Історія виникнення Ужгородського Державного університету

Per aspera — ad astra! Цей вираз якнайкраще відображає шлях моєї Альма-Матер — Ужгородського Національного університету. Сьогодні це потужний навчально-науковий центр Західної України. Заснований у важкому злиденному повоєнному 1945 році фактично на голому місці, він за відносно короткий півстолітній строк перетворився у вагомий і відомий освітній і науковий заклад із багатьма факультетами та визначними досягненнями в різних галузях науки.

Хоч і не першу, але найтривалішу назву — Ужгородський державний університет — він отримав 26 травня 1946 року і вона протрималася до 19 жовтня 2000 року, коли, зважаючи на високий кваліфікаційний рівень, університет здобув статус національного. За цим незаперечним фактом стрімкого злету відносно молодого вишу непроста історія, в якій знайшли відображення історичні події другої половини XX століття, а також чимало забутих, замовчаних, перекручених фактів. Мабуть, прийшов час розставити крапки над «і», віддати борг правді і справедливості... Адже, університет — це храм, храм науки, а до нього, як і до Божого храму, слід входити з чистим сумлінням і чистими помислами.

Офіційною датою відкриття університету в Ужгороді вважається 18 жовтня 1945 року, проте доступні вже архівні матеріали свідчать про іншу дату й інший перебіг подій, ніж той, що постійно тиражується.

Отже, 19 жовтня 1945 року в місцевій пресі була оприлюднена Постанова Ради Народних Комісарів УРСР та ЦК КП(б) України, яка розпочиналася словами: «Зважаючи на виключну потребу піднесення культури в Закарпатській Україні, Рада Наркому УРСР і ЦК КП(б)У постановляють: відкрити у 1945 році державний університет у м. Ужгороді». Як на мене, цей вислів не лише неточний і несправедливий, але й образливий для народу нашого краю. Кому і хто пропонував «піднести культуру»?! Народу, який упродовж віків мешкав у центрі Європи у складі й по сусідству з цивілізованими країнами Центральної та Східної Європи. Маленький клаптик континенту площею 12,8 тис. кв. км (що, до речі, складає 2 % площі України), з яких 1/3 — північно-східний куточок Паннонської низовини і 2/3 — паралельні пасма Карпатської дуги. Невеличка рівнина в ласкавих материнських обіймах Карпатських гір. Срібна Земля в епіцентрі історичних шляхів; земля, яка межувала з державами Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією і СРСР і яка розвивалася під впливом різних народів і культур і, безумовно, ввібрала в себе багато позитиву, що вплинуло на економіку, культуру, релігію, побут і національний склад населення. В цьому краї споконвіків мирно співіснували люди різних національностей і різних релігійних конфесій.

За переписом населення у 1944 році тут проживало 534 тис. осіб. Щодо національного складу, то перевага, безумовно, була на боці корінного населення краю — русинів (61,2 %). Тому найбільш вдалою назвою для цього краю була і є назва, яка виникла, коли Закарпаття за Сен-Жерменською угодою в 1919 році ввійшло до складу Чехословацької Республіки. Це — Подкарпатська Русь на чолі з автономною директорією. В цій назві відбиті як географічне розташування, так і національна сутність краю.

Що торкається організації освіти, не думаю, що тут були серйозні проблеми під час тривалого часу входження Закарпаття до складу Австро-Угорської імперії. Досить сказати, що гімназія в м. Ужгороді належить до одних із найстаріших у Центральній Європі. Заснована у 1613 році в Гуменному (нині Словаччина), вона в 1630 році була переведена в м. Ужгород, де проіснувала до радянського періоду в 1944 році. Не менш відомими були гімназії в містах Мукачеві, Берегові, Хусті. Ще більш вагомою була духовна освіта у краї протягом XIX і першої половини XX століття. Зі стін духовних семінарій виходили високоосвічені, національно свідомі священики (наприклад, О. Духнович, О. Волошин, М. Митрак, І. Сільвай), а також відомі вчені, педагоги, письменники, громадські та культурні діячі. Імена переважної більшості з них мало відомі широкому загалу краю, деякі з них увіковічені в назвах вулиць наших міст (наприклад, А. Добрянський, О. Павлович, М. Митрак, В. Кукольник, І. Орлай, І. Сільвай, Ю. Венелін-Гуца, М. Лучкай та ін.), деякі поступово повертаються з забуття завдяки дослідницьким зусиллям науковців (наприклад, М. Балудянський, Ю. Жаткович, Ю. Ставровський-Попрадов, І. Фогарашій, А. Карабелош, В. Гренджа-Донський, П. Подій та ін.).

