Юрій Думнич: "Закарпатські корови масово інфіковані паличкою Коха"

А через їхнє молоко у гірському краї шириться туберкульоз кісток...

Такого лікаря ще пошукати: фанат своєї справи, і не просто зціляє інших, а й власним прикладом пропагує здоровий спосіб життя. Ніколи не палив, ось уже 36 літ не вживає солі, не вечеряє і в свої 87 має чудову пам’ять та сам керує автомобілем. Більше того, він досі працює! Наразі – фтизіоортопедом Закарпатського обласного протитуберкульозного диспансеру, котрий раніше 22 роки поспіль очолював. Все це – про Юрія Андрійовича Думнича. Інтерв’ю з ним приурочено до Всесвітнього дня боротьби з туберкульозом, що відзначається 24 березня, однак спілкуватися з такою ерудованою людиною на вузькоспеціалізовану тему просто неможливо: здається, він знає все, починаючи з хімічних формул і закінчуючи латиною та історією церкви.

– Юрію Андрійовичу, фах медика обирали цілеспрямовано, чи просто так склалося?

– Чесно кажучи, мамка хотіла, щоб я був священиком. Але коли після чеської учительської семінарії прийшов вступати до духовної, виявилося, що її закрили. Поїхав до Пряшева, проте почув від директора: «Синку, не раджу тобі... Те, що у вас зараз, у нас буде незабаром». Так воно й сталося... Потім я брав участь у Другій світовій війні – досі маю «пам’ятку», ношу осколок у голові. Як фронтовик без іспитів став студентом Карлового університету в Празі. Та мамка в листах писала, що дома сумують за мною, що вчитися можна і в Ужгороді – якраз відкрили університет. Тож я повернувся на Закарпаття, перевівся до УжДУ. Наш курс був першим випуском медфаку. У лютому мали відзначати 60-річчя цієї події, але з ким? У живих залишилося всього троє чоловіків і 3 паралізовані жінки. Працюю я один із усіх…

Хворих до санаторію порадив возити ...у труні

– Чому ж обрали таку досить небезпечну спеціалізацію, як фтизіатрія?

– Так розпорядилася доля. Після закінчення медфаку в 1951 році мене направили на «стройки комунізма». Там працював у таборі для політв’язнів – був і хірургом, і стоматологом, і гінекологом в одній особі. Якось рвав зуби зекам – а в них самі пеньки розхитані – і якраз міністр охорони здоров’я УРСР до нас приїхав. Поспілкувався з хворими, ті нахвалювали, мовляв, зовсім не болить, молодець лікар. Міністр розпитав, де я вчився, подивувався широкій спеціалізації і … запропонував поїхати на узбережжя Чорного моря. Там у порту Хорли на Херсонщині потрібно було терміново відкрити санаторій для хворих на туберкульоз кісток. Держава виділила 85 тисяч рублів, їх належало освоїти до кінця року. Я погодився з єдиною умовою – що потім мене відпустять на Закарпаття. Оперативно приїхав на місце і спершу був приємно вражений: відразу отримав квартиру в цегляному будинку, дах під черепицею. А там, де працював раніше, – солом’яні стріхи, глиняні стіни. Однак об’єкт, з якого мав зробити санаторій, виявився просто жахливим. На узбережжі мені показали ряд складських приміщень із ракушечного каменю, мовляв, вибирай. Я зупинився на 40-метровому ангарі, котрий стояв найближче до моря, а коли заглянув усереди¬ну – мову відібрало: вище коліна все приміщення було завалене почорнілою пшеницею! Виявляється, це ще під час війни, коли люди пухли з голоду, Сталін наказав залити збіжжя соляркою і підпалити, щоб не дісталося німцям. І відтоді воно там догнивало. Сморід стояв страшний. Усе це я з новонабраним персоналом (12 жінок) протягом цілого тижня на власноруч зроблених носилках виносив у ярок. За власні гроші купили якісь інструменти, випиляли гнилі дошки, викопали яму під фундамент – і самі з ракушечника будували. До вересня санаторій був готовий. Випросив іще 60 тисяч на інвентар, умеблював. Для відкриття залишилося завезти хворих. «Кукурузником» доправили перших двох лежачих – більше не вміщалося. Щоб прискорити процес – дуже хотілося повернутися додому – запропонував пілоту з правої сторони прикріпити тросами до літака труну, щоб у ній транспортувати додаткових хворих.

