Новий Соломон або буря у склянці води
27 апреля 2024 суббота
02.04.2013 (16:46)
Відвідавши свій рідний край, під час нетривалого відрядження до України, у черговий раз стала свідком свавілля й несправедливості. Нині стало модно поливати брудом владу, але, почути про витівки почесних і шанованих у місті очільників єврейської релігійної громади Запоріжжя я жодним чином не очікувала…
Відомо, що у 1994 році в Запоріжжі була заснована іудейська релігійна община «Яхад», яка славна багатьма достойними шани справами, бо на час її створення, вона була єдиним центром, що об’єднував усіх євреїв області. Всі ці роки беззмінним головою організації був Борис Львович Естеркін.
Якщо уважно переглянути запорізьку місцеву періодику за останні двадцять років, ми не знайдемо жодного поганого слова про Бориса Львовича, адже без його особистої участі не відбулося жодної важливої події у єврейській громаді. Це й грунтовна реконструкція будівлі синагоги в центрі міста, і створення єврейської школи, і проведення традиційних наукових єврейських читань тощо.
На перший погляд, складається оманливе враження про абсолютну ідилію та безхмарне життя єврейської громади. Проте, зі слів моїх близьких, виявляється, що, як колись казав класик: «не все то золото, що блищить».
Не можна відкинути, або не шанувати реальний внесок пана Естеркіна в розвиток запорізького єврейства, але мабуть настільки тривале перебування на чолі потужної громади, саме по собі, викриває навіть у нормальній людині недостойні наслідування риси і якості, змінює почуття відповідальності за свою справу, деспотизмом, вседозволеністю од безкарності.
Можливо, все було б добре, якби не оці необмежені повноваження Бориса Львовича, його емоційне небажання ділитися владою, радитися з іншими членами громади, адже колегіальне прийняття рішень та проведення виборів до керівних органів організації не тільки норма для сучасної європейської громадської організації, але й закладені у її статуті. При цьому проведення загальних зборів общини передбачено в обов’язковому порядку не рідше за раз на шість років.
А з моменту заснування організації пан Естеркін проведення жодних зборів не ініціював, напевно вважаючи, що керує мудро і справедливо, як давній цар Соломон. Може тому Борис Львович, намагаючись утримати своє виключне становище, і не приймав інших співгромадян в члени общини «Яхад», як це також регламентовано статутом, не фіксував членство в общині в протоколах засідань Правління.
Ймовірно, що не через особисту необізнаність у казуїстиці українських законів він не надавав у Запорізьку областну держадміністрацію необхідні оригінали документів громади для реєстрації змін і доповнень до її статуту, навмисно блокуючи будь-яку ініціативу членів общини, які наполягали на проведенні загальних зборів для вирішення важливих питань.
Звичайно ж, узурпована паном Естеркіним влада не могла всі ці роки залишатися без уваги інших членів єврейської громади Запоріжжя, неодноразово стаючи джерелом непримиренних конфліктів з рабином Нохумом Ерентроєм, Валерієм Сірицьким та ін.
Як виявилось, будь-яка ініціатива з їх боку придушувалась в зародку, та виставлялась у місцевих ЗМІ, відомих дружбою з паном Естеркіним, в негативному світлі. Крім того, в області всім відомий журналістський талант Бориса Львовича, ще з часів його студентства.
Так, недавно з’явилися прилюдні заяви Естеркіна на адресу рабина: «Якщо пан Ерентрой хоче працювати в місті, він повинен переглянути своє ставлення до людей, змінити свій малюнок поведінки й трудитись у відведених йому законом рамках…» При цьому самому працювати за законом Борису Львовичу чомусь надзвичайно не вигідно. Зокрема, він відверто нехтував попередження від місцевих органів влади про необхідність дотримання статутних вимог. Не дивно, що у лютому 2004 року ініціативна група членів общини «Яхад» і ряд членів правління провела загальні збори, на яких був обраний новий склад правління і голова, а також ухвалені зміни й доповнення до статуту. Проте, в їх реєстрації було відмовлено, адже в період з 1994 по 2004 рр. Борис Львович не фіксував членство в Общині, не збирав відомостей про кількість її членів, тому і праціникам юстиції не представилося можливим встановити легітимність загальних зборів.
Судова суперечка тривала протягом 3 років у Жовтневому районному суді м. Запоріжжя і Апеляційному суді Запорізької області.
В решті решт у квітні 2008 року община «Яхад» повторно провела загальні збори, на яких прийняла зміни і доповнення до Статуту, обрала новий склад Правління і Ревізійної комісії та виключила з членів Естеркіна Бориса Львовича, зобов’язавши останнього передати новому складу Правління печатку, штамп, реєстраційні і статутні документи, а також документи про фінансово-господарську діяльність організації.