Після приєднання краю до Чехословацької Республіки в 20—30 роках XX століття процес національного і культурного відродження значно активізується. Загальновідомий факт, що влада, очолювана президентом Т. Г. Масариком, була прогресивною, демократичною і Подкарпатська Русь отримала потужний стимул для розвитку. Що торкається освіти, то організація її могла би послужити взірцем і для сьогодення. Народні початкові школи були у всіх селах, в селищах і містах — горожанки, промисловки, гімназії, вчительські та духовні семінарії, торговельна академія (м. Мукачево). Більше того, у школах Подкарпатської Русі, незалежно від місця знаходження, відбиралися найбільш здібні, талановиті діти, яких безкоштовно навчали у Братиславі, Празі для підготовки до наступної вищої освіти (один із них — проф. В. Комендар). Вища освіта була доступна для молоді, яка вирізнялася здібностями, працьовитістю. Для таких шлях до освіти був відкритий у Прагу, Братиславу, Будапешт, Дебрецен, Відень, Берлін та інші європейські міста.

Треба сказати, що кілька сот закарпатців скористалися цією можливістю і в подальшому житті внесли вагомий доробок у культурно-освітній і економічний розвиток як свого краю, так і тих країн, куди занесла їх доля. Тому прикро і, більше того, образливо і боляче, що в народі нашого краю радянська влада вбачала безкультурну, малограмотну, темнодрімучу масу, яка вимагає «виключної потреби піднесення культури»! І хто пропонував цей шляхетний «дар»? Маловідома нам тоді держава, яка протягом майже трьох десятиріч нещадно знищувала культурний прошарок свого населення, носіїв духовності, інтелекту, традицій нації під надуманими бутафорськими комуністичними лозунгами. Нав’язування своєї спотвореної ідеології здійснювалося з допомогою досконалого репресивного апарату НКВС-КДБ. Але хто ж про це знав у нашому краї тоді, в далекому 1945 році?! Правда була надійно захована за «залізною завісою»... Дякуючи спритній пропагандистській роботі СРСР, народ Закарпаття очікував від братів-слов’ян зі сходу комуністичного раю. Та сталося не так, як гадалося... Вже перші враження від воїнів-визволителів, які з’явилися в Закарпатті ще до кінця війни, восени 1944 року, були неод­нозначними. Народ принишк, зі страхом, але терпляче вичікував, адже звик до несподіванок змін режимів. У тогочасному хаосі, при відсутності кордонів, зі сходу і заходу на рідну землю, додому повертається багато повних сил, знання й енергії освічених закарпатців. Вочевидь, вони мріяли про втілення в життя давньої мрії народу краю про відкриття університету.

Ідея створення університету в Закарпатті має довгу історію. Досить сказати, що вже у 1848 році на 1-му слов’янському з’їзді у Празі була озвучена вимога про відкриття вишу для русинів Карпат. У наступні часи ця вимога неодноразово ставилася перед урядами країн, до складу яких входив наш край. Проте всі спроби були марними.

І ось довгоочікувана мрія отримує шанс втілитися в реальність. Безвладдя перших місяців осені 1944 року спонукало до створення органів місцевого самоврядування — Народних комітетів, які на 1-му з’їзді обрали керівну Народну Раду Карпатської (пізніше Закарпатської) України. Остання 5 грудня 1944 року приймає декрет про організацію першого в історії краю державного університету та лісового і агрономічного інститутів. Забігаючи наперед, зауважу, що вказані інститути так і не були відкриті, хоча природні умови і економіка краю обумовлюють їх існування.

