НАШ БІЛЬ — АФГАНІСТАН...

Про війну в Афганістані сказано чимало. Держава СРСР, яка відправляла безвусих юнаків в горнило смерті, тепер канула в Лету, от, правда, біль Афганістану постійно озиватиметься вічною пам’яттю про тих, хто загинув там. Ця війна назавжди залишиться в серцях тих, хто пройшов тією чужою землею, їх рідних і близьких. Вісімнадцять років тому війська колишнього Радянського Союзу залишили землю Республіки Афганістан. До мирного життя поверталися не за роками змужнілі, посивілі чоловіки, брати, сини, онуки позаду яких залишалися жорстокі будні десятирічної війни, а попереду – адаптація до мирного життя.

...Більшість з колишніх воїнів-інтернаціоналістів і сьогодні в строю - мирною працею продовжують вірно служити батьківщині. Приміром, зараз в структурі МНС України проходять службу й працюють близько 400 учасників бойових дій в Афганістані та на території інших держав. Серед цих мужніх людей і заступник начальника головного управління МНС України в Закарпатській області – начальник управління по роботі з персоналом полковник внутрішньої служби Олександр БЕСПАЛЬКО.



- Олександре Костянтиновичу, за два роки й два місяці, які Ви провели на тій війні, молодому командиру артилерійської батареї напевно довелося бачити чимало такого, що для людей, котрі не нюхали пороху, важко й осмислити...



- Раніше, виховані на ідеях Маркса-Енгельса-Леніна, ми були переконані, що, втручаючись у справи Афганістану, робимо добру справу, захищаючи в країні конституційний лад, змінюємо там життя до кращого. А у 1985-1987 роках, коли там проходила моя служба, участь радянських військ у цих бойових діях вже переосмислювалася, і подеколи було дуже важко пояснити простому солдату, навіщо потрібна ця війна для нас.

Інколи думалось: тут м'ясорубка, а там, за горами, люди відпочивають, живуть мирним життям, а ти тут сидиш і бачиш, як помирають чи каліками з бойових операцій повертаються молоді хлопці. Природно, проклинаєш цю війну і все, що пов'язано з нею. Але ми добре розуміли, що таке військова присяга, обов'язок перед рідним народом і Батьківщиною, і продовжували служити з честю і гідністю.

На війні існують свої закони зі специфічним сприйняттям реальності, де перемагає бойова дружба, взаємодопомога й підтримка, і на помилку ніхто не має права, бо за кожною стоїть життя товаришів, командирів.

З Афганістану я назавжди запам’ятав, що значить жити без води, коли до неї рукою подати.

Якось були на одній з операцій. Підійшли до льодовика, але наблизитися й вгамувати спрагу не могли через міни. Відверто скажу, випробування не з легких. Двоє солдат не витримали і підірвалися. Потім з “вертушки” нам скинули в гумовому хімічному чоботі води, яка, падаючи, розхлюпалася, залишилося трохи більше третини казанка. І цей запас ми розділили на чотирьох чоловік на 5 діб.



- Афганська війна, зрештою, напевно як і будь-який інший військовий конфлікт – це не лише героїзм воїнів...



- Звичайно, не всі були героями, доводилося стикатися з боягузливістю й легкодухістю окремих військовослужбовців. Таких людей намагалися не брати на жодну бойову операцію, щоб не “підставлятися” самим і їх не наражати на небезпеку.

Пригадую 1986 рік, коли наш боєць вночі першого травня добровільно здався “духам”. Наша батарея стояла на заставі. Оскільки вона була сторожовою, то обстрілювалась майже щоночі, отже, в “пошуках” війни не треба було “ходити” нікуди. Сама застава дислокувалася поруч з кишлаком, де постійно знаходилася банда (близько 40 душманів). “Перебіжчик” добре знав прохід через мінне поле, яке розділяло нас з бандою, саме цією дорогою, взявши з собою автомат і боєприпаси, тишком-нишком пішов і здався бандитам. Напевно, в той момент він не думав про долю 47 своїх товаришів, які беззахисно спали на заставі. Бандити могли в будь-який момент пробратися на заставу і спокійно всіх перерізати.

