараз"!

І Земля - одне велике "зараз".

А різні зарази на ній - тільки пародії на Істину, що міститься в тих же Біблійних заповідях.

Поверніться до них і провітріть назавжди - заради гарного "зараз" - Карпати від зарази. Вони, в сенсі чистоти, можуть, без жодного дозволу від чиновників, бути автономними. Бо той одночасний виплюск добра і любові зробить усю Україну і наших бандитів із закордонного прикордоння такими добрими, що "впадуть" на нас манною небесною такі високі урожаї та любов Неба, що диво. Вони піднімуться буквально з "нічого" нашою любов'ю. Як, утім, і опустяться в "ніщо" повеневою дикістю.

За усвідомленого культивування нашим земним добром небесної любові наркотичні фінансові ін'єкції Заходу стануть нарешті тим, чим і є - заходом за горизонт національного менталітету найменшої гордості нашої за себе та дітей і внуків своїх.

Мукачівський замок гордо дивився на мене. Як же йому пощастило, що він - не людина!

Йому гордість дала бажане - відреставрували самі, без колінопреклоніння з його боку перед суєтною владою.

Точнісінько так, якщо будемо гордими, зробить із нами Бог.

...У доброчесному Козятині на Вінниччині ніби бомбардування пройшло. Навіси царського часу над платформами згнили - їх зняли. Демократичних же не поставили натомість.

Викладено на стіні з цегли - "Залъ третьего класса". Це мовби про нинішню Україну.

У чисельних буфетах, крім київського пива, така войовнича колоніальщина, що аж соромно. Хворобливого вигляду дядько, сам бачив, преспокійно купив такий страшний пиріжок, що я вжахнувся. Мало того - він його жадібно з'їв. Через годину я бачив його на платформі. Він був ще живий.

У відносинах між людьми - відносна любов. Тільки варені яцйя в буфеті безнадійно чекали, що хтось їх купить за 50 копійок штука. Від образи на людську нечуйність буфетна вивіска войовничо гаркала великими літерами:

"Буфет грошей не міняє!!!"

Чи на дрібніші, чи на валюту - не зрозуміло, але - не підходь.

В кіоску на колесах розпливчасті літери на папірці в клітинку обіцяють каву.

- Дайте!

- Для цього треба чайник ставити.

- Пробачте.

Двоє обтертих життям чоловіків заговорюють з продавщицею про любов і тонкощі сучасного (інтимного, а не політичного) сексу. Вона їм зразу подає каву. Мабуть, зігріла її енергетикою живого єства, яке ніяк не дочекається на цьому вокзалі своєї другої половини, аби її половинити.

Та я, за другим заходом, у неї любові не прошу. Хай користується такою, яку пропонують.

Станція Ржевуська, де колись владарювала остання дружина французького кавомана Бальзака - графиня Евеліна, а зараз графлять простір надвоє залізничні рейки.

Мене чекає Руслан. Він кучерявий, як сливові дерева на городах біля мовчазних пришелепуватих осель.

За кордоном Руслан розповідав чеському німцеві, що у вінницькому їхньому присілку людям виплатили пенсії... могильними плитами. Наші дуже зраділи ("Хоч щось!"), а німець аж перелякався. Дід, його батько, дурив німця в окупацію по-іншому. Ловив великих жаб та й ножицями відрізав їм стегна і смажив для їжі. Батько думав, що той дурний, бо за це давав цілий скарб - пачку сигарет, а німець думав, що хлопець дурний, бо задешево жаб ловить.

А загалом вони любили один одного, хоч і вирувала війна.

Люди на Ржевуській, очевидно, святі! Місцевий єврей - директор заготконтори Рохман - розкрав усе, відправив свою рідню в США. Нарешті щось запідозрив і місцевий КДБ. "Упав" на хвіст Рохману, але сердега помер. Народ бучно відгуляв на його поминках, а КДБ не втихав: по якомусь часі вирішив розкопати могилу. Люди плакали від такої наруги, але комітетчики викопали труну з... двома кисневими подушками.

Так цей чоловік любив навіть своїх гонителів, що і їм дав подихати вільним заокеанським повітрям!

Із Ржевуської, напевно, і почалася перебудова - всім захотілося щирого рохманівського кисню.

Мама Руслана регулярно ходить до адвентистів сьомого дня.

