ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Володимир Чубірко

На Закарпатті побачили світ "Родзинки глибинки" про життя верховинців

    22 жовтня 2020 четвер
    З верховинського виру-життя — "Родзинки глибинки" журналоіста Василя Пилипчинця

    …Пам’ятаються такі вже далекі 1970-й, 1971-й. Це ще минуле століття й тисячоліття. Ми, школярі, вже друкувалися в газетах. Для нас, юних кореспондентів, цей вихід у люди був щастям. Пишучу братію раз у рік-два (нині про таку розкіш, на жаль, забули!) збирали у райгазеті — тодішній “Радянській Верховині”, де я й познайомився зі своїм однолітком мрійливо-спокійним і аж по-дорослому розважливим Василем Пилипчинцем.

    …Над нашими вже сивіючими головами звідтоді пролетіло чотири десятки літ, але ми не розтратили ту ще юнацьку дорогоцінну дружбу, взаємопідтримку, солідарність.
    Уважно слідкую за Василевою творчістю, яка також на виду в десятків тисяч вдячних читачів різних газет.
    Багато разів просив: “Василю, в тебе матеріалу — не на одну книгу, а на томи. Видавай, бо за тебе це ніхто не зробить. Важко? Звичайно. У нашій державі все важко дається, особливо ж письменнику. За ним ніхто не стоїть. Нинішня Україна не для творчої братії. Але не зважай на це, а роби”…

    І нарешті, нарешті сталося те, що повинно було статися давно.
    Наприкінці минулого 2009-го року в Ужгороді вийшла ошатна книжка Василя Пилипчинця з Міжгір’я “Родзинки глибинки”("Склад "журналістських" трофеїв " Василя Пилипчинця), у самій уже назві якої виразно читається зміст видання.
    Я завжди радий, коли хтось із моїх земляків десь у чомусь сягає висот… Бо знаю, як важко чогось домогтися нашому брату-горянину, на якого часто звисока, ба навіть з іронійкою, дивляться деякі мудрагелі.
    Читацька публіка нашої області знає Василя Пилипчинця як справді обдарованого журналіста-газетяра, цікаві матеріали якого охоче друкують не лише регіональні, але й центральні засоби масової інформації. Досить сказати, що роботі в міжгірській районній газеті “Верховина” Василь віддав понад тридцять літ! Нині ж очолює її колектив.