За його зраду розплатилися інші. Саме тоді наші офіцери й солдати повернулися з дуже важких бойових, за успішне проведення яких, їх представили до нагород. А через цього слабкодухого ці, заслужені кров’ю й потом ордени й медалі, так ніхто й не отримав.

У 1988 році під час військової операції в Кандагарі було захоплено сім'ю одного з ватажків банди. Згодом їх обміняли на нашого втікача із застави. Зараз цей чоловік живе нормальним життям і носить таке ж посвідчення, як і сотні ветеранів-афганців, котрі з честю воювали.

Були й справжні герої. Не кожний може стати під кулі.

Пригадую, на черговій операції солдата-узбека прийняли до лав комуністичної партії, а через 15 хвилин він собою закрив кулемет, врятувавши життя своїм товаришам. Такої відданості ідеології, патріотизму зараз нам дуже бракує, - додає наш співрозмовник.



- Пане полковнику, про Вашу мужність й відвагу в Афганістані свідчать високі державні нагороди: ордени “Червоної зірки” та “За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР” ІІІ ступеня, медаль “За відвагу” та інші...



- За період служби в Афганістані довелося брати участь у трьох бойових операціях і дев’ять разів реалізовувати дані розвідки щодо знешкодження банд формувань бунтівників.

Афганістан не став для мене несподіванкою. До слова, народився я не далеко від цієї мусульманської країни – в Узбекистані. Після закінчення Хмельницького вищого артилерійського командного училища для подальшого проходження служби був направлений в Середньоазіатський військовий округ. Фактично звідси майже всіх відправляли виконувати інтернаціональний обов’язок. Пройшло трохи менше року (квітень 1985 року) і я у 24 роки продовжив службу в 191-му окремому мотострілецькому полку, який дислокувався за 160 км від Кабула в населеному пункті Газні, що в Афганістані.

Орден “За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР” отримав у серпні 1985 року за бойові дії в районі населеного пункту Аліхейль. Тоді я був артилерійським коректувальником при 9-й мотострілецькій роті. Перед останньою стояло завдання захопити висоту противника й утримувати її, цим самим блокувати проходження ворожих караванів зі зброєю. Душмани почали неодноразово атакувати дану висоту. Ми зуміли розгадати тактику бандитів й успішно відбили всі їхні атаки. Висота постійно обстрілювалася, але все ж ми зуміли вміло й точно коректувати вогонь артилерії. В результаті цього було розбито й знешкоджено два каравани зі зброєю і боєприпасами, вогневі позиції міномета й кулемета ДШК, вбито й поранено близько 20 “духів”.



- Афганістан – це не лише бойовики, але й мирне населення...



- Щодо мирного населення, то на контакт з ними необхідно було йти досить обережно, адже їхні подальші наміри передбачити ніхто не міг.

Були такі “важкі” райони, приміром, Паншер, де проти нас воювали всі, жінки й діти включно. Якщо бачиш підлітка років 15, треба було відкривати вогонь, якщо ж ні, то за лічені секунди застрелять тебе. Нічого не вдієш, війна, і треба жити за її законами...



- Олександре Костянтиновичу, коли б повернути все назад, можливо, відмовилися б від погонів?..



- Переконаний, що знову обрав би офіцерську долю. Ще з дитинства я не міг звести подиху, коли дивився на батькові плечі, де на погонах манливо виблискували зірочки. А коли тато давав приміряти фуражку, то більшого щастя для мене не було. Дорослішаючи, у всьому намагався бути схожим на батька, тому не вагаючись вирішив, що буду, як і тато, військовим. Відразу після закінчення у Вінниці середньої школи вступити на навчання до військового училища не поталанило. Нічого, вирішив, що піду служити строкову. А потому таки став курсантом військового училища.

До слова, мій тато довгий час працював військовим комісаром у Вінниці, де ми тоді мешкали, і міг “відмазати” не лише від виконання інтернаціонального обов'язку, але й від служби в армії взагалі. Проте, скільки себе пам’ятаю, батьки завжди вчили мене самореалізовуватися конкретними справами, а не ховатися за чиюсь спину...



Записала Вікторія БОКІЙ, Центр пропаганди ГУ МНС України в Закарпатській області.