Народна Рада і підпорядковані їй органи сприйняли декрет від 5 грудня 1944 року з усією відповідальністю. Для оперативної організаційної роботи була створена комісія з 11 чоловік, яку очолив уповноважений у справах освіти І. Керча. Протягом першого півріччя 1945 року була проведена велика робота зі здійснення далеко не простого плану створення вишу. Необхідно було розв’язати цілу низку питань, починаючи від визначення факультетів та кафедр, кількості студентів, терміну вступних іспитів і початку навчання. Не менш важливими були питання матеріального плану, як-от: визначення будівель для навчальних корпусів, гуртожитків, їдалень, бібліотеки, помешкань для викладачів тощо. Для приведення всіх об’єктів у належний вигляд, а також для виплати стипендії студентам та зарплатні викладачам Народною Радою було асигновано 5 млн. пенге (= 2 млн. крб.) із місцевого бюджету.

Чи не першорядне значення при організації вишу відіграє наявність джерел знань — книгозбірень. Це розуміли засновники нашого вишу. Першою бібліотекою УжДУ було приміщення будинку «Просвіти» разом зі своїм книжковим скарбом, до якого повністю додалися друковані матеріали наукового товариства ім. О. Духновича, книжки бібліотек міста та приватні колекції. Були зроблені спроби повернення українських і російських книг, вивезених окупаційними військами. Унікальною бібліотека стала тоді, коли до неї в 1949 році влилися скарби бібліотеки та архіву Ужгородської Капітули — резиденції уніатського єпископа. Тут були зібрані рідкісні стародруки, рукописи видатних діячів культури, написані старослов’янською та латинською мовами (наприклад, «Історія Карпатських русинів» Михайла Лучкая). Через рік, у 1950 році, університету була передана під бібліотеку і читальні зали імпозантна 3-поверхова єпископська резиденція разом із безцінною бібліотекою й архівним фондом. На жаль, у ті часи вся дорадянська література і періодика розглядалися як буржуазно-націоналістичний непотріб, утримувалися в необлаштованих підвальних приміщеннях, доступ до яких був обмежений. За півстоліття цей безцінний скарб був майже повністю знищений за винятком мізерної його частки у приватних колекціях.

Підготовча робота добігає кінця. І ось 19 липня 1945 року з’являється Постанова Секретаріату ЦК Компартії ЗУ і Народної Ради ЗУ про утворення в м. Ужгороді університету. Він отримав назву Закарпато-Український і був відкритий у тоді ще формально самостійній Карпатській Україні. Наступний крок — оголошення відділу освіти Народної Ради від 20 липня 1945 року про набір студентів на чотири факультети (історичний, філологічний, біологічний та медичний), умови для вступників, терміни приймальних (вступних) іспитів та зарахування. Це вже була не мрія, а реальність. Університет в Ужгороді запрацював!

Республіканським і союзним органам СРСР відмовчуватися вже не було сенсу. Після тримісячного «вивчення» питання 18 жовтня 1945 року Раднарком УРСР та ЦК КП(б)У ухвалили спільну постанову про відкриття державного університету. В цій постанові і пролунали згадані мною вище образливі для нас, закарпатців, слова. Союзне «добро» спізнилося майже на рік: постанова Ради міністрів СРСР про відкриття університету з’явилася 28 травня 1946 року.

Отже, вже існуючий від 19 липня 1945 року університет «відкрито» 18 жовтня 1945 року! На шпальтах газети «Закарпатська правда» — вітальна промова ректора університету С. В. Добоша у статті під назвою «Історичний день».

Вважаю доречним сказати дещо про Степана Васильовича Добоша — першого ректора нашої Альма-Матер. Призначений НРЗУ «повноважним організатором» університету 28 серпня 1945 року, він обіймав цю посаду до 5 листопада цього ж року, коли з’явився наказ про призначення ректором А. М. Курішка.

Але як би не поспішали можновладці з призначенням нового ректора, доля своєчасно втрутилася в історію нашої Альма-Матер. Мабуть, у тому була воля Божа, щоб честь бути першим ректором і відчинити двері у храм науки в Ужгороді належала достойній людині, нашому землякові C. B. Добошу. Мине довгих 35 років, зміниться 5 ректорів із різних куточків СРСР, поки УжДУ знову очолить наступний уродженець Закарпаття — В. І. Лендєл. Ім’я C. B. Добоша замовчувалося протягом 40 років поспіль.

Відкриття університету населення Закарпаття мало сприйняти як дар нової влади. Дійсно, це був безпрограшний пропагандистський крок для завоювання симпатій місцевого населення. Та терплячий народ краю не встиг отямитися від радості, як блискавично був зроблений другий істотний крок — приєднання Карпатської України до УРСР під назвою Закарпатська область. Дальше — більше: всі русини (61,2 % населення) вмить стали українцями. Всі засоби масової інформації змагалися у славослів’ї на адресу нової влади.