– Специфічне раціоналізаторство. То ви краще за пілота знали особливості «кукурузника»?

– Я ще при чехах в Ужгороді закінчив авіаційні курси, тому знав, як технічно правильно це зробити. У підсумку в жовтні вже мав 85 пацієнтів на 100 ліжок, можна було відкривати санаторій. Як годиться, запросив керівництво. Однак урочиста церемонія відбулася без почесних гостей – вони, як потім пояснили, так і не повірили, що за такий короткий час практично з нуля можна створити лікувальний заклад. Але я свою справу зробив і попросився додому. Доки шукали заміну, міністр у Києві на конференції знову похвалив мене. Мабуть, тому мені відразу запропонували в Ужгороді посаду головного лікаря обласного тубдиспан¬серу. Попередню його очільницю якраз зняли, бо виявилося, що вона не має диплома, закінчила тільки фель䬬шерсь¬ку школу. Так я і застряг фтизіатром. Хоча хотів бути гінекологом чи хірургом. Ходив містами й селами Закарпаття, виявляв хворих на туберкульоз. Їх було багато, а ліжко-місць – усього 20 в обласній лікарні. Дякувати Богу, що мав друга – міністра лісової промисловості, котрий віддавав під відділення свої об’єкти, збудовані ще чехами. Так поступово 1500 ліжок для туберкульозників у різних районах області відкрив. На жаль, частину з них поступово позакривали. Наприклад, 2 роки тому зникло відділення в Мукачеві, а хворих звідти возять до Ужгорода. Це нікуди не годиться. Добре, що нинішній керівник тубдиспансеру Василь Скрип в Апші вирішив відкрити лікарню на 100 ліжок.

«В мене імунітет міцний, бо живу за Божими законами»

– Ситуація з туберкульозом на Закарпатті така серйозна?

– Захворюваність у нас висока – близько 60 чоловік на 100 тисяч населення. І проб¬лема №1 – росте кількість хворих на туберкульоз кісток. Це пов’язано з коровами – вони масово заражені паличкою Коха. Бо за 10 останніх років відповідні служби у жодному газдівстві молоко під мікроскопом не перевіряли. А в 1962-му Закарпаття отримало листа з Києва, в якому повідомлялося: 1882 корови у нас мають бацили Коха. Ми пішли по колгоспах, ізолювали хворих тварин, вирішили по 300 на рік різати. Хустський, Мукачівський, Ужгородський молокозаводи тим часом переробляли це молоко на кефір, із м’яса робили сервелат – воно не заразне. Нутрощі спалювали в ямах, заливши соляркою, і закопували. До 70-го року знищили все небезпечне поголів’я. Але наші доярки, котрі працювали в ізоляторах, не вірили, що то погане молоко. Що там казати, навіть моя тітка з Тячівщини, коли приїхав додому, питала: «Ви там в Ужгороді подуріли всі дохтори? Найшлисьте якісь палички плавати в молокови! Ми їх не видиме, а вто молоко май масноє, и булше го давуть корови!» Я пробував пояснити, що бацили лиш під мікроскопом ви䬬но, але вона відрубала: «Ми то молоко пили та й будеме пити!» І ще й додому носили теличкам. От тому тепер на базарах продають заражене молоко, а відтак минулого року було виявлено 86 нових випадків туберкульозу кісток, а в 2012-му – вже 15. І всі хворі вживали некип’ячене молоко.

– То нам не пити молока?

– Магазинне молоко в пакетах безпечне, воно пройшло належну термічну обробку. А домашнє потрібно кип’ятити, щоб убити заразу. І не, як у нас прийнято, доки підніметься, а 3-4 хвилини. Саму ж продукцію ветеринарні служби мають перевіряти для виявлення хворих тварин. Свого часу я звертався з цією проблемою до попереднього голови ОДА, але безрезультатно. Тепер цим планує зай¬нятися Василь Скрип. А взагалі, туберкульозна паличка відвідує тих, хто курить, п’є, або ж перевтомлюється, має ослаблений імунітет.

