Ода матерям Свалявщини! І не тільки, а всієї України та світу... (ФОТО)

І живим, і мертвим, і, як писав поет, ще ненародженим, тобто усім, хто нас, синів і доньок, виводив у люди, хто повивав, колискові співав, хто до школи збирав, на строкову до армії проводжав, барвінком молодят під весільні маршу звуки благословляв і щастя-здоров‘я на всіх перепуттях просив-жадав...

Травень – це місяць, коли вся країна вшановує матерів, наших славних неньок, за порадами до яких звертаємося у найскрутніші миті життя. Мами, матусі, матінки, мамочки... Цей перелік можна продовжувати, бо є в ньому не тільки лагідні, теплі, радісні, але й пестливі слова. День Матері відзначаємо з 2000 року кожної другої неділі найвеснянішого місяця року, яка цьогоріч припала на 13 число. Свято Матері – найзворушливіше, найособливіше у нашому житті. Схоже, ми до кінця ми так і не усвідомили, якою вагомою для нас є ця травнева дата. Хотілося б, аби у кожній родині, у кожній оселі, на всіх вулицях і площах сіл, селищ і міст України цього дня матерям встеляли стежки та дороги квітами, аби їх леліяли, носили на руках, співали їм пісні, присвячували вірші, дарували квіти та запитували, а чи ви, мамо, бува, не хворі, як вам спалося, не хвилюйтеся, рідненька, все в житті буде гаразд... Звісно ж, перед ними навколішки ставали та руки їм цілували...

Почувши трепетні слова мама, ненька, матуся, у кожному, без перебільшення, серці, народжуються емоції, з‘являються прекрасні відчуття, адже "найрідніша", яка оспівана поетами, увічнена художниками, асоціюється та завжди буде сприйматися тою єдиною, яка готова була нас захистити та для блага своїх дітей віддати саму себе. Матері не тільки подарували нам життя. Вони вчили премудрощів, спостерігали, оберігали від неприємностей, підтримували, піклувалися, були для нас джерелом знання, натхнення, сили, ніжності, вірності на всьому життєвому путі. Материнський голос завжди теплий, нехай подеколи неньки хоча й тужили, були нездоровими, але за дітей, яких неодмінно любили, Богу повсякчас молилися. Материнська любов – найкраща, найсвітліша, яка може бути у світі, її не замінить ніхто та ніщо. І хоча зараз шалений ритм життя, наші матері таки вміють та встигають перейматися турботами дітей, цікавляться, чи живі-здорові, чи ситі, бо коли голодні, то готові віддати останній кусень, аби лишень не бідували.

Бува, ми кудись поїдемо далеко та на довгі місяці відлучимося від рідного порога, а матері виглядають нас щодня та чекають чи то вісточки-письма, чи то телефонної есемески, відтак радіють, коли почують голос сина чи доньки. Але не дай Боже стривожений, бо тоді серцю біда. Матері нерідко задумовуються над сенсом життя, трапляється, у куточку сядуть та й міркують, що досягнуто, а чого ні, де їхня у цьому провина і як виправити той чи інший негатив. Найголовніше: вони вміють чекати, вони вміють прощати, тож матерів не можна не любити. Ми, їхні діти, навчили їх користуватися дивом сучасної цивілізації – мобільними телефонами, завдяки чому вони у хвилини дозвілля готові подовгу спілкуватися зі своїми чадами: малими, більшими та вже навіть дорослими. Мами наші, якщо вони живі, – це щастя, тож бережімо їх, поспішаймо до них на перший поклик! Не забуваймо неньок! Бо потім жалкуватимемо, що була можливість поспілкуватися, а ми цю мить "пропустили". І коли сниться мати, неодмінно їй, живій, напишіть, зателефонуйте, для неї така вісточка – краща за будь-які ліки. А якщо душа її уже за обрієм, звідки немає вороття, – у пам‘ять чи то на могилі, чи то у вікні свічку запаліть. Материнська любов невмируща – вона, повірте, до скону...

