Чи варто зберігати сім’ю, в якій панує насильство?

Домашнє насильство зустрічається частіше й становить більшу загрозу, ніж ґвалтування, напади на вулиці та ДТП разом узяті.

Добігла кінця щорічна кампанія “16 днів проти насильства”. Ініційована 1991 року Центром жіночого глобального лідерства, вона має на меті привернути увагу громадськості до проблем насильства в сім’ї, змінити ставлення до цього явища з байдужості до неприйняття. Часові рамки акції - від 25 листопада, Міжнародного дня ООН з викоренення насильства щодо жінок, до 10 грудня, Міжнародного дня прав людини, - символічно наголошують на зв’язку між насильством та правами людей. Оскільки насильство порушує права людини, забезпечення яких має гарантувати держава, то й боротьба з ним не є приватною справою. Сучасне суспільство шукає способи, як це явище зупинити. Один із них - говорити про проблему домашнього насильства багато й усюди, і не лише протягом 16 днів акції.
В їхніх стосунках усе було гарно й романтично. Він дарував їй квіти і не втомлювався дивувати сюрпризами, а вона поруч із ним почувалася щасливою і захищеною… Так було й коли побралися. Невдовзі в них народився син. Коли ж наблизився час їй виходити на роботу, чоловік сказав, що зможе сам забезпечити сім’ю, вона ж нехай займається дитиною і хатою. Дружина пристала на це, а тут “підоспіла” й донечка. Тож цілком увага жінки зосередилася на родині. А він, на той час уже успішний і грошовитий, став дедалі частіше повертатися напідпитку пізно ввечері. Почалися докори на кшталт: ти ж цілий день удома сидиш і нічого не встигаєш; ти ні на що не здатна. Тверезий каявся й обіцяв виправитися. Та ставало лише гірше. За п’яним “пилянням” у стіну летів посуд зі стравами. І знову каяття. І так по колу, аж доки одного разу не потрапив в аварію, в якій дивом вижив. Відбувся серйозною травмою голови й залишився без ока. Проте доволі швидко знову став прикладатися до чарки, а до звинувачень, що це дружина винна в його каліцтві, додалися заборона спілкуватися з подругами та рідними, відмова в матеріальній підтримці й рукоприкладство. Не раз вона з дітьми пересиджувала його лють у матері, а та, у свою чергу, настійливо радила їй терпіти. “Терпіння” вилилося в депресію і спробу залити горе. І хтозна, куди би все обернулося, якби жінка не взяла себе в руки. Мала подбати про дітей, яким, звісно, було зовсім не затишно в рідному домі (мало того, що вони бачили, як батько знущається з матері, він і їх то залякував, то обдаровував грошима). Додавало сил і те, що все добре складалося на роботі (вона таки стала працювати). І знову терпіла. А якось, усвідомивши марність своїх спроб зберегти сім’ю, наважилася подати на розлучення. Він, почувши про це, зневажливо сказав: “3 дні потужишся і заспокоїшся”. Потім пішли образи і погрози. Він категорично відмовився виїжджати з хати (це дім її бабусі). Та вона терпить. Тепер уже заради майбутнього життя без нього, хоч і розуміє, що їй буде нелегко самій ставити на ноги 2-х дітей.

Історія ця не вигадана і, гадаю, доволі типова для нашого життя. На жаль, насильство в сім’ях - далеко не поодиноке явище. У більшості випадків потерпають від нього саме жінки. Наприклад, головний хірург США вважає, що домашнє насильство зустрічається частіше й становить більшу загрозу здоров’ю жінок, ніж ґвалтування, напади на вулиці та дорожньо-транспортні пригоди разом узяті. У свою чергу, європейські дослідники зазначають, що від 12 до 15% європейок, старших за 16 років, є жертвами насильства, причому багато з них і далі страждають від колишніх партнерів навіть після розлучення з ними. Українські ж наводять такі цифри і факти: 35-50% усіх жінок, які перебували в лікарнях з тілесними ушкодженнями, були жертвами домашнього насильства; протягом року побутове насильство стає причиною 100 000 днів госпіталізації, 30000 звернень у відділення травматології та 40000 викликів лікаря; 30-40% від усієї кількості дзвінків, які надходять до відділень міліції, пов’язані з домашнім насильством, включаючи фізичне. При цьому лише 5% жінок-жертв наважуються про це говорити вголос. Тут спрацьовує стереотип про сміття, яке не можна виносити з хати.

