Закарпаття: Чекісти виходять із підпілля?!?

Потрапила мені якось до рук книга радянського автора Васильєва – “Америка з чорного ходу”. Це досить захоплююче чтиво зі слів очевидця розповідає про життя американців у тридцяті роки минулого століття. Книга, на перший погляд, дійсно цікава, містить багато фактів, але дочитати її неможливо, настільки вона однобока та тенденційна, в деяких місцях відверто брехлива. Чим довше її читаєш, тим більше вона нагадує з вигляду гарну, але насправді дешеву скрипку, підробку, спочатку вона ніби й гарно звучить, та через певний час відчуваєш, що насправді жахливо фальшивить. Такі книги колись писались стосами, і були покликані виховувати на своїх наскрізь патогенних текстах цілі покоління скалічених тоталітарною державою людей.Нині ці книги можна побачити хіба на лавицях у стареньких бабусь, які виносять на продаж своє пострадянське майно, та в комісійних відділах книжкових магазинів. Зазвичай, вони йдуть за ціну макулатури й мало цікавлять обивателя. Але в Ужгороді трапилася виняткова подія: на полицях книжкового магазину “Кобзар” з’явилося новеньке видання під назвою “Люди і вовки (будні чекіста)” автора Вулкана Козлова-Качана, яке датується .. 1963 роком випуску. І це звучить дуже дивно, тому що зі сторінок видання ще не вивітрився друкарський запах. У передмові повідомляється, що дане видання розповідає “про ліквідацію рештків оунівських банд на Закарпатті” і додається, що “автор брав особисту участь у подіях, описаних до подібних”.



У магазині розповіли, що книгу в магазин приніс сам автор і здав на комісію. Але книжка чомусь реалізується не в комісійному відділі, а серед найсвіжіших видань закарпатських авторів. Ситуація більш ніж цинічна, і викликає обурення навіть у колишніх працівників радянських спецслужб. Один з них – Олексій Корсун, у минулому перший заступник начальника обласного управління служби безпеки, який прокоментував факт появи цієї книжки на полицях магазинів: “По-перше, мені, справді, прикро чути про появу цієї книги. На власні очі переконався, що відома книгарня дійсно займається її продажем. У 1963 році подібна тематика може й була до вподоби читачам, бо більшість людей ні тоді, ні набагато пізніше, аж до здобуття Незалежності України, не були обізнані з подіями тих часів, особливо на землях Західної України. Ніхто не знав про архівні документи, які розкривали всю правду про трагічні наслідки так званої “боротьби” радянської держави з “бандами ОУН”, яка насправді звелася до винищення національно-свідомих громадян України, їхнього розпорошення по Україні, Сибіру, Магадані, Середній Азії. Не можу заперечити, що й сьогодні найдеться охочий до цього чтива. Але ця книга не є букіністичною: сучасний дизайн, видана явно не в домашніх умовах. Правда, без інформації про те, де і ким перевидана, яким накладом і т.д. Виникають й інші запитання: а чи мав виконавець ліцензію на подібну видавничу твор-чість, чи сплатив він податок? Чому ця книга з’явилася тоді, коли українське суспільство вимагає повної реабілітації діяльності ОУН-УПА, визнання бійців та загонів учасниками 2-ої Світової війни? З іншого боку, поява цієї книги певною мірою показує, що рівень громадянської свідомості в Україні є недостатній. Підтвердженням цьому: невдалі намагання державних мужів поновити честь учасників ОУН-УПА. А цього не могло статися, коли Президент звертається не до народу, а до тих, хто так чи інакше був причетний до знищення спротиву нашого народу радянським тоталітарним порядкам, та до тих, хто творив глум над українцями. Україн-ський народ вже не вірить у примирення комуністів та ОУН-УПА і давно чекає вольових рішень як від Президента, так і від уряду України. І аж ніяк не умовляння до примирення, якого, на жаль, ніколи не буде. А відтак ми знову будемо чути злісні наклепи на наш народ, читати книгу Вулкана – Козлова, спостерігати осіб з орденськими іконостасами на грудях, де почесне місце відведене саме нагородам за “героїчні подвиги” проти ОУН-УПА. До речі, на тому ж Донбасі чи не найбільше колишніх учасників ОУН-УПА, які заселили цей край не з власної волі. Багато з них ще живі, живуть їхні діти та внуки. То лише в уяві “януковичів” та їхніх “дружин” Донбас змальовувався червоним, окремішним районом, там справді живуть добрі, рідні нам люди. По крові та духу”.



Від себе хочу додати таку історію. Мій дід Василь Шелехов, який отримав дві вищі освіти у радянських навчальних закладах Москви та Мінська, пройшов фронтами другої світової війни від Мінська до Дрездена та повернувся з десятком радянських орденів та медалей, за всі роки свого життя не озвався добрим словом про радянську владу, жодного дня не був комуністом і жодного разу в мирний час не надів на себе ордени та не скористався державними пільгами як ветеран війни. Часто, з жалем в голосі, казав своїм дітям: “Ой, деточки, повыростаете, и поймете, в какой стране вы живете!” І він не був українцем і жодного слова не мовив українською, хоча одружився і жив у селі на Львівщині та мав за сусідів колишніх бандерівців. Але на селі його ніхто не ображав за те, що він розмовляв російською, і він сам ніколи не мав на думці ображати бандерівців. Напевно, в душі розумів їх. Тому вкотре переконуюся, що ставлення до бандерівців, бійців УОН-УПА формується залежно не від національності і навіть світогляду, а від людської порядності та розуміння ближнього.



Очевидно, фальшиві реквізити видання – це чекістські “прийомчики”, і тут нема чому дивуватися. Ця відверто шовіністська книга легально могла з’явитися лише у шовіністському суспільстві. Тому нині вона з’явилась як перевдягнений шпіон – у новенькій палітурці та з застарілим духом, пронизаним тоталітарною ненавистю. Нема сумніву, що багато колишніх чекістів відверто гордяться своїм минулим, і переконані, що боролися за справедливу ідею. За логікою, виникає сумнів щодо їхнього порозуміння та усвідомлення цієї “ідеї”. І не потрібно звалювати на “такі були часи” – саме в такі часи жили і провідники ОУН-УПА, а також Левко Лук’яненко і Вячеслав Чорновіл та багато інших патріотів України. Олексій Корсун у своєму коментарі висловив думку свідомих громадян, яких принижують такі явища, які ще зустрічаються в нашому суспільстві, і вони мають надію, що у державній службі безпеки, яка називається українською, значно більше, ніж раніше, тих людей, які відданні справі розбудови незалежної України і що вони належним чином реагуватимуть на подібні антидержавницькі дії з боку підпільних чекістів.



Ярина Корж, "Трибуна"