ТВОРЕЦЬ КАЗКОВОГО СВІТУ

Василь Шкіря – журналіст і казкар із Іршави на Закарпатті вже два десятки літ творить власні казкові світи. Дебютував він 1991 року збірочкою оповідань «Сльоза лелеки», а вже з 1992 року виходять його книги казок «Як осел вогонь сховав», «25 казочок для маленьких діточок», «Розбиті серця», «Три бажання», «Візок казок», «Король жебраків», «Іван Сила і брати-розбійники»…
Мені важко пояснити, що тримає людину в світі казки. Не так, мені важко пояснити, що не дає людині не втомлюватися творити казкові світи. Тим більше, як поєднати журналістику – сю безжалісну і облудну пані-інформацію – із казкою – світом дитячої віри в добро і щасливе завершення вашої історії.
Відповіді не маю. Можливо тому й не творю казок і не слухаю сучасних журналістських новин.
Василь народжений стати казкарем. Весь його вигляд, добродушне усміхнене обличчя із відкритими і вічно здивованими дитячими очима, з прихованою лукавинкою у спостережливім погляді, – чомусь саме таким являється український казкар, – говорить про нього більше і колоритніше, аніж сам він захоче сказати.
Казки Василя Шкірі впізнавані. Так, комусь може здатися, що у них мало власне казкового, а весь сюжет закроєний на побутово-реалістичному тлі. Казковість тут вже залежить не так від загальних жанрових вимог («замкнутість часу», завершеність, відсутність розгорнутих описів природи і побуту, поєднання міфічних, фантастичних і героїчних начал, персоніфіковані образи, щасливий фінал), як від загальної авторської настанови-віри в чудесне завершення історії. Казковість, легкість, гра уяви тут відчувається в загальному настрої тої чи іншої історії. Інтрига навіть не в сюжетних ходах, інколи по-журналістськи прямолінійних, а в несподіваній, здебільшого фантастичній розвʼязці.
Василь Шкіря продовжує традиції української літературної казки, де найближчими його попередниками видаються Оксана Іваненко, Лариса Письменна і, звичайно, Степан Жупанин.
Казки Василя Шкірі вписані в регіональний контекст. В них відтворений, витворений світ українського Закарпаття. Це на рівні змалювання ландшафтних реалій, на рівні суспільно-побутових та історичних ремінісценцій, на рівні героїв і персонажів, серед яких маємо і конкретних реальних людей.
Жанрово-тематичний пласт, найчастіше апробований іршавським казкарем – суспільно-побутова казка і казки про тварин.
Ось і в запропонованому виданні маємо казки такого плану («Забавні пригоди Андрійка Незгоди», «Кого боїться вовк», «Чупакабра», «Зайчикові сни»). У них поєднані фантастичні елементи з реальним побутовим тлом.
Тут прочитаються сучасні побутові реалії, тут озвучений соціяльний конфлікт, тут є добрий чарівник і здатність героя до перетворень.
У казках Василя Шкірі є усе, аби вони читалися і аби у дітей виховувалися не тільки естетичні смаки, але й етичні норми поведінки.
Гадаю, сьогодні це важливо і актуально – у доступній, легкій, нібито грайливій формі сказати те і сказати так, аби тебе почули і зрозуміли. І найголовніше, захотіли цей досвід повторити. Василь Шкіря безперечно із таких авторів.

Євген Баран,
критик, голова Івано-Франківської організації
Національної спілки письменників України.