Додати новий коментар

Добре відомо, що на Закарпатті є багато архітектурних та історичних пам’яток, до яких із задоволенням приходить чимало туристів із різних куточків України та закордоння. Не винятком є і Горянська ротонда та Городище.

Можливо, комусь із відвідувачів і пощастило почути від старожилів Горян легенду про давню правительку їхніх земель Грагіссу — єдину доньку родини, коріння якої бере свій початок від самих Арпадовичів.
Із раннього дитинства дівчина була мудрою та кмітливою. Окрім гострого розуму, Господь нагородив Грагіссу неземною красою, що притягувала до себе не одного залицяльника. Коли дівчині виповнилося п’ятнадцять, сватати горянську красуню приїхали навіть від самого жупана Панька. Але серце її було неприступним, а душа прагнула одного — виконати батьківський заповіт: зробити недоторканними землі, які знаходилися біля буремного та повноводного Ужа і неодноразово зазнавали нападів та спустошень від чужоземних орд.
Пройшли місяці, роки — і, дякуючи мудрій володарці та всьому горянському населенню, що днями і ночами носило воду і місило глину, звелися мури гордого Городища. Усе передбачила прекрасна Грагісса: бійниці в мурах, відпочивальні для воїнів, приміщення для худоби та виготовлення зброї. Одне, про що не подумала — так це про покої для себе. Свою кімнату правителька бачила такою, як у всіх. Але її вірний охоронець і порадник Владислав, який кохав свою володарку більше за життя, не сказавши ні слова, таємно будував під замком те, що колись мало стати прихистком для двох. Там закоханий юнак мріяв показати всю свою любов Грагіссі. Тільки вірні люди, які облаштували приміщення так, аби там було все потрібне для довгого перебування, знали вхід у потаємні печери підземелля.
Покої зачаровували своєю красою: ложе було вкрите гепардовими шкірами, посуд — із срібла та чистого золота, а джерельна вода била з прекрасних мармурових фонтанів. Завбачливий Владислав зробив так, щоб входів до цієї кімнати було два: один — з Горянського замку, другий — від річки Латорки.
А слава про Горянський замок, що височів на краю Карпат, ширилась швидко і гостей та залицяльників у прекрасної володарки Грагісси не бракувало. Неодноразово до неї приїжджали з поклонами від самого галицького князя Петра Петеньки, від Амодея. Усіх приймала молода правителька з почтом та шаною. Та не так вражав гостей побудований жінкою міцний форт, як її неземна врода: карі очі заворожували своєю мудрістю та красою, а каштанове волосся розливалося плечима, мов ріка.
Часто правителька бачила те, що звичайним смертним було не під силу. Духовне життя та постійне спілкування з небесними силами надихнули молоду Грагіссу побудувати в Горянах церкву. Цей храм мав бути таким, про який ніхто в цілій Європі і подумати не міг: з круглим куполом, прикрашений, мов королівський палац. Саме таким і побудувала його молода пані — нащадок Арпадовичів.
Щодня до Горянської ротонди, разом із Грагіссою, вранці і ввечері приходила її челядь. Заходили до Божого храму тільки в чистому взутті або без нього, щоб не забруднити мармурових плит. А поруч з володаркою в храмі завжди бачили високого, статечного та вродливого Владислав, що нерідко підставляв свої груди під стріли, які летіли в бік його коханої.
Так, однієї запізнілої та холодної весни у Срібні Землі прийшло велике і могутнє військо. Воно наблизилось до міцних стін Горянської фортеці і повністю зупинилось кругом них табором.
Воїни поводилися спокійно: не розкрадали і не палили навколишні села, не вбивали їх мешканців та не забирали нікого до себе у рабство. Вони тільки розкладали багаття, пекли хліб і баранів, вели розмову між собою…
