ОДА ГРАФОМАНУ або ж ШУХЕР – МАХЕРСТВА ПОЛІТИЧНОГО ЦИГАНА ШАНДОРА ДЮЛОВИЧА ГАВРОША

Про пишучого Гавроша я вперше почув років тому п’ятнадцять від тодішнього начальника обласного управління інформації Івана Івановича Мільчевича, який обурено говорив: - Такого нахабства від молодих я ще не стрічав. Оце до дня журналіста ми підготували рекомендаційний список тих, хто заслуговує відзнаки. Й тут до мого кабінету вривається молодий чоловік, чомусь абсолютно поінформований про наш список, і вимагає тих і тих зі списку викреслити, як таких, що не заслуговують нагороди, а внести туди замість них його прізвище, як найрезонанснішого молодого журналіста… Я одразу навіть не знайшовся що йому сказати… Але згодом погортав його анкету і все зрозумів: Шандор Дюлович Гаврош, циган за національністю, дійсно вже кілька років працює в обласній пресі, підписуючись під своїми примітивними заміточками Олексндер Гаврош, але чимось особливим поки що не зарекомендував себе, хіба що зараз – проявивши свою істинно циганську натуру… Про журналіста циганської національності Шандора Дюловича я вже було й забув, як десь років тому шість-сім в обласній пресі зачали з’являтися досить часті інформації про друкування віршів молодого закарпатського поета Гавроша то в Чехії, то в Сербії… Одначе натрапити на публікації його творів українською мовою і в Україні ніяк не щастило. Раптом - подія: у київському видавництві “Дніпро” вийшла перша збірочка віршів Гавроша “Фалічні знаки”. Мене це дуже здивувало, адже київське видавництво “Дніпро” строго спеціалізується на випускові творів світової та вітчизняної класики, а живі українські письменники – і то не всі ! – мають творчого життя – до поважного ювілею ! – вибрані твори !.. Аж тут – перша збірочка, й одразу у видавництві “Дніпро” ! Я моментально відчув якесь шухер-махерство, тим більше вже в самій назві збірочки була допущена груба помилка: прикметник “фалічні” написано з одним “л”, коли ж іменник фаллос і похідні від нього пишуться з подвоєним “л”. До того ж київське видавництво “Дніпро” відзначається своєю високою грамотністю… Ще й легковажна тематика Гаврошової збірочки ажніяк не пасувала поважному видавництву, ажде закарпатський автор аж надмір примітивно переповідав враження від своїх перших статевих спроб, що й до поезії не мало ажніякого відношення – малограмотне хлоп’яцьке пустослів’я. Усе стало на свої місця, коли мені до рук нарешті потрапила так шалено пропагована, як згодом виявилося – самим автором ! – збірочка, в якій чорним по білому значилося: “Видрукувано у приватній друкарні Романа Повча”… в Ужгороді, й ажніяк не в Києві, до того ж реальним тиражем … п’ятдесят примірників, роздарованих автором кільком потрібним людям, ну й так же кільком бібліотекам… То ж коли Гавроша питали де можна придбати його збірочку, він гордо відповідав: “Уже – ніде, бо – розкупили !” Хоча в продажу оцього дешевого опуса хитромудрого автора й не було. Істинно – циганська метода, про яку й Гаврош писав у своїх “Роздумах над крайовою літературою”: “Письменники видають твори за свої копійки, або за випрошені від спонсорів гроші. Книжки виходять смішними накладами (кілька примірників), і навіть у такій кількості їх важко продати, Вони, в основному, даруються родичам, знайомим чи коллегам !” Здається, в дзеркало дивився Шандор Дюлович – писав про самого себе. До речі, збірка вийшла в той час, коли “вартий нагород” журналіст Гаврош повсюдно в закарпатській пресі аж надмір інтенсивно пропагував як твори, так і “неординарну особистість” письменниці Галини Малик, дуже-дуже “доброї подруги” київського письменника і натоді головного редактора видавництва “Дніпро” Василя Шкляра, який за добру мзду продав Гаврошові наліпку – “лейбл” видавництва “Дніпро” для його першої збірочки… Елементал.., даруйте, елементарно циганське шухер-махерство ! Невдовзі з’являється ще одна збірочка віршів Гавроша “Тіло лучниці”, яка тематично продовжує першу – автор і тут описує свої статеві спроби. Реально усвідомлюючи всю художню нікудишність власних віршованих опусів, Гаврош, наче бронею, зобабіч прикриває їх передмовами та післямовами знаних письменників, і топить свої віршовані спроби у щедро наповнюючих збірки малюнках – навіть не розумієш одразу: це каталоги малярських робіт, спаскуджених істинно дистрофічними коментарями до них, чи такі собі художницько-текстові кентаврики – імпотенти. До того ж, якщо від