Будівля Закарпатського українського драмтеатру як дірявий саркофаг видовищної культури...

"Хліба і видовищ!" — волали світлі русини античності — греки, і йшли на арени з гладіаторами. Там кого-небудь "мочили", чого в повсякденному житті не було. В Україні "мочать" всіх і скрізь. Якщо не в крові — то в помиях сірого буття. Тут нема життя, а тільки виживання. Та й психіка у всіх "танцює" не від життя, а від рефлексів виживання. Всіх хтось пригноблює, всіх щось кусає, всім щастя-доленьки немає.

Чи не через загальну українську "мочиловку" відійшов на другий план театр. Обласний український музично-драматичний мочать невблаганні русинські дощі, націоналізовані Україною, по стінах там тече, штори скоро розпадуться, як тканини з гробниць єгипетських фараонів. Нещодавно поряд поставили вагончик. Немовбито буде ремонт. Але якось мало віриться в його ефективність. Недовіру викликає страхітливий басейн з виколупаними плитками на бортах — то якісь сараки боролися за виживання, продаючи заради свого галасливого потомства соціалістичну плитку, злеліяну "першим" комуністом міста Машковим.

...Пам’ятаю наприкінці 1986 року обласну комсомольську конференцію. Молодь поставила перед першим секретарем Закарпатського обкому КПУ питання руба: "Скільки вже буде законсервований довгобуд — обласний театр?!" Можете уявити, що в час, коли теж мало "мочиловок" було по вулицях і в ка0бінетах, різнонаціональні русини-комсомольці ставили питання про театр. Зараз у це майже не віриться, коли театром часто переймаються тільки самі театрали, але дубиною свого інтелекту в рай чесний, як циганська правда, народ ніяк загнати не можуть. Бандровський пообіцяв вирішити з _ театром. Закипіло будівництво. Партія за "базар" відповідала не на понтах, а в натурі. Волю вищих авторитетів якраз і припало виконувати І.П.Машкову. Театр з’явився разом з великою кількістю творчого люду, що зробив ауру малого страшного міста світлішою.

Хоча, зауважував Володимир Коломенський, котрий у той час працював будівельним інженером в Ужгороді, вдалося цей будівельнимй подвиг здійснити не завдяки якимось героїчним граням характеру товариша Машкова, а через втручання компартії. Машков міг іменем Леніна й Бандровського н

'e0брати натовп "партизанів"-перепідготовників будівельного профілю з військкомату, і вони безкоштовно відбували свої "військові" трудодні. В першу чергу давали сюди дефіцитні будівельні матеріали.

Та все ж театр відбувся, і це — головне. Батько-архітектор його поставив першу споруду такої конструкції в литовському Каунасі. Другу повторили на "біс" в Івано-Франківську. Хоча в "біс" там вселився біс — через якісь недопрацювання, чи й хиби первісної конструкції там спершу обвалився дах, чудом нікого не прибивши на многая і далеко не благая літ. Третій "очаг" культури видовищ з муками встановили в Ужгороді.

На жаль, після вибуху на Чорнобильській АЕС, характерні ужгородські циніки — прийшляки і місні — називають рідного каунаського брата четвертим енергоблоком. І виною тут не лише моторошний басейн, де нема ні риби, ні води, хіба труп якийсь може з’явитися, якщо туди хтось гепне необережно, на радість кримінальним хронікерам з "РІО". Прямо біля входу з вулиці Льва Толстого бачимо балкон підпертий, як ізби десь у російській занехаяній глибинці... звичайними жердинами. Щоб не репнувся і не зробив ганьбу українській незалежності в закарпатському культурницькому інв аріанті. Казали працівники театру, що роблять щось і на даху. Та так "гарно", що й по стінах під час дощів почало текти.

— Але театр на капітальний ремонт зачиняти не можна, — впевнений заслужений артист України Ярослав Мелець. — Люди деморалізовані ставленням влади до театру і без звичної атмосфери виступів і репетицій можуть просто розбігтися.

— Яке ж творче становище зараз у театрі? — запитую відомого артиста.

— Як і скрізь, — відповідає Ярослав, — є спади, підйоми, затишшя, але не вщухає творче життя. Театр же не може бути весь час однаковим, однотипним, бо тоді він — не театр, а казна-що і збоку бантик. Всі театри України перебувають наразі в пошуках. І ніколи український театр не загине, якщо

пошуки не припиняються. Ми всі, немов на кораблі, котрий то піднімається на хвилях життя, то опускається.

В театрі нині — два реживери. Почав торувати цю непросту стежину Анатолій Філіпов, пізнавши перед тим значний творчий шлях непересічного актора. Давно вже в режисурі Олександр Саркісьянц. Режисери вони різні, але з однаковим — світлим цікавим — баченням театру. Вони ідуть в ногу, аeдин одного розуміють.

