В Ужгороді мешкає нащадок московських князів Голіциних

На початку XX століття мільйони їх покидали більшовицьку Росію, ховаючись від всюдисущної руки «пролетарського правосуддя». Тисячі російських дворянських родин знайшли притулок за кордоном. У Будапешті оселився представник одного з найвідоміших російських дворянських родів — князь Петро Голіцин, дід нашого сьогоднішнього співрозмовника, якого назвали в його честь. Згодом, доля привела Голіциних до Ужгорода, де вони живуть і нині.

Герб князів Голіциних.

Сьогодні Петро Голіцин займається виставковою діяльністю. Він один із засновників відомої на Закарпатті виставки «Тур’євроцентр». Однак бідкається, що не вистачає часу на інші суспільно-корисні справи. Він не забуває свого минулого, більше того, продовжує дворянські традиції і береже історію роду, володіє поважним титулом —князь. «Дворянство — не привілей, а обов’язок», — повторює він. І намагається цьому слідувати…



"Я Є ХРЕЩЕНИМ БАТЬКОМ "ГОЛІЦИНСЬКИХ ВИН"



— Петре Олексійовичу, як Голіцини потрапили на Закарпаття?



— Голіцини – один із найстаріших та найбільших російських родів. Я належу до лінії Муравлиних-Голіциних. Мій дід, Петро Дмитрович Муравлін-Голіцин у 1920 році емігрував із Санки Петербурга і мій батько народився вже у Будапешті в 1923 році. Так Голіцини потрапили на угорську землю. Після війни, у 1951 році, мого батька а зрозуміло, що він воював на боці угорської армії, НКВС викрав мого батька із Берліна і відправ в сибірські табори. У 1954 році, після смерті Сталіна, заднім числом було ліквідовано 58-му статтю КС СРСР, згідно якої потомки дворянських сімей підлягали ліквідації і батька реабілітували, як несправедливо засудженого. Однак, виїхати назад до Німеччини або Угорщини йому не дозволили, натомість запропонували конкретні міста на території Радянського Союзу, де звільнені могли поселитися. Був серед них і Ужгород. От батько і вибрав найзахіднішу точку, мовляв, звідси буде легше перебратися на Захід. Тут він познайомився з моєю мамою, одружився і в 1958 році народився я.



— У дитинстві Ви відчували, що належите до дворянського роду? Коли усвідомили, що є потомком російських князів?



— Напевно, із самого народження відчувалось. З маленького віку я повинен був знати родовід і ще багато інших речей, якими повинен володіти дворянин. Однак найбільше відчувалося негативне ставлення до таких як я з боку радянського суспільства та влади. Батько повинен був щомісяця з’являтися в міліції і демонструвати, що він тут і нікуди не втік. Не дай Бог було сказати зайве слово. З дитинства мене привчили не вступати в політичні дискусії. Неодноразово, коли в нас вдома були гості ми чули шарудіння під вікном, бачимо – людина в формі втікає — значить відправили дільничного подивитися, хто це там до Голіциних в гості прийшов. Щоправда, згодом ця ситуація набрала досить цікавого звороту, коли мене, школяра, почали всюди висувати – у міські штаби комсомолу та прапороносців шкіл, я брав участь у міжнародних зустрічах школярів, витупав на телебаченні тощо. Я завжди вважав, що зіграло роль виховання, яким я відрізнявся по між інших, однак на початку 90-х я мав розмову із одним із чинів закарпатських спецслужб. Питаюся в нього, як так сталося? Він каже: «Знаєш, Петро, твоя сім’я була під таким контролем, ми настільки все знали про вас, що цілком спокійно могли тебе пускати на ці заходи. Були люди, які знали кожен твій крок. А тим паче існувала тенденція, що таких дітей як ти потрібно було перевиховувати в комуністичному дусі».



— Сьогодні Голіцини підтримують зв’язки між собою?



— Як це не дивно, але ні. Та це характерно для більшості родин. Ми знаємо один про одного і все. Пройшло багато часу і, крім того, що у нас спільне прізвище, інших родинних зв’язків немає. Я налагодив був контакти з Андрієм Голіциним – донедавна очільником Московських дворянських зборів. Однак він попросив організувати на Закарпатті відділ Московських дворянських зборів. І це на Габсбургзькій території! Я відповів, що не маю морального права такого робити. Він страшно образився і перервав контакти.

Донедавна я підтримував зв’язки з княгинею Гонті, яка, на жаль, померла минулого року. Вона була внучкою Льва Голіцина – відомого винороба, досягнення якого в цій галузі широко відомі.



— Маєте на увазі відомі «Голіцинські вина»?