Фотографії, які на світ білий "витягнув" зі своєї робочої папки під умовною назвою "Матері", дотепер ще не публікувалися у ЗМІ. Дехто з читачів цих жінок знає, дехто побачить їх уперше. Ні, вони не орденоносці, ані "командирші", не мають мільйонних статків, ані графської чи панської крові – це звичайні особи, яких у наших краях чимало. Але є одне "але", яке вирізняє їх з-поміж інших. Вони – порядні, трудолюбиві, чесні, завзяті, ввічливі, добродушні, приязні, мають добрі характери та наділені високими моральними якостями. У житті вони були та й нині є відповідальними, будь-яку справу робили від душі та сумлінно. Деякі з них залишилися на старості самотніми (що, зрештою, закономірно), але їхні скромність, толерантність вражають.

У комп‘ютері знімки цих свалявчанок зберігав для себе, але напередодні свята Матері вирішив, що вони з коментарями, безперечно, цікаві не тільки мені, але й читацькому загалу. На першій світлині – мешканки села Плав‘є Марія Ганькулич і Люба Метенько (Мигович), з якими знаюся ще зі шкільних літ, а дякуючи новітнім засобам зв‘язку, підтримую контакт і донині. Вони, як і всі ми, були улюбленими дітьми та доньками свої матерів, згодом, повиходивши заміж, самі стали неньками, народивши хлопців і дівчат, мають навіть онучат. Тепер вони: і матері, і бабусі, і свекрухи й тещі в одній особі.

Перша з них очолює дитсадок цього гірського села, тож сама уже понад чверть століття наставляє діток, що матерів треба любити уклінно, не супити на них брів і не хмуритись осінньо, бо то є гріх. А друга – поетеса на всю Дусинську сільраду, вона яскравому, свіжому та змістовному слову готова дати раду, тож приємні, теплі та ліричні рядки так і линуть з-під її материнсько-бабусиного пера. У ці дні клопотів пані Люба має удосталь, бо з-за кордону прибула донька Валентина, яка, не зважаючи на свою "дорослість", бо має 22-річного сина, називає її мамкою. Дякує неньці, що навчила дітей жити, що сім‘я – мати, батько – є еталоном для інших родин не тільки цього села, але й довколишніх. А ще вони опікуються старезним і сивим, таким собі "прокуреним" плав‘янським дубом, який, слід сподіватися, зеленітиме-буятиме не один іще травень. А нещодавній репортаж на одному з телеканалів це підтвердив. Та, попри усе, найперше вони матері: мудрі, добрі, чесні, старанні, турботливі, віддані, порядні, завзяті, кмітливі, розважливі, яких у Плав‘ї, Росошах, Дусині, Лопушанці та по всій Свалявщині, як і на Закарпатті загалом, десятки й сотні тисяч. Нехай ці епітети до себе приміряють усі, хто читатиме статтю з нагоди недільного Дня матері.

На другому фото – ще одна плав‘янка, 84-річна Павліна Василівна Русин. Доля в неї неординарна. Ця невисокого зросту та добродушна жінка не звикла до інтерв‘ю, блимань софітів, але на цей раз присіла на добротно вистругану лавицю біля хати та замріяно глянула у об‘єктив. Фотографувала її вже згадувана сусідська Валюшка, яка на диво старанно виконала просьбу автора цих рядків. Навіть не знаю, як віддячуся – коробкою цукерок точно не обійдеться. У очах – лагідність, чуйність, благородство та сільська культура. А яку гарну кофтину на себе одягнула – чудо! Крім односельців, мало хто знає, що ця душевна, добра й мила сільчанка народила та виховала чотирьох дітей: двох доньок і стільки ж синів – Ганну, Марію, Михайла і Юрка. Останній, він є наймолодший, уже також перетнув піввіковий ювілей, а ось Михайло назавжди залишиться у пам‘яті матері, родинній тямці вісімнадцятирічним. Згадується історія, яку б і треба забути, але не матері – її серце щемить, коли повертається до тих радянської епохи часів.

