Чорна вода: спогади й уроки

Листопад 1998 року, безперечно, ввійде в історію Закарпаття чорною сторінкою. Бо саме цей місяць приніс тоді мешканцям нашого краю незчисленні біди, втрати і страждання. Страхітлива повінь, спровокована небаченими досі опадами, взяла в полон практично всю область. Гірські струмки перетворилися на повноводні потоки, потоки – на бурхливі річки, а ріки, перенапоєні зливами, позбулися берегів і розлилися на десятки тисяч гектарів. Чорна вода у стихійній злості зносила на своєму шляху містки і мости, руйнувала будинки та дороги, забирала течією худобу і людські життя.Одним з найбільш постраждалих від повені регіонів була Хустщина, територією якої, крім десятка дрібних річечок, протікають три потужних водні артерії – Тиса, Тересва та Ріка. Отож воювати з потопом тут доводилося, образно кажучи, одразу на трьох фронтах. І скрізь з перших годин лиха на боротьбу з чорною водою організовано стали працівники ВАТ „Хустське ПМК-240” на чолі з Василем Попадинцем.

Робочий щоденник Попадинця Зранку у п’ятницю у Хусті ніщо не віщувало катастрофічного катаклізму, хоч дощ лив безперестанно вже третю добу. Але робота є роботою, і Василь Іванович разом з головним бухгалтером виїхали для вирішення поточних робочих питань в Усть-Чернянський лісгосп. Небеса немов розверзлися і водяні потоки заливали лобове скло так, що крізь нього не було видно навіть світла фар. Однак авто з черепашою швидкістю усе ж рухалося за маршрутом. У Тересві звернули у потрібному напрямку, проїхали село Красне. Однак за кілька кілометрів від нього машину зупинив міліцейський пост. Офіцер, що ним командував, не рекомендував їхати далі: дорогу у кількох місцях розмито річкою Тересвою, що вийшла з берегів.

– Туди ж, можливо, проїдете, а назад – точно ні, – сказав даішник. Перспектива опинитися відрізаними од світу в Усть-Чорній примусила взяти зворотний курс на базу. Там уже надривався телефон у пошуках керівника: звонили із створеного вчора протиповеневого штабу. Приїхавши туди, Василь Попадинець побачив картину невпевненості, розгубленості, непоінформованості. Нервували усі, включаючи голову рейдержадміністрації Михайла Горбу.

– Які місця найбільш вразливі, на яких дамбах можна очікувати проривів? – запитав він Василя Івановича. Запитання було безпредметним, позаяк через відсутність зв’язку з верхніх районів, де формувалися повеневі потоки, ніякої інформації не надходило. Ситуацію можна було оцінити тільки на місці. На пропозицію Попадинця ПМК поїхали в Липчю. Зупинилися на мосту через Ріку, потім зійшли на дамбу. Сумнівів не залишилося: обидві гідротехнічні споруди навряд чи встоять під натиском чорної води. Через півгодини Василь Іванович вже зібрав у ка-бінеті свій штаб. Я кажу „так би мовити”, бо присутнім був практично весь персонал. Досвідченим гідробудівельникам не треба було „розжовувати” ситуацію. Тим більше, що на повеневі випадки у мехколоні був розроблений, так би мовити, штатний план. Звичайно, такого розгулу стихії він не передбачав. Тому, внісши необхідні корективи, визначили місце кожного керівника, кожного спе-ціаліста і навіть кожного механізатора в конкретних екстремальних умовах. Решта вже було справою техніки – в прямому і переносному значенні цього слова. Найбільше її потребувало Вишково, якому стихія завдала без перебільшення нищівного удару: у нижній частині селища будинки потопали у двометровій воді. Перші поверхи були залиті повсюдно, багато одноповерхівок зруйновано. Вода прорвала дамбу на Тисі у чотирьох місцях. Причому в одному – на ширину понад 400 метрів. Саме через ці „ворота” вона і затопила селище. Прорив стався через те, що в цьому місці на Тисі утворився величезний п’ятидесятигектарний острів, густо зарослий деревами і чагарниками. Саме він зупинив чорну воду і скерував її на дамбу, споруджену ще у 1912 році. Природно, що „старушка” не змогла витримати удару страшної повеневої сили і впала до ніг стихії-переможниці. Стало ясно, що вона своє відслужила, потрібно не ремонтувати стару дамбу, а споруджувати нову. Спеціалісти, яких Василь Іванович викликав зі Львів-ського профільного НДІ, всю ніч просиділи над проектом, але на ранок таки „народили” його. Проте спочатку слід було ліквідувати 450-метрову „проріху” в дамбі. А для цього довелося завести понад 12 тисяч (!) кубометрів негабаритного каменю. Як його добували й вибивали – окрема історія. Але в лічені дні Тису примусили текти не у Вишково, а звичним, старим руслом. Однак якою ціною це вдалося зробити, нині можна дізнатися тільки з робочого щоденника Василя Попадинця. Механізатори в ті дні стали в кабінах своїх машин, гарячу їжу їм на місце роботи привозили з їдальні бази ПМК. І так відбувалося не тільки у Вишкові, а й у Хусті, де було три прориви дамби і скрізь примусили чорну воду вінь відступити. Але тимчасова перемога стихії була далеко не пірровою. Вона завдала краю багатомільйоних збитків і, що найприкріше, забрала 19 життів.