Якщо найчастіше жертвами насильства є жінки, то наступні за ними - діти. Насильство щодо дітей є ще більш прихованим, оскільки можливості в дитини поскаржитись або попросити про захист набагато менші, ніж у дорослих. Чимало батьків вважають дитину своєю власністю і можливість її карати розглядають як своє невід’ємне право. Непоодинокі й випадки, коли мама, яка сама є жертвою насильства, стає”передавальною ланкою”, прагнучи компенсувати своє принижене становище жертви утиском ще слабших - дітей. Але насильство породжує насильство. І, як правило, дитина, що росла в сім’ї, де панувало насильство, повторить таку модель у власній родині.
Володимир Башкірєв, голова правління Коаліції з попередження насильства в сім’ї, старший викладач кафедри соціальної роботи УжНУ, розповів, що у 2001 році з ініціативи Коаліції спільно з соціально-психологічною лабораторією кафедри соціальної роботи УжНУ було проведено одне з перших досліджень проблеми насильства над дітьми та молоддю в ужгородських сім’ях. Специфікою цього дослідження було те, що, окрім прямих запитань щодо наявності фактів насильства, воно містило понад 30 прикладів поведінки та дій, які міжнародною спільнотою визнані насильницькими та образливими. Як з’ясувалося, 95% з 320 опитаних тоді 9-10-класників заявили, що зазнавали насильницьких дій з боку дорослих. При цьому найчастіше щодо них застосовувалося фізичне та психологічне (моральне) насильство. “Наші поведінкові стереотипи, які ми засвоїли з дитинства, побудовані в тому числі на насильстві як найлегшому способі досягнення мети, - каже Володимир Анатолійович. - Проте тут виникає небезпека: при досягненні короткочасної мети можна втратити стратегічну. Наприклад, із застосуванням насильства легко примусити дитину щось зробити - винести сміття, скласти речі тощо, - але в такий спосіб ми руйнуємо психологічний зв’язок із нею, вона втрачає довіру до дорослих і світу. Замість бажаної навички можуть виникати протестні реакції, емоційна відчуженість від батьків, схильність до депресій, які не минають навіть у дорослому віці. Сумнівною стає цінність таких виховних впливів”.

Є й інший досвід із практики В. Башкірєва. “На одному із занять в університеті ми торкнулися питання стосунків батьків і дітей. У групі з 12 осіб 3-є сказали, що батьки їх ніколи не били і не ображали. Я спостерігав за ними протягом певного періоду і помітив дві важливі відмінності від інших студентів: вони активніші й менш травматично реагують на помилки. За рівнем активності їм у групі відповідала ще одна дівчина. Її виховувала лише мама, і в дитинстві вона відвідувала дитячий садок цілодобового перебування. Свою активність студентка пояснювала тим, що обставини змусили її рано засвоїти стратегію виживання. Однак коли їй траплялося помилятися, вона замикалася, могла поводитися агресивно. Загалом діти, які виховуються в ненасильницькій атмосфері, є більш емоційно стабільні, мають адекватну самооцінку, що є хорошою запорукою для збереження психічного здоров’я та досягнення успіхів у житті. А чи не саме цього прагнуть батьки для своїх дітей?”

Насильницькі стосунки виникають і між іншими членами сім’ї: чоловік здебільшого страждає від психологічного насильства дружини, хоча нерідкі випадки й рукоприкладства; досить типовою є ситуація, коли дорослі діти, котрі виросли в атмосфері насильства чи вседозволеності, мають насильницьке ставлення до батьків; на фоні насильницьких стосунків між дорослими членами сім’ї такі самі виникають і між дітьми; а ще з позицій насильства можуть спілкуватися теща або тесть із зятем, свекор або свекруха з невісткою, онуки з дідусем чи бабусею; відомі й факти насильства проти хворих, немічних членів сім’ї або ж інвалідів.

