Слово про ветерана закарпатської журналістики Миколу Рішка

Як відомо, історію творить народ, але в цьому одвічному процесі все ж першу скрипку грають видатні особистості. Багатий на талановитих творців історії і наш закарпатський люд — невтомний трудівник, чесний, порядний та мудрий, котрий своїми стараннями прославив Закарпаття далеко поза його межами.

Публіцистичні нариси-розповіді про цих неординарних людей — це своєрідні крупинки і разом з тим яскраві сторінки нашої історії.

Багато творчого натхнення та журналістського хисту, неспокою, ба навіть людських сил віддає

благородній справі увічнення імен високих особистостей на сторінках преси та окремих публіцистичних видань відомий закарпатський журналіст, член Національної спілки журналістів України, лауреат кількох престижних журналістських премій Микола Рішко. Ось і недавно у поліграфцентрі «Ліра» побачили світ його документальні оповіді про звитяжців праці й творчості Срібної землі під назвою «Особистості».

Так, саме вони — мужні, самовіддані, талановиті, надійні, добропорядні та водночас приземлено скромні люди — цікавлять і захоплюють журналіста своєю неординарністю і разом з тим здатністю на самопожертву в ім'я благородної справи, котрій вірою і правдою служать.

Це про них М.Рішко з трепетним хвилюванням розповів на сторінках раніше опублікованих книжок:

«Краса вірності», «Вогняні дороги», «Добротворці», «Золоте сузір'я», «Звитяжці священної війни», «Як жила, боролась і вмирала «Закарпатська правда», «Драгово».

І ось у руках читача — нова книжка автора, котра ще раз нагадала нам, що він — невтомний шукач талантів з-поміж дорогих йому земляків. На її сторінках — задушевні розповіді не лише про окремих колишніх відомих, знаних і авторитетних у народі функціонерів від влади, але й представників так званої «низової ланки», котрих історія завдяки їхній сумлінній праці і високих людських якостей

поставила на свій почесний п'єдестал. Тут поряд із нарисами провладних і громадських діячів, інженерів, письменників, художників, лікарів, педагогів, журналістів описані щасливі життєві долі сільських винахідників-раціоналізаторів, садоводів, картоплеводів...

Як на мене, особливою колоритністю краснописьменства, цікавістю сюжетів і проблематики позначені публіцистичні розвідки «Як ми з Германом Титовим буйволяче молоко пили» — про космонавта світу № 2 Германа Титова, «Висоти публіциста» — про покійного журналіста Михайла Бабидорича, «Сади цвітуть» — про директора радгоспу «Руськополівський» Юрія Пукмана, «Мудрі уроки Петра Куцеконя» — про голову обласного товариства інвалідів Петра Куцеконя, «Осінні дати Миколи Климпотюка» — про редактора газети «Карпатська правда» Миколу Климпотюка, «Золоті руки й людська доброта» — про лікаря Анатолія

Сердюка, «Творець нової техніки» — про самородка-винахідника із с.Дубриничі на Перечинщині Володимира Лармера.

Публіцистика Миколи Рішка — живий та хвилюючий літопис минулого і нашої сучасності, котрий не має

нічого спільного із «сухою» та поверховою газетною інформативністю, з якою нещадну боротьбу вів, зокрема, журналіст від Бога М.Бабидорич. Дуже часто автор вдається до викладу сюжету за допомогою діалогів, ліричних відступів, власних роздумів над смислом людського буття. А до того ще надто закоханий у рідне село Драгово, котре дало Закарпаттю чимало справжніх особистостей, — колиску дитинства та буремної юності: «Драгово... Здається мені, що воно найгарніше на всьому білому світі.

Не можна не милуватися горами і полонинами, що з усіх боків оточили село: Менчул, Лак, Кузя, Великий Діл, Осой... В усі пори року чарівні вони. А яка хвилююча співанка річки Тереблю, що несе свої чисті води до Тиси». З такою любов'ю до отчого краю може писати тільки людина великого серця і щедрої душі. І цілком не випадково журналіст присвятив у книжці кілька творів своїм односельцям.

Не можу обійти увагою одну життєво важливу думку автора, висловлену в короткій післямові до розповіді про мужнього журналіста Миколу Климпотюка, а також його побратимів по перу — Івана Мондока, Миколу Сидоряка, Івана Локоту, Олексу Борканюка, котрі свого часу також були редакторами «Карпатської правди», на сторінках якої захищали інтереси трудового народу, відображали споконвічне прагнення закарпатців про возз'єднання з братами Великої України, за що зазнавали переслідувань, гонінь, а то й поплатилися життям. М.Рішко з болем у серці пише, що колись імена згаданих героїв носили фабрики, заводи, вулиці, школи, та згодом про них забули, відреклися, почали замовчувати.

Автор справедливо наголошує, що ці люди, котрі «за рідний край, за всю Україну муки зносили і життя віддавали, ...заслужили кращої пам'яті й шани нині живущих».

Є в книжці М. Ріщка ще одна цікава розповідь — про вчителя Драгівської школи, степовика-чернігівчанина Григорія Коваля (нарис «Пісня Менчула»), котрий писав вірші, заснував у селі літературний гурток, сіяв вічне, розумне, красиве. Ось уривок з його мужньої поезії:

Свою печаль я при собі лишу,

Птахам роздам солодкі зерна жита —

Лишу любов, що я в душі ношу,

Лишу, щоб землю словом освятити.

Ці промовисті слова слід віднести і до самого автора книжки «Особистості» за його: велику синівську любов до рідної землі та її людей, котрих він невтомно та щедро: освячує своїм мужнім та пристрасним журналістським словом.

Василь ГАБОРЕЦЬ, заслужений працівник культури України
Документальна повість про Драгово і драгівчан