другої збірочки відняти малюнки, то виявиться, що самих віршованих опусів там залишиться набагато менше, ніж на одну газетну сторіночку…І це вже – циганщина особливого ґатунку ! Уявивши себе письменником, Гаврош прагне нових видань, і знову робить це по-циганськи: бере віршики першої та другої збірочок, складає це сміттячко до купочки, додає кілька нових поправді нікудишніх опусів, і виходить – що ?!.. – нова, вже третя збірочка автора “Дощ з коньяком”, чи то пак – “Коньяк з дощем”, що одне й те ж. А зараз давайте проаналізуємо все найкраще з віршованих опусів Гавроша, якому нестерпно свербить називатися поетом. Ще раз наголошуємо, що провідною темою всіх трьох збірочок є аналіз автором власних статевих спроб. Оскільки основна ознака віршованих опусів Гавроша – кричущий несмак, не називаю їх ні еротичними, ні порнографічними. Отож: підходячи до власної квартири, Гаврош тонко чує “ліжко скрипуче”, і глибоко замислюється: “Хто там у неї ?.. клієнт ?”, і твердо вирішує зачекати поки “не заірже по-легінськи” чомусь невірна йому “шанувальниця гострих вражень”, хоча розуміє, що “вона не може не давати”, оскільки “має двох дітей від різних чоловіків, але не має газди”. А ще вона звикла безсоромно будь-кому казати: “Мій чоловік у від’їзді !”, далі – суцільна лірика: “Я ще ні з кого не знімала штанів”, і – цілковита поезія: “Лезом свого язика ґудзики з мене зрізала” – може все-таки з штанів ?!.. Розлючений автор трьох збірочок вривається до кімнати, в якій і далі нестерпно для нього – бо без нього ! – поскрипує ліжко, і кричить їй:”Ти годуєш мене … яблуком своїх сідниць !” (До речі, якщо яблуком сідниць, то чому - одним ?!..Їх, щонайменше, мало б бути – два !?..). І, бачачи як вона “виблювать хоче сперму”, кричить їй: “До речі, куди ти поділа зі столу сметану ?”… І - нарешті ! - метикуватий Гаврош збагнув, що “білий трикутник інтимний не треба мастити”, бо “в машині кохання зненацька скінчився бензин”. А далі ще поетичніше: “Роздягла й мене. Іронічно усміхнулась: “Тільки секс” (А що ж іще, якщо всі троє роздягнені ?!..). І Гаврош погоджується на цей колективний секс, знаючи, що “Час від часу вона допомагатиме собі руками”, “й понесло, понесло, понесло…” – в цілому на три збірочки, читати які не варто, бо все головне, що вони містять, я переказав вище. Сам Гаврош оцю сперматозоїдну маячню вважає віршами. Хоча ще автор передмови застерігав, що Гаврош “переступив межу стилю і смаку”, і побоюється, що читач “відкладе збірку і більше до неї не повернеться”. Не будучи абсолютним ідіотом, Гаврош розуміє, що нормального ритмічного, римованого вірша “склепати” не здатен, отому й удається до так званого вільного вірша, який у своїй канонічній формі має певні ритміку й музичність, які Гаврошу абсолютно непідсильні. Там же, де Шандор Дюлович пробує щось вичавити строфою і заримувати, воно – бідолашне ! – таке все ходульне, настільки примітивне. Ось вам рими від Гавроша: розливалася – переповнялася, підіймалася – відчинялася, упивалася – віддавалася, коліно – уміло, кохання – давання, даремно – сперму і т.д.., і т.п. З граматикою української мови “нещадний воїтель за Україну” Гаврош теж чомусь не дружить – на кожній сторінці по декілька русизмів, засилля кальок, а відмінювання українських іменників та прикметників для Гавроша темний ліс. Цитую Гавроша, і тут же подаю правильний варіант українською: я – фалосу струмінь… - правильно: фаллосу; в соці липкому… - правильно: в соку; що є моці… - правильно: щосили; виліп з мене… - правильно: виліпи; вичавляй з мене… - правильно: вичавлюй; злякано сплесла в долоні… - правильно: сплеснула; прийняти позу… - правильно: прибрати позу; не надщербай… - правильно: не надщерблюй; перед найбезсоромнішим взором… - правильно: поглядом; сластолюбних конвульсій… - правильно: ласолюбних і т.д.., і т.