Професор Фединець та його родовід

Він мою мамку врятував. Таку складну операцію зробив, за яку ніхто не брався... Його руки і серце були призначені допомагати людям і продовжувати їхнє життя..." Згодом, під час студентських років, з вуст викладачів аудиторія чула чимало спогадів про хірурга Фединця. На той час троє молодих людей з родини Фединців учились на медичному факультеті УжНУ - мої троюрідні брати і сестра. Спілкувались ми рідко.

Мені, як представниці роду Фединців, цікаво було дізнатися якомога більше про життя не тільки професора, а родоводу. Оповіді-спогади моїх баби Марії (двоюрідної сестри О.Фединця), батька, вуйків, стриїв, односельчан занотовувала. Чимало цікавого (траплялися й протиріччя - кожна система вимагає свого трактування) довідалась із книги В.Гінзбурга "Мов журавлиний ключ" та періодичних видань краю.

[foto]2004/10/18/180_8.jpg[/foto]

[b]На фото: Петро Афанасійович Фединець[/b]

Із-за перевалу - до підніжжя гір

За оповідями малораковецьких старожилів, родина Фединців прийшла у гірське село Малий Раковець із-за перевалу, із Синьовидного, понад 200 років тому. Людей привабили теплі, вулканічного походження, гори, благодатні поля, луки, толока для випасу худоби. Те, що неподалік знаходився варош Хуст, торговиця, відіграло чималу роль. У селі, яке розташоване біля підніжжя трьох гір, оселилось чимало і кочових циганів. Вони займались своїм прадавнім ремеслом - ковальством.

…Років 12 тому мій батько поїхав у Сможу купувати породисту корову. Люди у селі казали, що у Мигаля Фединцьового є на продаж файна корова.

- За вказаною адресою я зайшов до двору, - згадує батько. - Бачу: все на своєму місці - віз, плуг. Довкола чисто. З усього було видно: тут живе справжній газда. Із-за хати вийшов невисокий на зріст чоловік, білий, кругловидий, із щирою посмішкою на вустах. Я глянув і не повірив своїм очам - точна копія мого уйка Петра! А як заговорив, то вже не сумнівався, що ми одного роду. Пожартували. Такий же фіглярний чоловік, як усі Фединці!

[foto]2004/10/18/180_9.jpg[/foto]

[b]На фото: О.Фединець з дружиною та місцевою вчителькою у рідному селі[/b]

Вони любили землю і знали їй ціну

Про діда Олександра Васильовича - Афанасія (мого прапрадіда) - відомо небагато. У нього було четверо синів: Василь, Петро, Михайло, Іван. Всі були землеробами. За часів панування Австро-Угорщини нелегко було їм, як і іншим. Мрія мати бодай невеликий клаптик землі змусила їх податися на заробітки до заокеанської Америки. Досвід, який отримали там, на полях фермерів, згодом став корисним для ведення власного господарства на власній землі.

Коли поверталися заробітчани з Америки, у порту з Петром (мій прадід) стався курйоз. Корабель інколи доводилось чекати упродовж тижня. Чоловіки купували пиво. Коли Петро зробив замовлення, офіціант якось дивно на нього глянув, але нічого не сказав...… І приніс молоко. Мовляв, ти ще малий. А Петрові йшов 27-ий. Цей випадок підкреслює, що люди цього роду виглядали навіть у похилому віці молодими. Гени, здоровий спосіб життя даються взнаки. Петро прожив красних 87 літ. Його діти (одна з них - моя баба - померла у 85 років) доживали теж гарних і довгих років. Двоє з них ще й нині газдують. Тому родину Фединців недарма називають довгожителями. Сам професор О.Фединець до свого 90-річчя не дожив лишень кілька місяців.

Окремо хочу розповісти про батька професора. Після повернення з Америки Василь купив 15 гектарів землі. У своєму господарстві мав отари овець, свині, кури, корови. Наймані робітники доглядали й вели господарство. За це отримували їжу, гідну оплату. Василя було обрано бировом села. Цю посаду займав понад 25 років. Знав писати, читати, володів кількома мовами. Своїм дітям (а їх було шестеро) дав не тільки освіту, а й подбав про те, в яку родину потраплять, яких оберуть супутників життя. Його син Василь довгий час працював керуючим крайового банку в Ужгороді. Згодом виїхав до Америки, де й доживав свій вік.

Батько професора останні роки жив за кордоном, в Угорщині, трудився на придбаній фермі. Перед Другою світовою, залишившись майже насамоті (дружина померла, діти подались у світ), продав своє обійстя, землі односельчанину Черепію, який повернувся з Америки.

