У Києві мешкає нащадок арія із закарпатського Широкого Лугу

Про Ярослава Ороса я довідався із літературного сайту «Буквоїд», який розмістив інформацію про його творчість. Прізвище явно говорило про закарпатське походження. Я не помилився: пан Ярослав виявився уродженцем Широкого Луга на Тячівщині, закарпатцем з діда-прадіда.

Відсутність інформації про нього в рідному краї пояснювалося просто: вже чверть століття він мешкає в Києві.
Тож будучи у столиці, я йому зателефонував. «Я вже давно чекаю на ваш дзвінок», - ошелешив мене пан Ярослав і за півгодини ми зустрілися. Підтягнутий, у літніх білих шатах, з неповторно-закарпатською зовнішністю чорнявого батяра – по ньому ніяк не скажеш, що навесні відсвяткував 50-ліття. Дивно, але Закарпаття абсолютно нічого не знає про письменника, чия творчість великою мірою пов’язана з рідним краєм.

Ба, більше Ярослав Орос – автор рідкісний навіть в Україні. Його оповідання, повісті та романи – щось абсолютно неповторне. Критики пишуть про нього, що він якнайменше намагається розважити читача. Не боїться бути не модним, Йде до витоків, навіть проти течії, що не завжди безпечно й комфортно.

Перший роман Ярослава Ороса «Заповіти білих горватів» вийшов у видавництві «Молодь» у 1990 році. Рецензентами рукопису були творці української химерної прози -- Валерій Шевчук та Євген Гуцало. І якщо перший розкритикував твір за «шкідливу концепцію», яка хоче переглянути хід української історії, то другий навпаки – за це підтримав. Так з’явився на світ твір про «Пинтю-капітана».

Ярослава Ороса критики називають гостем з паралельної реальності, бо намагається змалювати іншу Україну. Україну військової культури і пружного, майже спартанського життєвого чину. Як написали в одній рецензії, автор хоче переконати українців, що бойова сокира, знана у Карпатах як бартка, більш їм пасує, ніж бухгалтерські нарукавники.

У 1991 році виходять його «Змагання катів», відзначені Міжнародною літературною премією «Гранослов» (Ярослав був першим закарпатцем, який отримав цю премію). У 1995 році з’являється «Чотирикутна зірка. Арійські притчі», у 1999-му – «Кощуни. Хроніки волхва», у 2001-му – «Модуль Яфета»… Цього року вийшли дві нові книжки нашого земляка – «Врата Сімаргла» та «Яфет і Хам».

Коріння його химерної прози вбачають в українському язичництві, у так званих кощунах. Та й справді «химерний реалізм» важко уявити без поєднання реального і фантастичного, коли персонажі дохристиянської міфології та істоти фольклорного бестіарію перетинаються зі звичайними людьми, спілкуються або конфліктують з ними.

Головне місце дії творів Ярослава Ороса – Карпати, де якнайліпше зберігся національний архетип. Він сміливо вводить закарпатський діалект та місцеві реалії до світу української літератури. Його герої – люди прикордоння. Прикордоння між християнством та язичництвом. Прикордоння між світом живих і світом ворожбитів й гірських духів. Прикордоння між справжньою Україною та постколоніальною.

Недарма дослідники ставлять його поруч зі такими міфотворцями української давнини, як Юрієм Канигіним та Юрієм Шиловим. Але Ярослав Орос заперечує своє міфотворення. Він насамперед – письменник. І тому пише художні твори, а не ілюстрації міфу.

Ми пили пиво з прозаїком біля пам’ятника його великого тезки – Ярослава Мудрого, а він розповідав, що давно чекав, коли ж Закарпаття зацікавиться його творчістю. Адже наш край в книжках Ороса проходить червоною ниткою.

Батько Ярослава навчався із Іваном Чендеєм у хустській горожанці. Письменник згадує, як наприкінці 80-х удвох із татом шукали в старій хаті тризуба з кашкета, захованого ще в 1939 році. Від батька в Ярослава тверде українське виховання. Писати почав в армії. Друкувався в газеті «Слава Родіни» Прикарпатського військового округу. Розповідає, що вступив на факультет журналістики Київського університету після того, як виграв конкурс дописувачів в газеті «Молодь України». За п’ять років навчання в Києві був майже одиноким студентом журфаку із нашого краю.

Одружився на третьому курсі з киянкою, майстром спорту з гімнастики, і це визначило його подальшу долю. Залишився у столиці.

Друкувався в «Молодій Гвардії», «Спортивній газеті». Працював ведучим радіопрограми «Четвертий вимір» на першому каналі Українського радіо, у журналі «Пам’ятки України», в газетах «Персонал-плюс» та «Українська газета-плюс». Був редактором у видавництвах «Веселка», «Козаки», «Котигорошко», «Книга роду». Нині завідує відділом видавництва «Знання». Загалом як редактор випустив у світ не одну сотню книжок.

У літературі хрещеними батьками закарпатця стали Микола Сом, Станіслав Тельнюк, Катерина Мотрич. До Спілки письменників не вступав, бо зневажає всяку формальність і чинопослушаніє. Уривки з його книжки «Заповіт білих горватів» переклав хорватською посол Хорватії в Україні Джуро Відьмарович. (До речі, правильно таки вимовляти «горвати» через «г». В оригіналі вони – «грвати». Греки не мали цього звуку, тому нарекли їх «хорватами»).

Біля села Татарів на трасі Рогатин-Мукачево виріс готельний комплекс «Білі горвати». «Це мої читачі і послідовники», – сміється Ярослав Орос. Я йому вірю, бо прихильників його історичної концепції в Україні не бракує.

Ми тепло попрощалися. Основоположник українського арійства в художній літературі пообіцяв навідатися не тільки в Широкий Луг, куди щоліта їздить на місяць до сестри Надії, учительки української мови, але й до Ужгорода. Аби нарешті познайомитися із тутешнім літературним середовищем.

До речі, з Петром Мідянкою Ярослав вчився в паралельних класах. Тож це високогірне село невдовзі може стати справжнім місцем паломництва літературних фанатів.
"Буквоїд"