Отже, у вісімнадцятирічному віці його призвали на службу в лави тодішньої есесерівської армії, відтак юнака-закарпатця відрядили на війну у Афганістан, де у горах цієї країни він виконував так званий інтернаціональний обов‘язок громадянина тодішнього СРСР. На службі ніби все було добре, про що написав у кількох коротеньких листах, але однієї днини життя перевернулося з ніг на голову – сільський хлопчина з цього маленького села на Свалявщині загинув у боях із душманами: страшна драма, яка для близьких і рідних стала, на жаль, пожиттєвою, сталася за тисячі кілометрів від рідного порога. У армію пішов своїми ногами, а звідки його привезли у цинковій домовині. Юнаки та колишні вояки, мешканці всього району були шоковані, що земляк, з яким у лузі пасли корови та працювали після школи на підприємстві, уже ніколи не зніме фуражку та не поцілує матір, сестер і брата. Коли Павліна Василівна згадає, як тоді, понад тридцять п‘ять років тому, на цьому ж місці до рук брала похоронку, мало не мліє...

Такий спогад не для слабкодухих! Мені важко збагнути, скільки сліз цієї простої та скромної жінки-матері пролилося і окропило землю, скільки горя вона пережила, скільки печалей пройшло через її зранене й зболене від такої недоброї вістки серце, адже втратила на чужій війні рідного сина. Однак материнському горю, геройству пані Павліни, її витривалості я б присвятив не просто поему чи повість, а цілий гімн, гарний український фільм. Кінодокументалісти ще не перевелися... Гімн Матері нині потрібен неабияк! Гляньте на фото – яка вона проста, гарна та по-селянському благородна. І нехай би у день Матері це звеличання звучало на всю околицю, нехай би сповіщало про незагоєну й досі рану, якої зазнала жінка майже сорок років тому. І хоча вона тоді була молодшою, але сум і жалобу, які після цього окреслювали вираз її лиця, сприймає однаково. Особисто я також знав молодшого на п‘ять років Михайла, як і родину, отож як міг, так і співчував смутку матері, яка працювала на колгоспній фермі. Тож вашій стомленій душі, краяночко, здоров‘я, щастя та добра!

На передостанньому знімку – Ганна Ковач, якій дедалі ближче до вісімдесяти. Вона живе на роздоріжжі двох вуличок у Дусині та має найголовніший статус жінки – матір, а вже відтак теща, свекруха, вдовиця, бабуся та прабабуся. Мій візит до оселі односельчанки-маточки, подруги дитинства, сусідки моєї покійної матусі припав торік, коли вона ще не віддихалася як слід від двох важелезних утрат – смерті доньки Марії, яка була дружиною мого однокласника Андрія Цибаря, та невістки-дусинчанки з роду Гучковичів. Отже, після їх відходу у потойбіччя мій ровесник і зять у Ковачів Андрій, а також син Михайло, стали, як не прикро писати, удівцями. Спілкувався з обома – бачив їхні чоловічі втому та сльози. З мого боку на їхню адресу прозвучало щире співчуття та побажання все перетерпіти, міцніше стояти на ногах. Натомість змарніла від такого життєвого стресу-потрясіння і сама дусинчанка, яка у молодості була працьовитою, старанною й енергійною, волю мозолистим рукам давала у ланці місцевого колгоспу ім. Маяковського. Ми спілкувалися досить довго: я переказував своє життя, а вона, "командуючи" малою правнучкою, повідала свої материнсько-бабусині болі. Чоловік десятки років хворів, довелося його глядіти, а в якийсь період він раптово помер. Поховала, забанувала, але остаточно моя хресна не здалася. Живіть, маточко, ще довго! Така ж доля і у зятя Михайла (у дитинстві та згодом, доки я не поїхав із Дусина, ми товаришували), який був чоловіком її старшої доньки Ганни. Отже, материнське щастя ніби відчули обидві сповна, бо народили та виховали дітей, але чашу життєвих негараздів також однаково випили до дна. Зробивши фото, я поспішив на автобус, але пообіцяв свою хрещену матір і мамину куму відвідати з нагоди її ювілею: чекати недовго – до наступного червня.