Після сірого щоденного життя порив до нового в неї настільки фантастичний, що я плетуся за нею. У пакеті поскрипують яблука.

- Ношу поїсти на перерві для всіх, - пояснює.

- Всі по черзі носять?

- Ні, в мене просто яблука ростуть.

- А інші в гуртожитку проживають?

- Ні. В хатах.

- Яблуні біля них не ростуть?

- Ростуть, але ношу тільки я. Я усіх люблю.

"Все, крім її любові, це чужі проблеми", - подумав я.

У залі висить на стіні обрамований плакат із словами Іоанового послання: "Приходящих ко мне не изгоню вон".

Виконуючий обов'язки відсутнього буковинського проповідника проголошує:

- Бога почнемо славити піснею №167 "В день субботнего покоя"!

Затим зачитують місіонерські новини з південно-африканського місіонерського дивізіону. Як із щасливої казки звучить під солодкі усмішки змучених жінок із залізними зубами:

- Я вирішила вийти заміж за бідного пастора!

Квітував коротким щастям цей адвентистський острівець людяності й блаженства серед незрозумілого невлаштованого соціального моря навкруг. Він нагадував човен Мазая для потопаючих зайців. У бабок і кількох вузлуватих чоловіків свій Мазай - Ісус, і вони раді його приватизації. Може, треба вертатися додому - мене тут лише трішки. Коли довіришся Богу - то люди, втім, і так скрізь чекатимуть, а не лише там, куди потрібно ходити в призначені дні.

Прийшла бабуся. Біла, худа і дуже щаслива. На сусідній станції її не взяло п'ятдесят машин, поки вона не попросила Бога: "Змилуйся, я ж запізнюся на збори". Спинився кавказець на іномарці. Все лице - волоссям заросле.

- Язичник, а став. Бог заставив! А своїх і чорт не примусить! - торжествувала старенька, а всі обережно підсміювалися й собі в унісон.

У чистенькому будиночку все, як у Бога за пазухою. Тільки одна мука - сусідка, котра вперто не дає проявити до себе любовi. Коли вона була молода, в неї неухильно валилась хата, як нині Україна. До кого вона тільки не волала про допомогу. Та чоло її постійно розбивалось об стіни. Будинок нарешті розпався, а їй удалось вискочити. І тоді жіночка вперлась - і жодного начальника, а потім і кожного взагалі, в двір не пускала. Коли комусь українського начальника не треба, він починає тривожитись і нав'язувати себе... Та ніхто не зміг прорватися до її землянки, покритої рудою бляхою і оточеної окопами. Тим більше, що всі бездомні собаки відчули її своїм людським депутатом і згуртувались, усвідомивши свій вибір, довкола неї. Чужого ж вони були ладні розірвати! А альтернативна жінка виходила з землянки, вилазила, як на броньовик, на ящик і говорила депутатам, адвентистам, чиновникам:

- І не пробуйте будувати мені хату, коли мої груди повисли, як українські закони, коли мова йде про їх виконання! Геть!

Потім поверталася тилом, задирала спідницю і всі, хто мав очі, бачили сушений плід абрикоса.

...Кругом - і по асфальті, і на доріжках - повзали рябі колорадські жуки. Гуманітарна допомога Америки нашій Україні.

Та Руслан говорить:

- Скоріше хай Америка захопить Україну! Тоді почнеться справжня демократія!

- Ліпше би німці, - заперечую. - Вони більш глибокі.

- НІмці побояться, бо наші раз-два зі своїм нахабством - повиграють вибори в рейхстаг, і там розпочнуться нескінченні засідання Верховної Ради.

Далі Руслан розмірковує більш абстрактно, що біда людства в тому, що в його представників поступово заросло третє око, призначене для отримання інформації зі Всесвіту.

- То ще нічого! - радію я.

- Як?! - гнівається він.

- А так! Подивись, у деяких земляків уже заростає друге. І навіть перше. У тій же Верховній телевізор показує чоловіка, а очей... нема. Запливли!

...По землі з рясними колорадськими жуками пробігає тінь. То відобразилася хмарина або нагадала про себе душа Евеліни Ганської-Ржевуської.

У потилиці засвербіло.

Я зразу зрозумів - то відкривалося третє око. Василь Зубач