А тим часом справи університету бере у свої чіпкі руки нова влада, яка знала, що в Ужгороді буде університет на кшталт радянських вишів, у яких, у першу чергу, відбуватиметься «виробництво» заідеологізованих, стандартно мислячих, покірних владі людей-роботів. Приймальні іспити, які проводилися за новою програмою, були скоріше фільтром НКВС. Абітурієнтів ретельно перевіряли не так на рівень знань, як на соціальне походження, національність, місце роботи батьків тощо. Відфільтрована молодь далі піддавалася обробці на підготовчих курсах. Вони розпочалися 15 жовтня 1945 року, всім слухачам були запропоновані такі предмети: російська і українська мови, історія і географія СРСР, дарвінізм. Перелік предметів уже не лишає ніяких сумнівів у тому, якого типу виш з’явився в Закарпатті. І хоча університет нібито відкрився для «малограмотних закарпатців», у перші роки його існування в ньому переважали студенти з усього Союзу. Це були, в першу чергу, демобілізовані воїни Червоної Армії. Перший випуск чотирьох факультетів у 1951 році нараховував 107 осіб, із яких місцевих було 45.

Цілком зрозуміло, що формувати людину нового типу в університеті будуть викладачі зі Сходу. В ті роки Закарпаття взагалі було заполонене багатотисячною армією радянських громадян. Всі, і не лише керівні, посади були зайняті новоприбулими, які їхали у відсталий гірський край, а потрапили, як казали, в куточок Західної Європи. Вартий подиву той факт, що населення Закарпаття, яке в 1944 році складало 534 тис., зросло на 225 тис. і складало вже 758,7 тис.!

У викладацькому складі університету перевага прибулих була майже тотальною. Сюди прибували з усіх куточків велетенської країни. А що ж місцеві, закарпатські фахівці? Невже їм не знайшлося місця на святі здійсненої мрії в новоствореному університеті? На жаль, саме так. Хіба такому закладу, який був створений в Ужгороді, потрібні були випускники історичного, філософського, юридичного, інженерно-технічного та інших факультетів європейських столиць? Радянська влада нехтувала інтелектуальним капіталом, який не відповідав вимогам радянської вищої освіти. Дипломовані фахівці краю розглядалися як буржуазно-націоналістичний, не вартий довіри радянської влади контингент.

Працювати в умовах крижаної недовіри, залишаючись самим собою, було неможливо. Система гнула, ламала волю людей, примушувала пристосовуватися проти власного бажання, щоб вижити. Проте вони не просто виживали. Вони плідно трудилися в рідній Альма-Матер, сіючи розумне, добре й вічне, і виховували своєю поведінкою, ментальністю, своїм прикладом багато сотень молодих людей, які прекрасно розуміли хто є хто!

У педколектив на зорі його розвитку було залучено так мало фахівців-закарпатців, що мені хочеться всіх, кого пам’ятаю, назвати поіменно: Федір Потушняк, Степан Штефуровський, Юрій Сак, Олександр Фединець, Степан Фодор, Юрій Ковач, Петро Лінтур, Микола Лелекач, Кирило Галас, Микола Грицак, Андрій Ігнат, Томаш Сопко, Степан Кишко, В. Суліпчак. На жаль, серед них немає нашого земляка Павла Цібере, який був непересічною особистістю і, безумовно, вписується у вищезгаданий перелік, який хотів і міг би бути серед них. Випускник юридичного факультету Карлового університету у Празі, він став юристом-політологом, відомим у Європі громадським діячем. У владі чехословацького президента Т.Г. Масарика він посідав місце радника у справах Подкарпатської Русі. Як такий, опікувався русинами — перебіжчиками з Закарпаття в СРСР, які масово потрапляли в ГУЛАГ. Навесні 1945 року повернувся у рідне Зарічово, де і був заарештований. На волю вийшов у 1956 році. Повернувшись додому, П. Цібере запропонував свої послуги УжДУ. Проте людина з такою біографією не могла розраховувати на позитивну відповідь. Тоді він їде до Харкова, де влаштовується на роботу на 2 факультетах харківських вишів. Та довга рука КДБ наздогнала його і тут. Був звільнений. Вчителював у Ужгородському районі, викладав іноземні мови. Останні роки провів у м. Мукачеві, де в повній самоті мешкав у маленькій кімнатці. Писав мемуари. У 1970 році уряд Чехословаччини розшукав його, пропонував свою підтримку. На жаль, я знаю дуже мало про цю людину. А ви, любі мої читачі, чи знаєте більше?...