З проявами насильства в сім’ї дільничні інспектори Ужгорода стикаються ледь не щодня, повідомив В’ячеслав Григор’єв, заступник начальника - начальник міліції громадської безпеки Ужгородського МУ ГУМВС України в Закарпатській області. Так, на розгляд СДІМ за 10 місяців поточного року надійшло 323 заяви про протиправну поведінку та насильство членів родини. 143 з них - про погрозу фізичною розправою та вбивством: у 17 випадках чоловік погрожував дружині, в 69-ти - колишній чоловік колишній дружині, оскільки після розлучення продовжують проживати в одній квартирі; 7-х - син матері та 3-х - невістка свекру. “При перевірці цих заяв основна увага зверталася на виявлення та усунення причин і умов, що сприяли конфлікту в сім’ї, та попередження кривдника про відповідальність за статтею 129 КК України “Погроза вбивством” (карається арештом на строк до 6 місяців або обмеженням волі на строк до 2 років), - розповідає В’ячеслав Миколайович. - Крім того, 180 заяв та повідомлень стосувалися завдання тілесних ушкоджень: 43-х - чоловіком дружині, 28-х - колишнім чоловіком колишній дружині, 25 - сином батькові, 22 - співмешканцями, 17 - зятями, шваграми і под., 14 - донькою батькам, 12 - дружиною чоловіку, 4 - онуками та племінниками. За кожним таким фактом проведена перевірка і прийняте рішення згідно із законом. Так, винесено 185 офіційних попереджень про неприпустимість насильства в сім’ї та складено 193 адміністративні протоколи за статтею 173-2 КУпАП, що тягне за собою накладення штрафу від 3 до 5 неоподатковуваних мінімумів або виправні роботи до одного місяця з відрахуванням 20% заробітку, до цього може бути застосований і адміністративний арешт строком до 5 діб. Повторне протягом року вчинення насильства карається штрафом від 5 до 10 неоподатковуваних мінімумів або виправними роботами від 1 до 2 місяців із відрахуванням 20% відсотків заробітку, плюс, у разі необхідності, адміністративний арешт до 15 діб. Сказати, що ці заходи однаково ефективно діють на людину, котра вчиняє домашнє насильство, не можна. Комусь достатньо одного виклику в міліцію на профілактичну бесіду. А когось не зупиняють ні штрафи (знов-таки у цих випадках страждає сім’я, бо кривдник і за це на домочадців покладає провину - авт.), ні арешти. Є в нас випадки систематичного насильства, здебільшого вони вчиняються у стані алкогольного сп’яніння, і ми не можемо на це вплинути: місяць-два нормально, а далі знову рецидив. Такі випадки небезпечні тим, що можуть закінчитися тяжчим злочином”. Цьогоріч, наприклад, задокументовано 4 злочини на побутовому ґрунті. Зокрема 5 лютого власник квартири на вулиці Заньковецької повідомив про труп жінки у своєму помешканні. Як згодом з’ясувалося, множинні тілесні ушкодження голови, які спричинили смерть, їй завдав 46-річний ужгородець під час сварки. Проти нього порушено кримінальну справу за ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілої), за якою йому світить позбавлення волі від 7 до 10 років. В інших 2 випадках жінки жалілися на своїх співмешканців: один із них протягом тривалого часу вчиняє сварки та завдає побоїв, другий - здійняв скандал, у ході якого ще й розпустив руки. За цими фактами порушено кримінальні справи за ст. 122 ч.1 “Умисне нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості”, що карається виправними роботами до 2 років, або обмеженням волі на строк до 3 років, або ж позбавленням волі на такий самий термін. А ужгородка 1986 р. н. отримала 2 роки умовного покарання за злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною, що спричинило смерть 2-річного малюка.

Виникає цілком логічне запитання: що робити, аби побороти насильство в сім’ї? Виявляється, все не так просто. Насильство, каже Володимир Башкірєв, має давнє коріння. В патріархальному суспільстві домінуючою була роль чоловіка. Він мав забезпечувати сім’ю, а також захищати її від зовнішньої небезпеки. Домочадці ж повністю знаходилися під його владою. На той час такий стан речей був виправданий. У сучасному суспільстві подібний розподіл ролей уже неактуальний, бо всі цивілізовані країни задекларували рівність чоловіків та жінок, але погляди, успадковані з давніх часів, ще зберігаються. Нині є потреба у зміні стосунків на всіх рівнях соціальної системи суспільства. І прислужитися цьому певною мірою має ґендерна політика, ідея якої полягає в тому, щоб знайти баланс між інтересами жінок і чоловіків, каже Володимир Анатолійович. А ще треба виховати інше покоління, привчене змалку до ненасильницьких норм поведінки. “Колись навіть мріяли створити в Ужгороді заклад, де б запровадили ненасильницькі форми виховання (наприклад, за програмою усвідомленого батьківства), та це потребувало чималих коштів і ретельного добору персоналу. Хтозна, можливо, й повернемося до неї”.