Четверта світлина – це мої горе, жалоба та біда. Це одне з останніх прижиттєвих фото моєї матері Єлизавети Папіш, якої не стало наприкінці цьогорічного січня. Уперше за свої 59 літ я не вітав її зі святом 8 Березня, уперше не їли з мамою великодню паску, уперше не поздоровив неньку з днем народження 16 квітня. Бо матері просто вже немає – її смерть настала на 78 році життя. Торік її 77-й день народження припав на самісінький Великдень. У цьому збігові обставин ненька бачила якийсь міфічний знак, мовляв, це, мабуть, останнє у житті пасхальне свято. Я особливої уваги на це не звернув, якось намагався і її від цих думок одвернути, аж коли її серце остаточно ослабло й вона була готова зустрітися з незвіданим краєм, де немає ні смутку, ні печалі, а тільки вічне життя, я збагнув мамину інтуїцію. І хоча мама прагла дожити до 80 років, душа до зірок полетіла завчасно. Була неврологічна хвороба, яка їй дошкуляла частенько, та ще плюс тиск, через що вона на магнітні бурі реагувала бурхливо, не кажучи про інші старечі хворі, які заскоро дали їй "зелене" світло на той світ. Мати перед смертю ходила по лікарях, була навіть у професора-нейрохірурга В. Смоланки, відвідувала інших світил невропатології, але все безрезультатно. Померла, як і більшість матерів, одного недільного ранку. Спочила тихо, без крику та метушні. Настільки їй стало зле, що вперше попросила плече допомоги сина Івана, в якого останні три роки мешкала, аби довів її до туалету. Звідки також добралася до ліжка з почуттям невимовного болю у лівій частині грудної клітки, а коли прибула "швидка", лікарям довелося констатувати обширний інфаркт. Коли приїхав я, то у хаті вже горіла свічка за материнський упокій й усі активно готувалися до прощальної церемонії-панахиди.

Важко писати про відхід близької мені людини. Не повірите, але я навіть дотепер не наважуюся стерти телефонний номер мами, який знаю напам‘ять, сповна розуміючи і усвідомлюючи, що ніколи їй більше не передзвоню. Та, гадаю, прийде час і витру. Хоча сам телефон залишив собі – цю мамину річ берегтиму, як пам‘ять про неї. Це майже те саме, що й фото. До речі, мама жила мудро та справедливо. Як і ті, хто живі та на світлинах, й, зрештою, переважна більшість сільських жінкок. Залишилася вдовицею у 1983 році – тієї весни, наприкінці травня, помер тато – 1930 р. н. (щойно, на саме Юря, що минуло тиждень тому, він мав би вісімдесят вісім літ). Але це вже окрема сторінка її біографії. Колись про мамине життя, її жіночу самотність розкажу більше. А наразі ще кілька речень про те, як вона тішилася, коли довідалася що її онучка, а моя донька Валентина, яка меншкає у Львові, втретє готується стати матір‘ю. Навіть деякі бабусині секрети під час вагітності, з виховання малят розказала. Щоправда, до цієї події не дожила, але достеменно знала, що матиме ще одну правнучку. Назвали її Даринкою, яка стала наймолодшою для сестер-школярок Юстинки та Софійки на прізвище Васечко. До того ж з‘явилася у Львові на світ білий того ж місяця, що й моя мама (її прабабуся) – у квітні. Ненька – 16 квітня 1940 року, а маленька – 6 числа 2018-го.
Ось такою з-під мого пера вийшла ода матерям з нагоди недільного свята. Дорогі матері, славні матусі! Поклін усім вам, і живим і мертвим, бо не було би вас, не було би й нас – з усіма плюсами та мінусами. Бережімо матерів – це люди-ангели, це люди святі. Усіх обнімаємо, цілуємо, пам‘ятаємо...
Михайло ПАПІШ