– Ви самі за стільки років тісного контакту з хворими ні разу не заразилися туберкульозом?

– Ні, бо в мене імунітет міцний. Я живу за Божими законами. Паленки в рот не беру, коньяк не люблю, вино – потроху вживаю у свята. Не курив ніколи – за чехів то взагалі було не прийнято, я жодного свого професора не бачив із сигаретою. Браття зі Сходу принесли нам цю звичку, як і пиятику. На Закарпатті ж вино шанували, а не горілку, – всі схили від Хуста до Ужгорода вкривали виноградники. І не напівдика «Іза¬белла», а дійсно якісні сорти. От із «Кадарки», наприклад, справжнє вино роблять. А ще я 36 років нічого не солю, щоб зберегти судини. Дружину теж привчив, як першу, котра померла 15 років тому, так і другу. І не вечеряю та не снідаю стільки ж.

– Але ж лікарі радять їсти часто й потроху…

– Дурниця. Якби я косив, фізично працював, тоді розумію. А коли за столом сидиш цілий день... Їв би досхочу – був би, як гора.

– Чому ви так рвалися додому? Могли біля моря затриматися, в Київ перебратися – вас же цінували на міністерському рівні.

– Я патріот свого краю, у мене закарпатський менталітет. Із дитинства мамка вчила ня молитов, знаю напам’ять усі богослужіння. В церковному хорі співаю. От ви чули, що Володимира Великого святив наш земляк із Ужгородського району – Мойсей Угрин? Історія не хоче цього визнавати… Розумієте, Закарпаття часів моєї молодості було справжньою Європою – і в плані побуту, і щодо культури. Для порівняння: у Каховці, де якийсь час довелося попрацювати, перший дощаний туалет зробив я. А в них там неогородженими вигрібними ямами користувалися: через неї колода і кілок зліва, щоб триматися… Досі зберігаю фото, де дворічна донька в траві на фоні туалету зафіксована – це як пам’ятник був (Сміється. – Авт.). Дочка, до речі, по моїх стопах пішла, теж фтизіатр, а син – рентгенолог. Тепер розумієте, чому хотів якомога скоріше на Закарпаття повернутися?

– Нинішній корпус тубдиспансеру в Ужгороді ви будували?

– Так. І територію облаштовував. Купив у Празі атлас «Озеленення медичних закладів», де описано, які породи створюють належний мікроклімат у лікарні, і точно дотримувався рекомендацій. Ми на відстані 10 м одна від одної насадили пірамідальні тополі, які виростають до 40-метрової висоти й живуть 380 років. А поміж ними – інша «начинка», в тому числі 500 смерічок. Я такий одержимий був, що в 2 години ночі з німецькою вівчаркою ходив сокотити їх. На жаль, до нинішнього дня дожили далеко не всі дерева. А вони в комплексі створювали ідеаль¬ний мікроклімат: коли в місті влітку було 35 градусів, у нас – 20. Чому? Бо тополі не пускали вали гарячого повіт¬ря, зберігали прохолоду.

– Насамкінець розкажіть: як уберегтися від туберкульозу?

– По-перше – не курити: вже після другої затяжки сигаретою спазм капілярів триває 4 години, мозок голодує, уповільнюється кровообіг. Треба вести здоровий спосіб життя, регулярно проходити флюорографію і міряти температуру. Якщо повторюється протягом кількох днів 37,1 – це НП. Щодо туберкульозу кісток, то насторожити має обмеженість руху в тазобед¬ренних суглобах, болі в попереку. Вилікувати цю недугу можна повністю, але процес досить тривалий – до року. А недолікований туберкульоз узагалі загрожує поширенням стійких до медикаментів бацил. Тому-то я прийняту в нас нині швейцарську методику й не одобрюю: на мою думку, хворий має перебувати в диспансері до повного одужання. Бо вдома члени родини ризикують заразитися, та й ліки далеко не всі приймають, як прописано…

Мирослава Галас, "Закарпатська правда"