Кроком до подолання проблеми насильства в родині повинне стати її усвідомлення як суспільством в цілому, так і кожним окремим громадянином. Необхідно змінювати терпиме, а іноді й байдуже ставлення суспільства до насильства в родині. А це можливо лише за умови проведення широкої просвітницької кампанії, об’єднання зусиль і державних органів та установ, і громадських організацій, і кожного громадянина.

А жертвам насилля - не мовчати. Якщо терпіти, проблема не вийде назовні, і ніхто її не вирішуватиме, каже Олена Пак, начальник міського відділу у справах сім’ї та молоді. Хоча, крім основних причин такого стану справ - небажання чи страху виносити на люди свої проблеми, - є й такі, як незнання інстанцій, куди можна звер-нутися за допомогою і захистом. “Між тим координація дій з питань попередження насильства в сім’ї в нас у місті покладена на наше управління у справах культури, спорту, сім’ї та молоді. Працює й телефон довіри за номером: 44-13-17. У Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді можна отримати й допомогу психолога. Крім того, працює обласний кризовий центр, де жертви насильства можуть перебувати протягом трьох місяців, доки вирішуються їхні проблеми. Хоча ми ще далекі від ідеалу. У США, до прикладу, доки жінка перебуває в такій установі (її місцезнаходження не розголошується), їй знаходять роботу й житло. Тобто повністю допомагають змінити життя, вирватися із насильницького середо-вища. І зрештою лише 25% повертаються до насильника. У нас усі 90. Найперше тому, що нікуди йти. Проблема посилюється й фінансовою залежністю від чоловіка”.

Але ж чи варто зберігати сім’ю, в якій панує насильство? “Сім’ю можна врятувати, якщо є бажання обох, - каже Світлана Хоркава, провідний спеціаліст Ужгородського міського центру СССДМ. - Якось мені довелося працювати з жінкою, чоловік котрої пив і бив її та дітей. Вона хотіла зберегти сім’ю, мотивуючи тим, що коли він тверезий, то хороший, до того ж добре, якщо діти ростуть із батьком, та й зарплату приносить. За якийсь час привела і його. Я працювала і з ним, і він обіцяв змінитися. І справді, місяці 4 було спокійно, а потім зірвався. Дружина просила, щоб ми примусили його лікуватися. Але ж ми не можемо зробити це без його бажання… Зрештою вони розлучилися. Діти заспокоїлися. Інша проблема - житло. Вони продовжують мешкати в одній квартирі. Я можу їх і надалі підтримувати, але їхню ситуацію не вирішу. Бо вирішити питання - надати житло, щоб кожен міг жити своїм життям. Та все ж, гадаю (хоч і не можу радити цього своїм пацієнтам), якщо несила терпіти, варто рвати стосунки. Бо сім’я - те місце, де кожному домочадцю має бути затишно й надійно”.

І все ж за неї варто поборотися, одностайно вважають фахівці, з котрими довелося поспілкуватися. У тому числі й через роботу з тією стороною, яка чинить насильство. Бо кривдники в переважній більшості випадків не є садистами, а їхня агресивність спровокована негативними прикладами, які останнім часом особливо нав’язує телебачення. На Заході з ними вже давно працюють за спеціальними корекційними програмами, завдяки чому ситуація поліпшується, і люди, які чинять насильство, перестають його коїти. Таким чином у кожній конкретній сім’ї налагоджується психологічний клімат. 15 грудня таку програму репрезентують і в Україні. І хоч наша держава ще на початку шляху в питаннях викорінення насильства в сім’ї, тоді як у світі вже відбуваються позитивні зрушення, проте ми в цьому світовому процесі.

Олена МАКАРА, “Ужгород”