Додати новий коментар

Достовірних відомостей про заснування села Лисичево Іршавського району на Закарпаті не має. Але існує цікава легенда, яка передається лисичанами з уст в уста, з покоління в покоління.

Старожили розповідають, що колись на тому місці, де тепер розкинулось село, ріс дубово-буковий ліс. Водилося там багато звірів, а найбільше лисиць.

Першим, хто порушив правічний спокій дикого краю, був селянин, що звався Коструб. Він утік від свого пана, який змушував працювати селян вдень і вночі. А як чоловік насправді прозивався, не знати, бо прізвисько він придумав собі сам, аби його не зміг знайти пан, від якого він утік. Посилившись у цих лісах, Коструб почав розчищати галявину для житла і під посів. У той час його сім’я натрапила на численні нори лисиць. Звідси й пішла назва населення, яке згодом почало розростатися. Землиці на зрубах вистачало і для інших утікачів. З'явився тут і Продан зі своєю родиною, а за ним інші.

Пізніше, коли тут було вже до 140 дворів, люди почали будувати церкву. Через багато століть (у 1963 році) у фундаменті зруйнованої церкви знайшли металеву скриньку з документом, датованим – 1252 роком. А це говорить про те, що перші лисичани посилилися в цьому селі більше 800 років тому назад.
У тій місцевості, де починається перше нове поселення людей, як зазвичай, насамперед мешканці будують церкву, а далі й школу. Не залишилося без навчального закладу й село Лисичево. А почали будувати люди школу в своєму селі ще в 1953 році на місці зруйнованої церкви в роки Великої Вітчизняної війни. Спочатку був побудували один корпус, а через деякий час збудували й другий. Для будівництва школи лисичани використали деякі матеріали зі стін та фундаменту церкви. Функціонувати ж школа почала з 1961 року.

На сьогоднішній день у Лисичівській загальноосвітній школі I-III ступенів Іршавської районної ради Закарпатської області навчається більше 300 дітей із усього села, яке розстелило свій вишиваний рушник життя на 12 км. Тут працює 44 вчителів та 16 – обслуговуючого персоналу. Але в яких умовах навчаються діти та працюють вчителі страшно й говорити. Якщо пройтися коридорами та класами школи, то від побаченого стає моторошно -- стіни обдерті, підлогу з’їдає грибок, меблі розбиті, розсипаються від старості, повітря сире, віддає гниллю та димом. У цих класах ще й по нині стоять кахельні пічки, які в зимовий період отоплюються дровами.

Як розповіла мешканка с. Лисичева, для того, щоб зігріти взимку хоч трохи класи, потрібно розтоплювати піч із третьої години ранку, бо інакше діти в класах мерзнутимуть.

Але скільки б не топили працівники школи, все одно тепло у приміщенні не зберігається, бо старі вікна та двері пропускають холодне повітря. А зима в цьому краї сувора – випадають великі сніги, майже кожний день хурделиці й сильні морози, які тривають аж до початку весни.

Зимою учні школи сидять на уроках одягнені в пальта та теплі куртки, на перервах гріються біля пічки, особливо руки, бо від холоду пальці мерзнуть. А найгіршим є те, що село простягається на 12 кілометрів, тому окремим дітям доводиться долати по 4-5 кілометрів, аби потрапити до школи. У цілому, кожного дня шлях дитини до навчального закладу становить 8-10 км. Найгірше добиратися до школи в зимовий період, бо у той час випадають сніги висотою до 1 метра.

Від перших днів існування школи, а це з 1961 року, в цьому навчальному закладі майже нічого не змінилося: в якому стані школа розпочала своє функціонування, в такому є й по нині. Влада в районі міняється, але школа -- ні. Наразі, дивлячись на стіни класів і коридорів, підлогу, вікна, двері, шкільні меблі тощо, можна сказати, що цей навчальний заклад забутий не тільки владою, але й усіма небесами. У таких умовах просто неможливо ні навчатися дітям, ні працювати вчителям. Це не школа, а забуте, холодне, обшарпане «пекло», яке облишене вже давно самим пекельним господарем та його
свитою.

Тетяна Горянка