У селі про Фединців говорять добрі слова. Найбільше з усіх запам'ятався Петро Афанасійович (мій прадід). У своєму господарстві мав кілька гектарів землі, худобу, млин. Люди в нього із задоволенням працювали, хоча Петро й був прискіпливим у роботі. Добре платив і годував робітників. Давав сніданок, потім, о 10-й годині - кавовий напій з молоком, обід, підвечірок і вечерю. Сам завжди був акуратно вдягнений у костюм, носив краватку, капелюха. Ще у 87-річному віці, незадовго до смерті, ходив до місцевої церкви. Кажуть, що жінки-молодиці не зводили з нього очей. Був гарним! А як ішов! Хоч і з паличкою, з якою не розлучався після отриманої травми хребта. Був надзвичайно енергійним, життєрадісним, з почуттям гумору, доброзичливим, віруючим, добрим господарем. Так виховував і своїх дітей, онуків. Його слова - "Найперший обов'язок батьків - дати дітям освіту. А їх - дітей, повинно бути як мінімум п'ять, щоб було кому продовжувати рід, ким пишатися, в гості ходити" - стали настановчими для усіх нащадків. Якби нині зібрати докупи увесь рід Фединців, то це було б ціле село. Це люди різних професій, переважають професії лікаря, вчителя, будівельника, священика….

Шоні-бачі - гордість родини. Професор Фединець - гордість краю, держави

У нашій родині його називали просто і мило: Шоні, Шоні-бачі. У багатьох сім'ях Фединців новонародженим давали ім'я Олександр, Олександра - на честь професора, Шоні-бачі. Не кажучи вже і про те, що багато хто з них пішов по його стопах - обрали фах лікаря. Велика кількість стала педагогами.

Всіх перераховувати не буду. Назву найбільш відомих краянам.

Двоюрідний брат Олександра - Петро - став Заслуженим вчителем України, який довгий час жив і працював у Королеві. У Хусті продовжує гідно справу професора четвертий з покоління - Олександр Степанович Фединець - хірург. А в Ужгороді з цього ж покоління Олександра - лікар-узіст обласної лікарні.

Всі троє дітей професора пішли стежкою батька.

Учнів у професора було багато. Їх імена відомі не тільки в краї, державі, а й за кордоном. Це і Юлій Боршош, і Іван Коршинський, і Степан Біляк, і Михайло Васілинець...…

Професора з Ужгорода малораківчани чекали, по особливому готувались. Виглядали вертоліт, зустрічали з квітами.

Олександр Васильович часто приїжджав до рідного села, аби побувати на могилі матері, яка покинула цей світ у 40-річному віці через запалення легень. Став напівсиротою у 20 років. Ставши лікарем, боровся до кінця за кожне життя. Кажуть, що в односельчан були привілеї - приймав їх поза чергою. Як дізнавався, що хтось із Малого Раківця приїхав до нього, всі справи відкладав і йшов на зустріч.

Моя баба Марія розповідала, що у 1947 році у неї на нозі з'явилася "рожа". Чим тільки дома не лікувала - не допомагало. Поїхала до Мукачева, де працював її двоюрідний брат. А лікарі розвели руками: "Тут допомогти не можна. Треба відрізати ногу". Хвора просила зустрічі з Фединцем. А ті грізно відповіли: "Ачей Фединець не Бог".

Та Всевишній розпорядився інакше. Невдовзі у палаті Марії з'явився Олександр Васильович. Оглянув її і, поплескуючи по плечу, сказав: "Маріко, добре, що ти не дала ногу відрізати". Через тиждень нога почала загоюватись, і Марія вже поралась у своєму господарстві, яке залишила на малих дітей.

Мій батько, буваючи в Ужгороді, обов'язково заходив провідати Олександра Васильовича. Приносив скромні гостинці - сир, бринзу, гриби, сливовицю.… Професор дуже радів, неодноразово підкреслюючи, що рідне - найсмачніше. Завжди цікавився селом, людьми, родиною, пацієнтами.

Про Олександра Фединця та його родовід можна писати книги. Його біографія сповнена подій, вартих уваги. Ювілеї славного професора ще за життя відзначались широко й велично. Хоч він і не був прихильником помпезностей.

Односельчани глибоко шанують пам'ять про Великого професора.

Відразу після його смерті на сесії Малораковецької сільської ради було прийнято рішення назвати вулицю, де народився й виріс Олександр Фединець, його іменем. А два роки тому, на честь 105-ї річниці від дня його народження, з ініціативи родини та голови місцевої сільської ради біля входу до амбулаторії загальної практики сімейної медицини встановлено меморіальну дошку Олександру Фединцю. Тетяна Грицищук