Не можу не згадати тут і Степана Войтовича, хоча він не був уродженцем Закарпаття. Народився на Тернопільщині в 1919 році, отримав грунтовну теологічну освіту, але, намагаючись адаптуватися до радянських порядків, у повоєнні часи в 1951 році закінчив із червоним дипломом Львівський університет за спеціальністю «класична філологія». Потрапивши за розподілом у Закарпаття, він усім серцем полюбив наш край. Протягом 12 років викладав іноземні мови у школах, училищі, технікумі. Період трудової діяльності, пов’язаний із УжДУ, розпочався в 1963 році на скромній посаді лаборанта кафедри класичних мов. Та досконале володіння 8 мовами, справжній професіоналізм, недосяжна ерудиція в поєднанні з працелюбністю, непідробною інтелігентністю, скромністю надавали надзвичайну харизму цій екстраординарній людині. Із посади лаборанта він швидко став запитаним викладачем, старшим викладачем різних кафедр іноземних мов, де знайшло застосування знання ним 6 європейських мов, класичної латини та старогрецької. Неперевершений перекладач, він робив неоціниму послугу іміджу університету на міжнародних конференціях. Склавши іспити кандидатського мінімуму, С. Войтович поринув у наукову роботу, багато і плідно працював. До всіх чеснот Бог додав йому ще й оксамитовий ліричний голос-баритон, що зробило його улюбленим солістом чоловічої хорової капели «Боян» УжДУ.

Все було марним, коли можновладці дізналися про його духовну освіту. З єзуїтською жорстокістю від нього вимагали «каяття», відмови від того, що складало його єство, його духовний світ. Та він залишився самим собою, не пішов на компроміс зі своїм сумлінням. У 1973 році був звільнений із роботи. Душевні рани відбилися на стані здоров’я: через 2 роки, у 1975 році, у віці 56 років Степан-Пилип Войтович покинув цю грішну землю, відійшовши у вічність незламним, шляхетним.

Оглядаючи життєвий шлях цих незвичайних людей, які походили переважно з бідних селянських родин, усвідомлюєш, що своїм подвижницьким життям вони крокували у безсмертя. Чим вони відрізняються від нас, сьогоднішніх? Це були Патріоти, які в умовах радянського лихоліття своїм життям, відданою працею продовжували служити своєму народу, Інтелігенти, для яких гідність, честь і християнська мораль — не простий звук, Ерудити, які, навчаючись у містах Західної Європи, ввібрали в себе досягнення цивілізованого людства, починаючи від античних до новітніх часів, Поліглоти, що володіли щонайменше п’ятьма, а то й вісьма-дев’ятьма мовами. Майже всі вони відійшли у вічність ще доволі молодими, в розквіті творчих сил, наснаги і бажання працювати...

Обставини життя формуються незалежно від бажання чи волі людини. Я часто запитую себе: чи завжди в людини є вибір? Та відповіді не знаходжу. Хай спробує знайти її кожен, хто жив у Закарпатті у другій половині XX ст. Мені більше до душі позитивна відповідь...

Але навіть зробивши свій вибір, людина не завжди спроможна дотримуватися його. Бо часто-густо вибір — це важкий хрест, який веде до поневірянь, принижень, знущань, а то й до ешафоту. А це є шлях лише сильних духом, незламних, самовідданих, безкорисливих. А таких — одиниці. Але саме вони складають цвіт нації, саме вони стають легендарними, їм належить визнання, вдячність нащадків, ними пишаються, дарують їм своє захоплення та любов, ставлять пам’ятні знаки. Я впевнена, що долю людини визначають не лише обставини. Доля людини — це її характер! І це торкається не лише окремих осіб, це визначає і долю держав, народів.

Магдалина Чубірко, доцент кафедри ботаніки УжДУ ,