Але вже вранці до горянської володарки вирушили чужоземні делегати, які принесли їй в подарунок багато коштовностей. Прийняла їх Грагісса з повагою та шаною. Серед посланців був найстарший верховода, який отримав наказ від свого пана вбити господиню горянського Городища, якщо вона відмовиться вийти заміж за їхнього олігарха-повелителя — Матвія Тренчинського. Але, побачивши неймовірну красу Грагісси, старий не зміг це зробити і повернувся до свого володаря ні з чим.
Рано-вранці, коли ще сонце спало, страшенно розлючений після невтішної звістки повелитель підняв своє військо і розпочав наступ на мури замку. Сили були не рівні і стіни фортеці виявилися заслабкими: вороги-нападники ввірвалися до володінь молодої пані, знищуючи все навкруги. У ці хвилини закоханий Владислав запропонував Грагіссі втекти, але вона відмовилася, бо не змоглапокинути в біді рідний дім. Бачачи, що його кохана не полишить свої володіння і не втече з ним нікуди, вірний охоронець відкрив двері потаємної підземної опочивальні і штовхнув туди свою кохану, встигнувши зачинити за нею двері назавжди. Сам юнак, обезсилений і поранений, стікаючи кров’ю, впав і помер через декілька хвилин біля її дверей.
Як довго провела його мила в печерах Горянського замку— ніхто не знає. Більше її не бачили і нічого не чули про неї.
Тільки після тієї запізнілої весни подеколи над Горянами у нічному небі з’являється жіноча постать, що пливе легкою хмаринкою над землею. Її обличчя нагадує красу троянди, яка розквітає в Едемському саду, але погляд жінки завжди смутний і очі наповнені слізьми. Вона залишилася наодинці у таємній опочивальні разом з усім багатством: золотом, перлами, діамантами і срібним посудом.
Душа Грагісси хоче повернутися до свого коханого, але не може, бо двері кімнати зачинені вже не одне століття і має їх відкрити тільки жінка з чистою душею та серцем, наповненим справжнім, світлим, вірним коханням. Взамін горянська володарка віддасть їй свій перстень, який отримала в подарунок від Владислава. Каблучка з сімома діамантами ще й досі знаходиться на її правій руці. Належатиме перстень кохання тільки тій, кому Грагісса сама покаже шлях до зачинених дверей, за якими чекає на неї вже вічність. Якщо ж прикрасу спробує забрати хтось інший — то впаде на нього прокляття і засне він вічним сном…
Після смерті душа Грагісси і надалі «охороняє» свої володіння. Вона пам’ятає, яким квітучим та прекрасним був її замок. Однак сьогодні Грагіссине серце обливається кров’ю та гіркими слізьми, тому що бачить разом з усіма туристами та людьми, які приходять до її замку, страшне видовище: залишки стін фортеці поросли заростями, терням, колючками, кропивою… Мешканці верхньої частини Горян зробили для себе на місці архітектурної та історичної пам’ятки смітники. Весь непотріб викидають туди. Окрім цього, щоб прийти другою дорогою до Божого дому, Горянської ротонди та Городища, необхідно подолати й зарості чагарників та нескошеної трави, в яких водяться отруйні змії, ящірки…
Чомусь за цей безлад ніхто не несе відповідальності вже довгий час. Боляче ще й за те, що цей «гадючник» бачать туристи із закордону. Це насправді жахливе видовище…
Занедбана історична пам’ятка та чагарники, які межують із ротондою, вказують, насамперед, на ставлення мешканців Горян, та й закарпатців, до культури, традицій та історії свого краю. Це ганьба нам усім. З чим ми живемо?.. Що ми показуємо гостям?.. Невже безцінна історія нашого краю не цікавить нікого?.. Скільки ще часу неподалік із Горянською ротондою «красуватимуться» ці «непролазні закарпатські джунглі» із холоднокровними?..

P.S. Прошу всіх небайдужих до історії та культури нашого Закарпаття допомогти забрати звідти «зарості-чагарники» та смітники, що ховають під собою безцінну історичну пам’ятку.
Т. Горянка