— До слова, «Голіцинські вина», які продаються нині, більше мають відношення до мене. Я був хрещеним батьком цього вина і є власником однойменної торговельної марки. Щоправда, нині веду судову тяганину з виробниками, які не виконують свої зобов’язання.



— Який у Вас титул?



— А що таке нині титул? Перш за все він передається спадково. Сьогодні ж в Україні з цим повний хаос, оскільки різноманітні самозванці, нібито дворяни, прізвищ яких ви не знайдете в жодному гербовнику чи дворянських записах, проголошують себе князями і навіть роздають титули, забуваючи, а точніше просто не знаючи того, що навіть справжній, спадковий князь не має права цього робити. Титул може дарувати лише монарх у монархії. У нас її немає, то про який титул можна говорити? Мій титул визнаний у багатьох європейських країнах, однак навіть він до України немає жодного відношення.

Нещодавно в мене відбулася дуже цікава бесіда з таким собі паном, який проголосив себе Великим Князем України і всієї Русі. Він запропонував мені дворянський титул. Я йому кажу, що мені його титулу не потрібно, у мене є свій –

Богом даний. На що він: «Такий титул не визнається. Визнається лише той, який я даю». (Сміється – Авт.).



— Наскільки мені відомо ви – князь?



— Так.



"МЕНЕ ПОСВЯТИЛИ В ЛИЦАРСЬКИЙ "ОРДЕН ДРАКОНА"



— Підтримуєте зв’язки із зарубіжними дворянськими родинами?



— Мені довелося чимало їздити по світу і спілкуватися з багатьма людьми. Оскільки батько народився в Угорщині, то я автоматично вважаюся членом Угорських дворянських зборів. До речі, саме угорці зібрали всі необхідні документи про мене, адже через зрозумілі причини, їх у мене не було. Згодом мене посвятили в Угорський королівський лицарський «Орден Дракона». Спадкоємець німецького престолу Август фон Хогенштауфен прислав лист, в якому він визнає мій рід Муравліних-Голіциних і мене як нащадка Петра Голіцина, князем. Подібні документи прийшли і з Англії та Іспанії, а тому їх повинні визнати всі, оскільки це монархічні країни.

Під час Чемпіонату світу з бриджу, де я був капітаном збірної України, зустрічався і з Іспанським королем Хуаном-Карлосом – він доволі сильний бриджист і відвідує всі серйозні турніри. Серед знайомих також вже згаданий Август фон Хогенштауфен та Марк Стюарт – спадкоємець Шотландського престолу. Знаю кілька осіб з англійського королівського двору, був у дуже хороших відносинах з Отто фон Габсбургом.



— У нашому краї живе багато дворянських сімей?



— Закарпаття взагалі цікава територія. На цьому маленькому клаптику землі мешкає близько 200 нащадків дворянських сімей. Приміром в Криму лише 30-40. Це російські, угорські, австрійські польські та румунські роди. До речі і чимало русинських , які отримали від князя Ракоці у воєнний час дворянські титули.



— Чесно кажучи, різного роду дворянські збори, а особливо у країнах, де немає монархії, трохи нагадують дитячу гру… Ви так не вважаєте?



— Можливо це і гра, однак погляньте на це питання з іншого ракурсу – невже наші внуки не заслуговують знати хто вони є? Я представник вже другого покоління, який живе поза монархією, і, можливо, я не зможу передати своїм дітям всього того, що навчив мене мій батько. Більшість цього й не робить і їхні діти вже не знають навіть родоводу власної сім’ї. А уявіть собі, коли діти цих дітей нічого не відатимуть. Рід зникне для історії. А історія – це ж та наука, яка забезпечує наше майбутнє. Тому ми повинні її берегти і це є головною і єдиною функцією дворянських зборів. Ми збираємося не чай пити. Ми відкопуємо в архівах інформації про родини, відновлюємо родові лінії, щоб вони не пішли в небуття.



— Під час дворянських зібрань ви дотримуєтеся якихось церемоній та традицій?



— Це звичайні зустрічі. Ніякого офіціозу чи церемоній не може бути. Ми ж такі самі люди, як і всі, єдине, що у нас обов’язків більше. Дворянство – це ж не привілей, дворянство – це обов’язок.



— Що ви маєте на увазі?



— Розумієте, радянська пропаганда малювала із дворян образ пригноблювачів, людей, які живуть на шиї народу. Однак, невже директор заводу пригноблює своїх працівників? Чи зможе працівник сам працювати без директора? Не зможе. Комусь потрібно визначати стратегію підприємства, так само як потрібно визначати стратегію певного регіону чи популяції. Цю роль і виконував дворянин. Він ніколи не міг піти проти власного народу. Історія знає лише одинокі випадки. Тому я і кажу, що ми народжуємося з обов’язками і ця роль залишилася і нині. Де б ви не глянули – дворяни всюди працюють на благо людей.



