Додати новий коментар

19 жовтня 1849 року вперше в історії карпатських русинів їх депутацію прийняв імператор Австрійської імперії. Під час зустрічі імператор Франц-Йосиф погодився з тим, щоб у рамках реорганізації адміністративної структури Угорського королівства дозволити русинам у межах Кошицького військового округу утворити свій автономний цивільний округ – так званий Руський дистрикт (Русинський округ) з центром в Ужгороді.

Те, що русини нарівні зі словаками, які також отримали право утворити свій національний цивільний округ, добилися певних прав самоврядності та у межах чотирьох комітатів (Унґ, Береґ, Уґоча, Мараморош) заснували Руський округ, було значним успіхом депутації. Успіху місії багато в чому сприяв авторитет М.Висаника – одного з керівників депутації від русинів і одночасно визначного лікаря Австрії.

Коли пригадати приказку “Нашого цвіту по цілому світу”, тоді завжди приходять на спомин імена Михайла Балудянського або Івана Орлая, Юрія Гуци (Венеліна), Петра Лодія, Нестора Кукольника чи Андрія Варголи (Енді Варгола)...
Про Михайла Висаника наша історіографія нічого не знає. Не знайде читач рядків про його життя ні в історичних роботах чи спеціалізованих виданнях із медицини, ні в енциклопедіях. Хоч чоловік цей був заслужений і ще за життя зазнав слави визначного ученого-медика. Мабуть, наша стаття про цю особу буде першою згадкою на батьківщині ученого, хоч у 2007 році виповнилось 215 років від дня народження та 135 років із часу його смерті.
Австрійська історіографія не атрибутувала М. Висаника як карпатського русина, про його походження і національність вона до цього часу нічого не знає. Скоріше вважає його представником угорської інтелігенції у Відні, саме за місцем народження – комітат “Сатмар, в Угорщині”.
Спочиває М.Висаник на цвинтарі далеко від Карпатського краю, хоч цвинтар цей досить відомий у цілій Австрії – говоримо за віденський некрополь Централфрідгоф (Zentralfriedhof), де поховані цвіт і слава австрійськой науки, культури, музики, літератури, відомі полководці, генерали, мандрівники, астрономи, титуловані аристократи та ін. На самому початку некрополя у секторі нуль і нині (під номером 5) знаходиться могила нашого карпаторусина. Справа та зліва від неї – надгробні пам’ятники вже мало відомих у теперішній час письменників Генріха Колліна (1772–1811) та Йоганна Непомука Фоґла (1802–1866), політиків Віктора Андріан-Вербурґа (1813–1858) та Міхаеля Адлера (1856-1905), письменниці й мандрівниці Іди Пфайффер (1797–1858), відомого віденського художника, знаного далеко за межами Австрії, автора багатьох портретів російської імператриці Єкатерини ІІ, академіка Російської академії мистецтв Йогана Баптиста Лампі (1751–1830), відомого геолога та мінеролога Вілгельма Ріттера фон Гайдінґера (1795–1871), письменниці Бетті Паолі (1814–1894), поета, автора австрійського національного гімна Йогана Сейдла (1804–1875), винахідника першого у світі автомобіля Зігфріда Маркуса (1831-1898) та багатьох інших всесвітньовідомих постатей. Але чи не “найстарше” поховання й цьому секторі визначних постатей – це могила італійського композитора і диригента, який жив у Відні, Антоніо Сальєрі (1750–1825). Учнями його були Л.Бетховен, Ф.Шуберт, Ф.Ліст. Саме того А.Сальєрі, якого незаслужено принизив О.Пушкін у творі “Моцарт і Сальєрі”, використавши світські плітки про те, що Сальєрі отруїв Моцарта.
Кілька років тому автору цієї статті потрапила на очі коротка інформація про Висаника в ужгородській новинці “Новый Свѣтъ” за 30 листопада 1872 року. У традиційній для цієї новинки рубриці “Разные известія” лише коротко згадується, та ще й без будь-якої назви, про смерть 81-річного лікаря М.Висаника, або, як там вказується його прізвище – Вівсяника, русина (руського) за походженням. Вказується, що він був тричі деканом медичного факультету у Відні, головним лікарем центральної клініки, кавалером багатьох орденів та додатково стверджується наступне: «Покойникъ, якъ мы знаемъ, [был] сыномъ русскаго священника Мукачевской епархіи, селенія Дюлай».