Минуло п’ять років і нічого не змінилося! Борис Львович нехтує рішеннями загальних зборів, посилаючись на ухвалу суду нібито на його користь, яка була прийнята на підставі наданих Б.Естеркіним сфальшованих даних щодо кількісного складу членів «Яхаду». Виявилося, що ці списки рясніли так званими «мертвими душами» - померлими, емігрантами, та особами, котрі жодного стосунку не мали до діяльності організації. Дивує, куди ж дивився той суддя, приймаючи неправосудне рішення, та чи перевіряв він надані сторонами документи взагалі?
Цей багаторічний конфлікт з епізодичним загостренням триває й до тепер, ставши черговим свідченням того, що в Україні судові суперечки такого гатунку можуть вирішуватися в космічні терміни – роки!
А якщо зважити, що це є крайнім заходом для вірян громади «Яхад», адже не відповідає їх релігійним переконанням, то бачимо в якому принизливому стані вони опинилися, оскільки працювати потрібно вже сьогодні. Ніхто не знімав з них відповідальності за вирішення поточних потреб громади.
До того ж пан Естеркін намагається втягнути у ці «розборки» представників органів державної влади, місцевого самоврядування, громадсько-етнічних структур, не цураючись погроз на адресу влади звинуватити її в антисемітизмі, якщо вона (тобто влада) не підтримає його позицію і вимоги. Чого лише варта нещодавня витівка Бориса Львовича, коли він мало не силоміць увірвався зі скандалом до запорізького міського голови Олександра Сіна. Останній, щоб приборкати істерію «ошуканого лідера запорізького єврейства» змушений був мало не викликати охорону.
В жодному випадку ця ситуація не красить єврейську громаду Запоріжжя, оскільки ескалація конфлікту негативно впливає не тільки на вірян, але й на всіх, хто їх оточує.
Тому, на завершення, виникає бажання звернутися до шановного пана Естеркіна словами його земляків: «Підіть. Не руйнуйте залишки вашого авторитету. В решті-решт, члени громади можуть запросто зареєструвати нову громаду, завести нову печатку. Це справа техніки, а Вам залишиться роль «весільного генерала». Невже це Вам потрібно?»
Відвідавши свій рідний край, під час нетривалого відрядження до України, у черговий раз стала свідком свавілля й несправедливості. Нині стало модно поливати брудом владу, але, почути про витівки почесних і шанованих у місті очільників єврейської релігійної громади Запоріжжя я жодним чином не очікувала…
Відомо, що у 1994 році в Запоріжжі була заснована іудейська релігійна община «Яхад», яка славна багатьма достойними шани справами, бо на час її створення, вона була єдиним центром, що об’єднував усіх євреїв області. Всі ці роки беззмінним головою організації був Борис Львович Естеркін.
Якщо уважно переглянути запорізьку місцеву періодику за останні двадцять років, ми не знайдемо жодного поганого слова про Бориса Львовича, адже без його особистої участі не відбулося жодної важливої події у єврейській громаді. Це й грунтовна реконструкція будівлі синагоги в центрі міста, і створення єврейської школи, і проведення традиційних наукових єврейських читань тощо.
На перший погляд, складається оманливе враження про абсолютну ідилію та безхмарне життя єврейської громади. Проте, зі слів моїх близьких, виявляється, що, як колись казав класик: «не все то золото, що блищить».
Не можна відкинути, або не шанувати реальний внесок пана Естеркіна в розвиток запорізького єврейства, але мабуть настільки тривале перебування на чолі потужної громади, саме по собі, викриває навіть у нормальній людині недостойні наслідування риси і якості, змінює почуття відповідальності за свою справу, деспотизмом, вседозволеністю од безкарності.
Можливо, все було б добре, якби не оці необмежені повноваження Бориса Львовича, його емоційне небажання ділитися владою, радитися з іншими членами громади, адже колегіальне прийняття рішень та проведення виборів до керівних органів організації не тільки норма для сучасної європейської громадської організації, але й закладені у її статуті. При цьому проведення загальних зборів общини передбачено в обов’язковому порядку не рідше за раз на шість років.
А з моменту заснування організації пан Естеркін проведення жодних зборів не ініціював, напевно вважаючи, що керує мудро і справедливо, як давній цар Соломон. Може тому Борис Львович, намагаючись утримати своє виключне становище, і не приймав інших співгромадян в члени общини «Яхад», як це також регламентовано статутом, не фіксував членство в общині в протоколах засідань Правління.