    А які це були творчо-прекрасні роки, Господи! Ми з ним разом їздили по Верховині (я трудився кореспондентом обласної молодіжної газети “Молодь Закарпаття”) у пошуках героїв і тем, вслухалися в умудрених досвідом горян – вівчарів та лісорубів, матерів-героїнь і старожилів…
    Бачив, як уміє Василь Пилипчинець “розкрутити” навіть неговорючого співбесідника, якими дивними ключиками його душу відімкнути, відкрити її багатющий світ, щоб потім донести його до читацької публіки…
    Василь багато разів ставав переможцем різних конкурсів серед побратимів Закарпаття.
    Я завше пишався кожним Василевим успіхом.
    Був на його весіллі.
    Тішуся за його прекрасну сім’ю, дружину Марійку, яка подарувала йому двох чудових синів і щоразу щедротно пригощає мене, коли навідуюся у їхній золотостінний смерековий будинок у райцентрі, не тільки чудовою стравою, а й чарівною синьоокою посмішкою.
    Василь Пилипчинець звів будинок, посадив дерево і зростив дітей. Це повинен зробити кожен справжній мужчина.
    Але далеко не кожному під силу подарувати світові ще й книгу — часточку душі своєї.
    А Василь і з цим високим завданням упорався. Це вже серйозно. І неабияка, а справжня, професійна, високого ґатунку публіцистична книжка.
    Розповідати про 368-сторінкове видання, яке увібрало у себе не лише 11 розділів з прецікавими подіями, людьми і долями, але й неповторний верховинський дух, солодкуватий дим гірської ватри, дзюркотіння потічка, запах бринзи і п’янкий аромат дикого меду… Усе тут є, і все зачаровує, змушує не просто читати, а поглинати сторінку за сторінкою, мовби в енциклопедію Верховини вникаючи. Тут нема красивого художнього домислу-вимислу, а є оголена правда життя, реальність, є світло і тінь нашого піднебесного краю – безконечно дорогого як автору книжки, так і мені, бо Верховина з її бідами і скупими радощами — у нашому серці і в кожній крапелинці нашої крові…
    Василь бував у моїх Рекітах і я в його неньки у мальовничому Лозянському. Я знаю його рідню, а він — мою. Але він щасливіший за мене, бо всі ці роки живе у дивному вирі рідного верховинського життя. Після прочитання його “Родзинок…” здається, що його родина — вся Міжгірщина. Бо йому вдалося проникнути у її найпотаємніші куточки, стрітися там і подружитися (бо він надзвичайно лагідний і людинолюбний чоловік!) з неординарними постатями, мужніми споконвічними господарями високих гір і полонинських кряжів.
    Милують назви Василевих оповідей: “Тіні забутих Кужбеїв”, “Сумна мелодія веселої трембіти”, “Там, де ночують тумани”, “Верховино, смутку ти наш”, “Хижий птах з доброю ознакою”… Від них, майстерно перефразованих, віє теплом і любов’ю, якимсь чисто “Пилипчинцевим” хистом розповідати про людину коротко, просто й захоплююче. Цьому навчитися неможливо, хай за твоїми плечима будуть найповажніші столичні й світові університети. І хай навіть червоний диплом у руках. З цим треба народитися.
    Василь з цим багатством йде життям і його справжнє щастя в тому, що він не розгубив його, а всі ці понад три десятки літ не лише беріг, а й примножував.
    Вчитуюся у нарис про сім’ю Сятинь з Синевира — і пересвідчуюся, скільки ще багато про цей славний на Верховині рід міг я доповнити у своєму романі про них “Дерево на вітрах”, за яким навіть знято документальний фільм за сценарієм закарпатського письменника Дмитра Кешелі.
    “Живу, бо вірю” — оповідь про вчительку з села Лісковець, у восьмирічній школі якого я вчився. Тому особисто знав героїню цього твору. Гафія Рошко писала чудові поезії, давала їх читати й мені, шестикласнику, які й донині живуть у моїй пам’яті.


    Карпатська квітко, цвіте полонини,
    Навіщо гублять молодість твою?
    Я чую шепіт злих думок людини:
    “Цю квітку для забави я зірву”.

    (Уривок з вірша “Карпатська квітка”).


    Уже й хата постаріла,
    Аж взялася мохом.
    А з вікна у світ летіли
    Пісня й сміх Явдохи

    (Уривок з поеми “Явдоха”).


    Цитую з пам’яті поетичні рядки лісківчанки, яка при доброму збігові обставин могла стати великою Майстринею поетичного слова.
    Ця мужня жінка складної долі і мене спонукувала до писання…
    В нарисі “Глава Верховини” розповідається про Івана Кузьо з села Верхнього Студеного. Мені пощастило теж спілкуватися з цим верховинцем, який сягнув до 102 літ! Я не раз бував у їхній гостинній смерековій хаті над потічком, бо з наймолодшим сином Івана Кузьо Василем разом працюємо в Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і тому наші стежки не раз повертають до отчого дому Кузьо. В тій хатині нині мешкає Петро Кузьо з своєю дружиною Вірою, яка все своє життя віддала дітям…
    Багатьох людей з Пилипчинцевої книги мені пощастило знати і щиро радий, що прозаїк виписав їхні долі-портрети просто і водночас так уважно й точно.
    Світ нині тяжіє до документалістики, і Василь Пилипчинець зробив у ній свій ваговитий і помітний крок. Дорога — нелегка і непроста. Але чим вона важча, тим дорожчі здобутки на ній.
    Звичайно, я б підзаголовок книги зробив не “Репортаж з отчого краю”, а “Репортажі…”, бо ж їх — десятки.
    І, для прикладу, нарис “Є така професія — бути душею весілля” назвав би без трьох перших слів…
    І “шпор” на Верховині не те ж саме, що “піч”…
    Але акцентувати на цих недоглядах зайве, бо книга вже є. Вона народилася, полетіла у світ і зажила своїм життям. Тож нехай пташині з Верховини щастить у польоті в наш раціонально-суворий і такий збайдужіло-чужий до книжки час. Автору ж бажаю не спочивати на лаврах, а впрягатися у нову каторжну роботу над новими книгами.

    Андрій ДУРУНДА, письменник, "Верховина"

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Похожие новости