— У Філіпова режисура з кожною виставою стає стабільнішою, — повідомляє для "Закарпатської Правди" Я.Мелець, — і, додав би, розумнішою. Він створив себе — режисера. Це видно особливо з постановки "Наталки Полтавки", з вистави "Брехун". До речі, остання про депутатів. Вони обіцяють все до виборів, а після виб_eeрів забувають. Перед виборами купують право голосу, а після виборів розуміють, що купити-то купили, але ще й говорити треба вміти, якщо маєш право.

Правою рукою в Філіпова є Роза Мацак. В неї може нема надмірної спеціальної освіти, але є розуміння танцю, який уплітається в контекст вистави. Вона, як постановник, дуже багато робить для театру.

— Через загальну розруху, — скрушається пан Мелець, — не йде до нас молодь. Це — найперше, чого нам не вистачає. Їх дуже чекають старші славні актори — заслужена артистка Людмила Іванова, заслужена артистка Майя Геляс, Людмила Котик, народна артистка Лариса Білак, Юля Лосєва, Леся Са5мків, Михайло Фіщенко, Катерина Гамага та інші. Це — кістяк театру, а... молодості до нього все-таки не вистачає.

Далі розмова перетікає в рубрику "поточного" і впирається в ті ж проблеми занедбаності ужгородського культурного "четвертого енергоблоку".

Театру, водноголос вважають усі артисти, як посвідчив відомий актор Анатолій Мацак, потрібна справжня "залізна" господарська частина, щоб за неї відповідав серйозний авторитетний чоловік. Постійно ж нависає Дамоклів меч потреби в ремонті. От і зараз він в’яло тече, не даючи особливих результатів.

— Театр же — це лице міста, — говорить Ярослав Мелець. — Яке місто — такий і театр. Сергій Ратушняк колись обіцяв зробити міст від мерії до театру. Ще не пізно. І пора вже його зробити. І не бетонний, а моральний. Якщо Машков зміг створити театр — то під силу його ввести в нову силу й людині нового часу Ратушняку. А чиновники тим часом забувають про роль театру в об’єднанні міської та й обласної громади. Треба підтримати нового начальника управління культури Юрія Глебу. Що б там про нього не говорили, але часто це — навішування попередніх гріхів, до яких він не приче тний. Він — найперспективніший начальник управління після Василя Габорця. Треба лише, щоб інтелігенція почала звертати увагу на вистави, журналісти.

Молодіжний вакуум у театрі заповнюють перспективні хлопці з коледжу культури.

Хиби в експлуатації потрісканого театру в тому, що надто багато невиправданих оренд. Стільки, як театр, їх ніхто не дає всім, кому попало. Це дискредитує театр, робить його таким собі вседоступним публічним домом. Йде заробітчанство, яке для театру — зайве, "опускає" його в моральному паbані. Ось показували "Лебедине озеро". В складі акторів — зовсім незначна частка дійсних петербуржців була, а так — повний обман. На жаль, на порозі в Європу він цілком проходить. Ніхто цього не відстежує, не дає відсічі, йдуть торги, ніби зараз ми без сухаря в’янемо. Деколи гастролери рі зного гатунку навіть не утруджують себе привозом власних декорацій, сподіваються щось перехопити в місцевих краян. Отже, має бути конкретний відбір того, що хочуть подати на культурницький "стіл" сонячного закарпатця з неземною тугою в очах. Але не треба пропускати під невиправдана 8ми вивісками всіх підряд шарлатанів, перебуваючи поблизу Духновича в летаргічному сні. В закарпатських театралів вистави ж набагато ліпші, ніж привозять різні навколотеатральні мандрівники, що полюють за фінансовою удачею. Справді відданий театру адміністратор Анатолій Кримусь. На виставах за межами області в залах нема дле яблуку впасти. На "біс" пройшли гастролі в Дніпропетровську.

Взагалі, подумалося, в українських театрах ще зберігається законсервована дійсно українська добра ментальність. Якби за такі гроші заставити жити хижаків-юристів, вони б запанікували і через три тижні протягнули ноги. А от артисти — світлі, добрі, витягують максимальний потенціал зі своїх скромних грошей і живуть фактично так, за рівнем світовідчуття, як у Америці й мільйонерам не снилося. В театрі можна побачити дівчат і жінок не з мертвотною маскою замість лиця, а дійсно з приємним обличчям — дзеркалом душі, яка не тільки в її "прикиді", але найперше в прекраса dому духові. Тим, хто забиває щовечора — в таємниці від рідного русинського та українського народиків — в себе по три кіла шашлику і думає, що без цього не можна прожити, треба йти в театр не тільки з парадного, але й з чорного ходу, ходити серед того пилу і злизувати його грішним язиком.

Бо навіть у тамтешній пилюці стільки духовності, скільки у вас назбиралося національної всепоглинаючої брехні.



Василь ЗУБАЧ, Ужгород