"А УКРАЇНЦІ МОЖУТЬ ЖИТИ БЕЗ ЦАРЯ?"



— Як ви гадаєте, монархія ще не віджила своє? Чи йде вона в ногу з часом?



— Дуже хорошим прикладом є Швеція. Свого часу, коли в цій країні при владі був комуністичний режим, шведський король мав право вето на рішення парламенту. І в той час, коли у всьому комуністичному світі відбувався жорстокий терор, Швеція більш-менш спокійно пережила цей період, бо король завжди ветував неправомірні рішення.

В Австралії та Канаді нещодавно відбулися референдуми, під час яких країни вирішили залишитися при Британській короні. Гадаю, це досвід довів, що найбільш дієздатною формою правління є, назву її новим словом, демократична монархія.



— Інша країна, яка формально не є монархією, але судячи з дій її президента, все більше до неї наближається — Росія. Та ж спадкоємність, чітка вертикаль влади…



— Це дуже важке питання. Із справжніх дворян нині ніхто не претендує на престол. А Російський президент сьогодні в тій ситуації, в якій був свого часу Наполеон. Той спочатку теж будував демократію, а згодом настав момент і він проголосив себе імператором Франції. Я думаю, що в будь-який момент це може статися і в Росії. Однак все ж я сподіваюся на розсудливість цих людей.



— А як же твердження, що росіяни не можуть жити без царя?



— Я згоден з таким висловом, однак додам — а українці можуть жити без царя? Не та ж сама історія? Якщо немає, то ми вишуковуємо собі ідола…



— І нині час від часу з’являються претенденти на Український престол…



— Це несерйозно. Українського трону не існує! Ми повинні тверезо мислити. Не потрібно спотворювати історію. Можливо в майбутньому, він колись і з’явиться, однак треба визнати, що його ніколи не було.



— У вас є власний герб чи користуєтеся Голіцинським?



— Всі Голіцини користуються одним гербом. До речі, так всюди прийнято. Єдине, що у великому гербі вказується історія конкретної людини. Але це вже особливість.



— Як ви ставитеся до того, що деякі українські політики та бізнесмени створюють власні герби?



— Усе це є недоліком українського законодавства. Попри те, що Україна підписала багато європейських конвенцій, вона не дотримується своїх зобов’язань. Просто жахливо порушуються правила геральдики. Родовий герб — це приватна власність родини, його дано Богом сотні років тому і ніхто не має права цей герб використовувати. А тому хаос, який сьогодні панує з гербами в Україні і можна назвати тими дитячими іграми, про які ми говорили раніше.



— Ви не пробували повернути собі маєтки, що належали вашій сім’ї?



—Мені це не потрібно. Мені треба лише те, що я заробив власними руками. Я не претендую ні на що.



— А в Україні є подібні прецеденти?



— Звичайно. Чимало сімей повернули собі колишні володіння. Однак, я б не хотів називати прізвища, бо дехто отримав назад те, що йому й не належало. На жаль, це не досягнення української держави. Повернення відбувалося лише під тиском міжнародної спільноти.



— У вас доволі елітарне захоплення — спортивний бридж. Це теж данина дворянському походженню?



— Я вже казав, що батько намагався навчити мене всьому. Цієї гри я навчився в дитинстві, хоча й на примітивному рівні. Бридж — це один із способів спілкування, одна із норм етикету в європейському світі. Не випадково, що в кожній дипломатичній школі у відомих військових академіях бридж входить в обов’язкову програму, бо це одна із мов дипломатії . Переважна більшість дворян і політиків Західної Європи грають у бридж.

На жаль, в Україні бридж розвивається слабо. Складається враження, що нашій державі сьогодні інтелект не потрібен. А бридж — це вид спорту, який розвиває інтелект, швидкість мислення, колективне відчуття тощо.



— І наостанок, ким ви себе вважаєте за національністю?



— Дворянські сім’ї настільки переплелися, що нині дуже важко визначити національність. Моя рідна мова — угорська, рід російський, походження якого — литовське, в сім’ї можна знайти і поляків, живу в Україні, то хто ж я? Словом — громадянин України.



ГОЛІЦИНИ — Старовинний і багатий княжий рід, який бере свій початок від московського боярина XVI століття Михайла Булгакова за прізвиськом Голіца, який був правнуком литовського великого князя Гедиміна. З цього часу рід Голіциних завжди був при царському дворі, а його представники очолювали головні державні служби.



Андрій ГАНУСИЧ, "Старий Замок "Паланок"— "Мукачево.net"