І ЗНОВУ ОСІНЬ, ЗНОВУ ЛИСТОПАД

З тих пір минуло рівно сім років. У природі знову править бал листопад, але не такий лиховісний, як тоді. І вже немає ніякого сумніву в тому, що нині він не принесе повторення пройдених бід, страждань і втрат. Але ж сім років тому цей місяць дав нам декілька уроків, які конче потрібно було засвоїти. Та чи засвоїли? – от у чому запитання, на яке однозначно відповісти важко. Проте спробуємо розібратися. Найбільшою перешкодою ефективній боротьбі з повінню, про яку йдеться, була відсутність надійного зв’язку. Внаслідок інформація іншими каналами надходила з великим запізненням, і силам, що протистояли стихії, доводилося працювати не на випередження, а на ліквідацію збитків, яких можна було уникнути за наявності сучасних засобів зв’язку. Я не кажу вже про те, що Закарпаття тоді взагалі ще не було підключено до європейської служби попередження стихійних ситуацій, що нині вже, нарешті, зроблено. Виконується також паралельна програма завчасного попередження небезпечних „сюрпризів” природи. Вона полягає у встановленні на всіх середніх і великих річках краю автоматичних вимірювальних остів. Нині дані про рівень води в центр подають вже 32 такі споруди. Фінансування автоматичної інформаційно-вимірювальної системи попередження ведеться за рахунок американської й угорської сторін, а також структури „Таsіс”.

Надзвичайно ускладнювалося, а інколи зводила нинівець зусилля ліквідаторів відсутність єдиного координаційного центру боротьби з повінню. Внаслідок з різних владних структур на місця надходили неузгоджені, інколи прямо протилежні вказівки. Більше того, керівники підприємств, задіяних на боротьбу з повінню, інколи не знали до кого звернутися, щоб вирішити те чи інше невідкладне питання. Для Вишкова, наприклад, таким був хронічний дефіцит вагонів типу „Дункар”, здатних гідравлічно самовивантажуватися. В робочому щоденнику керівники ПМК-240 записано, скільки разів „спеціальний” поїзд не доїжджав до вишківських ліквідаторів, попри завчасно подані замовлення.

За сім років, що минули від листопадової повені 1998 року, на Закарпатті змінилося чотири влади. Але фінансування нових захисних гідроспоруд, як і раніше, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. На поточний рік області для зміцнення протиповеневої інфраструктури виділено з бюджету 10 мільйонів гривень. Сміховинна сума, коли враховувати, що ПМК-240 самотужки легко освоїла б такі кошти. На підтвердження цієї тези можна сказати, що тільки в жовтні мехколона виконала робіт на 1,7 мільйона гривень. Не треба мати вищу математичну освіту, щоб скласти уявлення про потенційні можливості підприємства. І якщо область у наступному році одержить згідно з державною програмою „Тиса” забюджетовані 40,9 мільйона гривень, то третину цих коштів Хустське ПМК-240 може освоїти без проблем. В цьому плані Василь Попадинець великі надії покладає на керівника облводгоспу Володимира Чіпака, який змінив на цій посаді професійно безпорадного пана Сайка. До речі, під час розгулу стихії в листопаді 1998-го року він був головним інженером цієї організації . І досить грамотно координував дії всіх учасників ліквідації наслідків катастрофічної повені. Отож можна констатувати, що, принаймні, її кадровий урок у країні засвоїли. На жаль, поки що не можна сказати цього про згадану державну програму „Тиса”, яка передбачає великий комплекс протиповеневих заходів. Минула вже майже третина строку, на який реозраховано її виконання, а віз і нині там.

Олександр Підгорний.
Повінь на Закарпатті не стане несподіваною
Вода не знає кордонів
На Закарпатті побоюються повторення повені 1999 та 2001 років
Ужгород. Про Тису знову гомоніли міністри (післямова)