Про батька Висаника деяка інформація знайдеться в архівних документах, які відшукав і описав відомий карпатознавець Іштван Удварі з Ніредьгази. Церковний реєстр священиків Мукачівської єпархії за 1806 рік зазначає у Сатмарському комітаті поблизу Марія Повчі давню русинську парохію (парафію) Дюлай із 644 віруючими, де був священиком о. Іван Висаник, парох і де богослужіння проводилось русинською та угорською мовами.
Багато інформації за вченого знайдеться у біографічному словнику Константа фон Вурцбаха (Biographisches Lexikon), який почав виходити у Відні з 1856 року. 56-ий випуск цього словника за 1888 рік на стор. 68-70 уміщує досить великий (як для енциклопедії) матеріал про життя і наукову кар’єру Висаника. Це насправді перша важлива робота про вченого. Автор статті з жалем констатує, що ім’я такого визначного медика Австрії майже ніхто не пам’ятає; і вже настільки воно забуте, що навіть у такому серйозному виданні з історії австрійської медицини як “Compendium der Geschichte der Medicin…” (1862 р.) за Висаника немає жодних згадок.
Після Лексикону Вурцбаха сподвижники та учні Висаника здогадалися написати про його життя, і досить широко, і тому вже у 1889 році у Відні вийшла брошура (автор не зазначений) під назвою “Життя і твори покійного цісарсько-королівського надворного радника доктора Міхаеля фон Висаника”. Тут на 27-ми сторінках подається наукова біографія вченого-медика.
Народився Михайло Висаник 10 жовтня 1792 року, можливо, що у с.Дюлай. Гімназію закінчив у місті Сатмар (нині Сату-Маре, Румунія). Філософію вивчав у Еґері (нині Угорщина). Навчався у Пешті, далі у Відні. Диплом лікаря (Dr. med.) отримав у Відні в 1821 році. Дисертацію захистив з теми “De febri gastrica biliosa” (видана окремим книгою у Відні у видавництві Гіршфельда, 1821 р., 32 с.). Молодий медик розпочав працювати у Центральній лікарні Відня як загальний терапевт. На відміну від інших молодих лікарів, прагнув самовдосконалення і пройшов стажування у ряді медичних центрів, у т. ч. й у психіатричній лікарні. До того у 1825 році став магістром акушерства. Далі працював лікарем у передмістях Відня, де мав багато прихильників із числа пацієнтів та жителів міста. Працював і як районний лікар, приписаний до відділку поліції, у тих районах, які постраждали від повені поблизу Відня у 1830 році й в Угорщині у 1838 році. Багато допомагав хворим, які зазнали стресів під час катастроф та природних стихій – після повені у Відні 1830 року, а в Угорщині – 1838 року, під час епідемії холери у Відні 1831 року. Пропагував щеплення (вакцинацію) від багатьох хвороб (віспа, холера, кір), хоч населення скептично ставилося до цих новації у медицині.
Польові спостереження під час епідемії стали основою декількох наукових досліджень М.Висаника з цієї проблеми. Наприклад, у 1833 році була видана його праця під назвою „Медично-практичне дослідження щодо епідемії кіру і грипу в 1833 році, найбільш зважаючи на дослідження, зроблені у місцевому цісарсько-королівському сиротинці”. У 1840 році вийшла його (у співавторстві з Авґустом-Фр. Цьорером) брошура „Аномалії віспы щодо зберігання і поширення чистої вакцини, яка захищає від віспи. З наведенням досягнень цісарсько-королівського інституту вакцинації від віспи” (56 с.), а у 1856 році – книга „Азійська холера: Подається з практики більше двох тисяч хворих на холеру і зважаючи на усі, що вийшли з цієї теми, найзначніші твори для лікарів і освічених неспеціалістів”.