п. А от віршовані опуси “Вивчаю карту твого тіла”, “Твої перса – сніги Кіліманджаро”, “Брама твого замку”… - плагіат. В цих же збірочках Шандор Дюлович зачинає проявляти зневагу до представників неукраїнської національності. Зокрема, у вірші “Рушив поїзд в дорогу” (уже й не звертаємо уваги на частий у Гавроша зуболомний збіг приголосних: зд в д ) навпроти автора сіла російськомовна “дєвчіна”. Виявилося, що вона має пиріжки “ат мами”. Сама вона була “красіва”, але на душі в неї “таска”, отому Гаврош спочатку з’їв пиріжки “ат мами”, а далі спонукав її до “кахання”, після якого та ”дєвчіна” чомусь дуже невдоволено вичавила з себе: “А-лєк-са”, що в перекладі циганською: Шандор. Глумливе перекривлювання російської мови – за прицілом Гавроша ! – має підняти його рейтинг в очах київських і галицьких шовіністів… Цитовану вище власну “лірику” Гаврош усіма йому доступними методами упродовж кількох років посилено рекламував як “еротичну”, Та варто було католицькому єпископу Мілану Шашіку оголосити конкурс із солідним призовим фондом на поезію, так би мовити, релігійну, коли Гаврош, як завжди – творчо голий, вискочив із свого порнографічного вігваму, поспіхом нап’яв на себе рясу скопця, і запричитав абсолютно антиеротичні тексти… Чи мав циганський пес якусь їстівну кістку від католицького єпископа – історія замовчує. Але, як то кажуть, страшне перо не в гусака – Шандор Дюлович вирішив ощасливити українських діток, виписавши їм як приклади для наслідування, “героїчні” портрети русинських звитяжців. Першою жертвою Гавроша став відомий всьому світові русинський силач із русинського села Білки Іршавського району Іван Фірцак-Кротон. Аби шановний читач не запідозрив мене в упередженості до “журналюги” циганської нацменшини Гавроша, процитую з газети “Новинка” шматочок статті талановитого й порядного журналіста Вячеслава Федченка “Як творяться містифікації”: “…помер цей знаменитий на увесь світ чоловік у 1970 році. Але помер у страшних злиднях. Помер від того, що не дало КДБ йому зробити операцію по заміні пластини з дорогоцінного металу в голові, котру йому поставили лікарі після того, як він одержав травму черепа під час бою, здається, в Америці. А була нелюбов ЦК КПРС до Фірцака-Кротона через те, що він не визнавав себе українцем.Він заявив, що “ЄСЬМ РУСИН” і на увесь світ засудив відторгнення Закарпаття від Чехословаччини . Але пан Гаврош легко зі знаменитого русина зробив українця. Чому б і ні, якщо галицькі вуха спонсорів-видавців те жадають чути.За ваші гроші, як кажуть, який хочеш каприз… Містифікатор виліпив з русина Кротона – українця.” А ще додамо, що цілий ряд фактів, сюжетних ходів Гаврош безсоромно списав з уже нині раритетної книги Антона Копинця “Кротон (Іван Сила)”, випущеної невеликим тиражем ще 1972 року. У черговому прозовому опусі, художньо примітивному й нечитабельному, як і попередній, Гаврош одним махом учинив українцем “тричі славного” русина Пинтю. Тут же додамо, що викладач УжНУ Іван Михайлович Сенько скаржився, що всю фабулу оцього опусу виклав для Гавроша саме він, але Гаврош чомусь “не здогадався” бодай згадати ім’я справжнього автора використаного ним сюжету… Така вже циганська натура Шандора Дюловича. Воістину циганськими методами пробив Гаврош подеяку свою писанину в гумористичні альманахи “Карпатський словоблуд” і ”Карпатський блудослов”: нема нічого жалюгіднішого, аніж спроба графомана фіглювати – од таких фіглів блювати хочеться. Цими публікаціями Гаврош доказав: гумор і сатира явно не графоманський жанр. Певно, бідолашний, це й сам зрозумів, отому й перейшов до публіцистики. А якої ж публіцистики із Закарпаття хочеться шовіністичному Києву і фашистському Львову, як не антирусинської ?! Маючи перед собою приклад трьох літературних яничарів – Мишанича, Чендея, Скунця, які заради здобуття шевченківської премії так обпльовували русинів, що отруйна їх слюна ще й нині не повисихала на їхніх могилах, давно забутих русинським народом. Без роздумування пішов Гаврош протоптаним пішничком.Але якщо Мишанич, Чендей ще щось розумілися на історії краю, менше – Скунць, то бодай якісь знання про рідне в циганській голові Гавроша й не ночували. Та й чи є щось рідне в Шандора Дюловича !?.. На русинську тему Гаврош пише багато, люто, безапеляційно і – безграмотно. Свою так звану публіцистику він зібрав у виданні “Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю”. Багатьом інтерв’юйованим тут силоміць понав’язував свої думки, а з тими, хто на час виходу видання помер, взагалі не церемонився: зокрема, антирусином змалював художника Павла Бедзіра, хоча той завжди – не боячися ні Києва, ні Львова ! – декларував себе істинним русином. Антирусинські думки приписав Гаврош і нашому славетному академіку Василю Німчуку в інтерв’ю, опублікованому в шовіністичній газеті прийшляків “Старий замок-паланок”. Ознайомившися з цим паскудотним опусом, академік заборонив публікувати його у вищезгаданому виданні Шандора Дюловича. Дивися продовження -ДРУГУ ЧАСТИНУ СТАТТІ ! - нижче !