Ймовірно, що не через особисту необізнаність у казуїстиці українських законів він не надавав у Запорізьку областну держадміністрацію необхідні оригінали документів громади для реєстрації змін і доповнень до її статуту, навмисно блокуючи будь-яку ініціативу членів общини, які наполягали на проведенні загальних зборів для вирішення важливих питань.
Звичайно ж, узурпована паном Естеркіним влада не могла всі ці роки залишатися без уваги інших членів єврейської громади Запоріжжя, неодноразово стаючи джерелом непримиренних конфліктів з рабином Нохумом Ерентроєм, Валерієм Сірицьким та ін.
Як виявилось, будь-яка ініціатива з їх боку придушувалась в зародку, та виставлялась у місцевих ЗМІ, відомих дружбою з паном Естеркіним, в негативному світлі. Крім того, в області всім відомий журналістський талант Бориса Львовича, ще з часів його студентства.
Так, недавно з’явилися прилюдні заяви Естеркіна на адресу рабина: «Якщо пан Ерентрой хоче працювати в місті, він повинен переглянути своє ставлення до людей, змінити свій малюнок поведінки й трудитись у відведених йому законом рамках…» При цьому самому працювати за законом Борису Львовичу чомусь надзвичайно не вигідно. Зокрема, він відверто нехтував попередження від місцевих органів влади про необхідність дотримання статутних вимог. Не дивно, що у лютому 2004 року ініціативна група членів общини «Яхад» і ряд членів правління провела загальні збори, на яких був обраний новий склад правління і голова, а також ухвалені зміни й доповнення до статуту. Проте, в їх реєстрації було відмовлено, адже в період з 1994 по 2004 рр. Борис Львович не фіксував членство в Общині, не збирав відомостей про кількість її членів, тому і праціникам юстиції не представилося можливим встановити легітимність загальних зборів.
Судова суперечка тривала протягом 3 років у Жовтневому районному суді м. Запоріжжя і Апеляційному суді Запорізької області.
В решті решт у квітні 2008 року община «Яхад» повторно провела загальні збори, на яких прийняла зміни і доповнення до Статуту, обрала новий склад Правління і Ревізійної комісії та виключила з членів Естеркіна Бориса Львовича, зобов’язавши останнього передати новому складу Правління печатку, штамп, реєстраційні і статутні документи, а також документи про фінансово-господарську діяльність організації.
Минуло п’ять років і нічого не змінилося! Борис Львович нехтує рішеннями загальних зборів, посилаючись на ухвалу суду нібито на його користь, яка була прийнята на підставі наданих Б.Естеркіним сфальшованих даних щодо кількісного складу членів «Яхаду». Виявилося, що ці списки рясніли так званими «мертвими душами» - померлими, емігрантами, та особами, котрі жодного стосунку не мали до діяльності організації. Дивує, куди ж дивився той суддя, приймаючи неправосудне рішення, та чи перевіряв він надані сторонами документи взагалі?
Цей багаторічний конфлікт з епізодичним загостренням триває й до тепер, ставши черговим свідченням того, що в Україні судові суперечки такого гатунку можуть вирішуватися в космічні терміни – роки!
А якщо зважити, що це є крайнім заходом для вірян громади «Яхад», адже не відповідає їх релігійним переконанням, то бачимо в якому принизливому стані вони опинилися, оскільки працювати потрібно вже сьогодні. Ніхто не знімав з них відповідальності за вирішення поточних потреб громади.
До того ж пан Естеркін намагається втягнути у ці «розборки» представників органів державної влади, місцевого самоврядування, громадсько-етнічних структур, не цураючись погроз на адресу влади звинуватити її в антисемітизмі, якщо вона (тобто влада) не підтримає його позицію і вимоги. Чого лише варта нещодавня витівка Бориса Львовича, коли він мало не силоміць увірвався зі скандалом до запорізького міського голови Олександра Сіна. Останній, щоб приборкати істерію «ошуканого лідера запорізького єврейства» змушений був мало не викликати охорону.
В жодному випадку ця ситуація не красить єврейську громаду Запоріжжя, оскільки ескалація конфлікту негативно впливає не тільки на вірян, але й на всіх, хто їх оточує.
Тому, на завершення, виникає бажання звернутися до шановного пана Естеркіна словами його земляків: «Підіть. Не руйнуйте залишки вашого авторитету. В решті-решт, члени громади можуть запросто зареєструвати нову громаду, завести нову печатку. Це справа техніки, а Вам залишиться роль «весільного генерала». Невже це Вам потрібно?»