Найбільше корисного зробив лікар М.Висаник для людей з розладами психіки. У медицині Австрії він по собі залишив слід найголовнішого реформатора в області психіатрії – радикально гуманізував і змінив методи лікування психічно хворих. Необхідно зазначити, що у середньовічній Європі психічні хвороби трактувалися як породження диявола. Тому психічно хворих (щоб перемогти в них диявола) утримували у спеціальних будинках, ізолювали від нормального життя. При цьому буйні хворі мали на собі гамівні сорочки, ланцюги, кайдани (щоб не покалічили себе та інших). Лише з кінця 18 століття світ почав по іншому відноситись до психічно хворих людей – робити спроби щодо їх лікування. Так була заснована медична дисципліна – психіатрія. Лікар прогресивних поглядів, М.Висаник у 1839 році відмінив у Австрії старі методи лікування, при яких психічно хворому одягали на руки залізні кайдани, утримували таких бідолах в одиночних камерах. Цим у державі найбільше “славилась” віденська лікарня-ізолятор, що називалась „Нарентурм” (“Вежа для психічно хворих”), яку заснував ще у 1784 році імператор Йосиф ІІ і головним лікарем якої у 1839 році (чи у 1838?) став М.Висаник. За наказом лікаря Висаника у „Нарентурмі” усі ланцюги, кайдани та ін. зібрали й вивезли з лікарні – було того „заліза” у одній лікарні більше ніж 3000 (три тисячі) кілограмів!!!
Висанику вдалося реформувати лікарню „Нарентурм”, створити на її основі принципово нову систему лікування психічно хворих. З цією метою у 1843 році він відправився у наукову подорож до Англії, Франції та Швейцарії, щоб довідатись, яка ситуація з лікарнями для психічно хворих у інших державах. Результати вивчення проблеми під час наукової подорожі Висаник виклав у своїй праці “Заклади з лікування і догляду за психічно хворими у Німеччині, Франції, включно й заклади для кретинів на Абенберзі у Швейцарії” (Відень, 1845). Після цього влада погодилась із тим, що необхідно побудувати у Відні на Брюнлфельд одну нову лікарню для психічно хворих людей, яку за планом М.Висаника закінчили у 1851 році й головним лікарем якої він став.
М.Висаник захистив докторську дисертацію на основі своєї книги „Досягнення і статистичні відомості цісарсько-королівської лікарні для психічно хворих у Відні з часу її заснування у 1784 і до 1844 року”. (Відень, 1845). Окрім історій хвороб паціентів, лікар у своєму науковому дослідженні помістив статистичні відомості, описав, як виглядали меблі та предмети побуту віденської лікарні для психічно хворих Нарентурм. За шістдесят років (1784–1844) у “Вежі для психічно хворих” пройшли курс лікування, а якщо точніше висловитись – лише „утримувалося” 13 872 пацієнтів.
Шістнадцять років, до самої пенсії (1853–1869) працював М.Висаник як керівник медичной станції по виявленню та нагляду за пацієнтами, що мали ознаки психічних хвороб.
Нове бачення перспектив психіатрії визначало методику роботи з психічно хворими, рівень освіти медиків у таких лікарнях, а також відповідність персоналу для роботи з психічно хворими пацієнтами. Про дану проблему М.Висаник пише у своєму дослідженні „Основи навчання з метою виховати здатних доглядати за психічно хворими пацієнтами медичних помічників”. Книга мала 156 сторінок і вийшла у Відні в 1850 році.
На своє п’ятидесятиліття М.Висаник, син простого греко-католицького священика, уже був високо шанованою персоною австрійської медицини. На титулах написаних ним книжок після його прізвища всюди вказується довгий перелік звань та регалій: “Доктор медицини, магістр акушерства, дійсний член медичного факультету і медичного товариства у Відні й Пешті, вислуживший законні роки декан медичного факультету й прокуратор угорської медичної академічної нації, ординарний професор Пазманської колегії, судовий засідатель комітатів Саболч, Чонад, Унґвар, Сатмар і Боршод в Угорському королівстві, головний лікар цісарсько-королівської лікарні для психічно хворих і публічний академічний викладач теоретичної і практичної психіатрії у Відні”.
М.Висаник заснував товариство взаємодопомоги, яке опікувалося тими, хто успішно пройшов курс лікування у психіатричній лікарні. Колишні хворі, завдяки товариству взаємодопомоги, поступово поверталися до нормального життя. Так у медицину входило поняття соціальної реабілітації колишніх пацієнтів психіатрічних лікарень.
Ще однією заслугою лікаря Висаника стало заснування товариства, яке матеріально підтримувало вдів лікарів, які не мали права на отримання пенсії за покійним чоловіком.
Про заслуги М.Висаника і його порядність свідчить і те, що він був призначений головним розпорядителем Гейсбрійського університетського стипендіального фонду.
З 1837 року М.Висаник – декан медичного факультету Віденського університету. У 1844 році – доцент психіатрії. З 1844 року він є публічним академічним викладачем теоретичної і практичної психіатрії цього університету. У 1860–1862 роках – декан Медичної колегії.
