Слово на захист про рідну книгу, або Українське суспільство все ще залишається колоніальним...

Добігає до кінця 2007 рік, який Указом Президента України Віктора Ющенка був оголошений Роком української книги. Галасу навколо цього було чимало, то можна б і порадіти за таку важливу для нашої спільноти справу. Нібито успіх цієї ініціативи мав би бути грандіозний.

Однак ставлення до української книги разюче не змінилося. Варто підійти до книжкових прилавків, давно прописаних на вулицях Ужгорода, щоб відразу переконатися: наше суспільство все ще залишається колоніальним. Не постколоніальним, а все ще колонізованим. Кажучи це, маю на увазі очевидне (і чим далі, то сміливіше!) пере-важання російськомовного продукту в нашій культурі.

Надзвичайно прикро, що по 16 роках незалежності ми все ще повинні говорити про українську книгу в Україні, виборювати українській мові належне місце у власній державі.

Чого тоді варта стаття 10 Конституції, яка продекларувала державний статус української мови, якщо народні депутати, так звані „слуги народу”, у стінах Верховної Ради знову піднімають питання державної двомовності, дозволяють собі зневажати мову народу, який їх обирав. Не дивно, що хизування надзвичайно дорогими машинами, костюмами, годинниками викликало в електорату обурення. Звичайно, ніхто не вимагає від них, щоб вони, як колись літературний герой Пузир, заходили до урядового будинку в засмальцьованому кожусі. Коли велика частина пенсіонерів побирається по смітниках, сором, на мою думку, показувати годинника за кілька десятків тисяч доларів. Це — духовна убогість!

Крім того, цікаво було б запитати декого з них, скільки українських книжок прочитали чи скільки українських кінофільмів подивилися... Мабуть, їм, як і Пузиреві, „Котляревський без надобності”.

Та й кого питати? Багатьох із них ми не знаємо, адже партійні списки — це шпаринка, крізь яку пролізають до влади сини, доньки, родичі. Ось і налізло!..

До речі, складається враження, що все наше суспільство поділилося на три класи: мільйонери, бідняки і — ...депутати, більшість із яких — ті ж самі мільйонери.

Зрозуміло, що з вершини вулиці Банкової вони не можуть далеко бачити: віконцята їх надшвидкісних автомобілів затемнені, на зустрічах із народом їх супроводжують охоронці. Коли ж діляться портфелі, то їм зовсім не до української книги, яка все ще ходить із простягнутою рукою... Їм ніколи займатися реформою книговидавничої справи та налагодженням книгорозповсюдження.

Якби не обласна влада, то й книги багатьох закарпатських авторів не побачили б світ. На жаль, тиражі наших видань обмежені. Вистачає тільки на те, щоб подарувати друзям, знайомим і залишити кілька примірників у власній колекції. Але ж книга повинна бути подією в житті широкого кола читачів, а не самого лише автора! Хіба знайдеться у світі хоча б один письменник, який писав би сам для себе?

У той час, коли в нас тільки імітують ді-яльність навколо української книги, сусідня Росія розгорнула справжню боротьбу за власне книжкове майбутнє. У них розроблено національну програму підтримки і розвитку читання, створено Міжрегіональний центр бібліотечного співробітництва, сам голова Державної Думи Б.Гризлов очолив Громадський комітет сприяння розвитку бібліотек.

Аналізуючи все це, розумієш, що для Росії проблема інтелектуального майбутнього дер-жави — першочергова життєва необхідність, оскільки ситуація з читанням є системною кризою читацької культури і веде до духовної деградації.

Коли ж і в нас по-справжньому зрозуміють, що питання книгодруку — це питання державної ваги? Якби українська книга мала трохи кращі умови для виживання, не плив би аж до Ужгорода потік московських і пе-тербурзьких видань не найвищого ґатунку. Наші рідні державотворці прислужилися народу тим, що зробили видання української книги збитковим. Ось і розповсюджується макулатура, яка в багатьох випадках не має жодного відношення до мистецтва Слова. Чому, наприклад, можуть навчити наших дітей книги з такими промовистими назвами: „Убийца под кроватью”, „Кровожадный монстр”, “Коллективный секс”… І пливуть наші гривні в кишені чужих спекулянтів від літератури.

На превеликий жаль, упродовж 16-ти років незалежності владна верхівка так і не виробила плану розвитку нашої духовності, культури та мовної політики. Але ж саме Держава мусить опікуватися культурою, наукою та захищати їх від спроб руйнації. Боляче бачити і чути, як і з року в рік руйнується народна мораль і культура людських стосунків, а українська мова донині — наймичка, попелюшка на власній землі…

Необхідно створити духовну базу, яка захищала б нас від будь-якої псевдокультури. І в цьому може допомогти українська книга, якщо держава нарешті створить належні умови для її виходу в світ.



Христина КЕРИТА, головний редактор обласної літературно-мистецької газети "Едельвейс Закарпаття"