Щоденна практична робота не залишала М.Висанику часу на академічні наукові публікації. Окрім тих праць, про які говорилося вище, М.Висаник, фактично, більше нічого не написав.
Його заслуги Австрійський цісарський двір у Відні відзначив декілька разів. У 1840 році М.Висаник був удостоєний звання надворного радника (Hofrath). У 1848 році – дворянського звання (з доданням до прізвища приставки “фон” – Міхаел фон Висаник). У 1866 році він був призначений радником при уряді. У 1871 році він вийшов у відставку. Прослужив на користь людям і вітчизні п’ятдесят років.
Не оминули його і чесно заслужені найвищі нагороди. Михаел фон Висаник – кавалер цісарсько-королівського ордена Франца-Йосифа (1855 р.), кавалер папського ордена Ґреґора і кавалер Пруського ордена Корони (1865 р.).
Тричі він був деканом Віденського медичного факультету, студенти його любили. Шанували його студенти і рядові лікарі й після того, як вийшов на пенсію і вже не підтримував контакти із своїм факультетом.
Як зазначено на надмогильному пам’ятнику, помер М.Висаник, 3 (!) листопада 1872 року. Про його смерть поінформувала поважна новинка «Illustrirtes Wiener Extrablatt» («Ілюстрована віденська особлива газета”). Некролог під назвою «Старий Висаник помер» написаний з теплотою, він уміщує й такий рядок: „Висаник завжди був готовий допомогти всім, хто цього потребував”.
Не можна забути й великі заслуги М.Висаника перед своїм народом. Він був одним із шести членів депутації угорських русинів до імператора Австрії Франца-Йосифа в жовтні 1849 року. Це була перша в історії русинів депутація до Відня!
Після невдалого повстання Л.Кошута в Угорському королівстві слов’янські народи в Австрійській державі розпочали декларувати своє бачення необхідних політичних змін, вони направили до Відня свої делегації. Не забарилися у цьому процесі й угорські русини, які вручили імператору петицію під назвою „Памятник Русинів Угорських”.
Разом з єпископським секретарем у Пряшеві, радником консисторії Віктором Добрянським і його молодшим братом цісарсько-королівським комісаром російського військового корпусу Адольфом Добрянським до Відня прибули пряшівський парох і радник консисторії Йосиф Шолтис і мальцовський парох Пряшівськой єпархії Олександр Яницькій. У Відню їх уже чекали віденські русини – М.Висаник і Вінцент Алексович – лікар, член медичного факультету Віденського університету, директор дитячої лікарні.

Захищаючи політичні потреби свого народу, депутація виголосила прагнення угорських русинів:

а) визнати руську (русинську) народність в Угорському королівстві;
б) створити для русинів окремі адміністративні округи;
в) впровадити у школах та урядовому управлінні „язык Рускія”;
г) створити руські гімназії, а в Ужгороді за державні кошти заснувати для русинів „Академію Руску” (це перша згадка про небхідність заснування Ужгородського університету!);
д) признати за кириличним алфавітом усі привілеї, які мають інші мови в Австрії та ін.
Під петицією першим із шести стоїть підпис М.Висаника. Він же, разом із Й.Шолтисом, написав 17 жовтня лист-прохання на ім’я Франца-Йосифа про аудієнцію, який передав найвищому цісарському ад’ютанту генералу графу Ґріне і отримав позитивну відповідь.
Після зустрічі з русинською депутацією, яка відбулася 19 жовтня, імператор Франц-Йосиф погодився на утворення у межах чотирьох комітатів (Унґ, Береґ, Уґоча, Мараморош) так званого Руського дистрикту з центром в Ужгороді. Адольф Добрянський після складання присяги одразу виїхав до Ужгорода організовувати Русинський округ. (Округи були скасовані у березні 1850 року в ході нового адміністративного поділу).
Очікуючи на аудієнцію у цісаря, члени русинської депутації щодня відвідували у Відні різні міністерства. 15 жовтня русинську депутацію прийняв найвпливовіший в імперії політик – міністр внутрішніх справ п. Олександр Бах. Серед членів делегації міністр А.Бах відразу впізнав М. Висаника та здивовано запитав його:
– А Ви що тут робите пане лікарю?
Міністр почув гідну відповідь:
– Я – русин, мої предки вже чотиристо років тому були руськими священиками!

Автор статті: Валерій Падяк,
кандидат філологічних наук
(ж-л «Русин», № 1.– Пряшів, 2008)
Переклад з русинської мови: Лариса Ільченко.